Читати книгу - "Лють"

Джон усміхнувся. Втекти й не озиратися йому хотілося весь час, поки він сидів у «Коустелі».

— Ти в порядку?

Вона кивнула і хитро йому всміхнулася.

— А ти що, переслідуєш мене? Спочатку лікарня, тепер отут.

Він роззирнувся навколо.

— А ти що, купила це кафе?

— Ні, я тут завжди снідаю.

— Пробач. Мені просто здалося, що тут можна добре посидіти. — У нього вперше за довгий час були в кишені гроші, і йому захотілося чимось себе потішити.

— Я збрехала тобі, — сказала вона.

— Про що?

— Про свій перший поцілунок. То було не з другом мого меншого братика.

Він спробував перевести все на жарт, хоча йому стало прикро.

— Будь ласка, скажи, що це був не твій менший братик.

Вона всміхнулася і налила в каву вершків.

— Мої батьки сиділи на спіді, — сказала вона. — Ну, тобто моя мама і той, з ким вона трахалася. — Робін узяла ложечку й помішала каву. — Держава забрала мене від неї, коли я була ще малою.

Джон не знав, що сказати.

— Шкода це чути, — зрештою промовив він.

— Ага. Я довгенько потрапляла в різні прийомні сім’ї. З багатьма прийомними татусями познайомилася, а вони дуже раділи, що під їхнім дахом житиме маленька дівчинка.

Джон мовчав і дивився, як вона помішує каву. Руки в неї були мініатюрні. І чому жіночі руки завжди привабливіші за чоловічі?

— А ти? — спитала вона. — Ти теж з дому розбитих сердець?

Ці слова вона сказала з сарказмом. Джон зустрічав багатьох злочинців, які стверджували, що вони жертви обставин, що їхні неблагополучні сім’ї штовхнули їх на шлях злочинів. Вони так усе розказували, що складалося враження, буцімто вибору в них не було взагалі.

— Ні, — сказав він. — Я з цілком нормального дому. Чудова мама, яка пекла печиво і керувала скаутами. Тато був трохи стриманий, але він завжди ночував удома і цікавився тим, що я роблю.

Він подумав про Джойс. Мабуть, вона сиділа на телефоні й дзвонила знайомим. Джон не знав, прийме тітка Лідія правильне рішення чи ні, але твердо знав, що тепер він зможе прожити життя спокійно, тому що Джойс повірила в нього, вперше за двадцять років.

Робін двічі постукала ложкою об чашку і поклала її на стійку.

— То що з тобою сталося, Джоне? Як ти опинився у в’язниці?

Він здвигнув плечима.

— З поганою компанією зв’язався.

Вона розсміялася, хоча помітно було, що смішним їй це не здалося.

— Мабуть, ти був не винен?

Вона вже запитувала про це два дні тому в лікарні, і він дав їй чергову відповідь.

— У тюрмі всі не винні.

Робін мовчала й дивилася в дзеркало за барною стійкою.

— То з ким був твій перший поцілунок? — запитав він, щоб змінити тему.

— Мій перший справжній поцілунок? — уточнила Робін. — Перший хлопець, з яким я поцілувалася, бо справді хотіла поцілуватися? — Здавалося, вона замислилася. — Я познайомилася з ним у дитбудинку, — нарешті сказала вона. — І ми були разом двадцять п’ять років.

Джон подмухав на каву і відпив.

— Довго.

— Ну так. — Вона знову взяла в руку ложечку. — Я з багатьма трахалася в нього за спиною.

Джон поперхнувся кавою.

Вона всміхнулася, але більше з себе, ніж з нього.

— Ми розійшлися два роки тому.

— Чому?

— Бо коли знаєш когось так довго, коли ростеш і дорослішаєш разом з кимось, ти просто… — Вона замислилася, підшуковуючи потрібне слово. — Оголений. Занадто вразливий. Я знаю все про нього, а він знає все про мене. Не можна когось так сильно кохати. Ні, звісно, можна… він як частина мене, частина мого серця. Але з ним не можна бути так, як тобі того хочеться. Чи любити його як коханця. — Вона здвигнула плечима. — Якщо я справді хотіла, щоб йому було добре, то мусила піти від нього, щоб він міг жити далі.

Джон не знав, що на це сказати.

— Він геть дурний, якщо відпустив тебе.

— Ну, моя думка — це тільки половина історії, — зізналася вона. — Якщо ти не помітив, я справжнє стерво. А як у тебе?

— У мене? — здивовано перепитав Джон.

— Дівчина є?

Він розсміявся.

— Жартуєш? Я сів, коли мені було шістнадцять. Єдиною жінкою, яку я бачив відтоді, була моя мати.

— А як щодо… — Вона замовкла. — Ти ж був дитиною? Коли потрапив за ґрати?

Джон відчув, як стискається в нього щелепа. Він кивнув, не підводячи на неї очей, щосили забороняючи собі згадувати Зебру, ті чорно-білі зуби, ті руки, що тиснули йому на потилицю.

Якщо вона й помітила його терзання, то не дала взнаки. Натомість подмухала на каву і нарешті відпила, а тоді вилаялася:

— Чорт, вона холодна.

Джон підкликав офіціантку.

— Як у вас тут справи? — запитала вона.

— Дякую, добре, — сказав Джон, підставляючи їй свою чашку, щоб долила кави.

Він не звик до такої кількості кофеїну зранку, тому в нього пітніли руки. А може, він просто нервувався, бо поряд була Робін. Вона розмовляла з ним, наче вони були добре знайомі. Джон не пригадував, щоб з ним взагалі хтось у житті так розмовляв.

— Кличте, як буде щось потрібно, — сказала офіціантка.

Робін дочекалася, коли жінка піде, і лише тоді спитала:

— А що ти робив, відколи вийшов?

— Налагоджував стосунки з сім’єю, — відповів він. І не втримався, додав: — Шукаю свого двоюрідного брата. Нам з ним треба дещо обговорити.

Робін кинула понад його плечем погляд на чоловіка, який сидів сам-один в кутку. Джон глянув на відображення того типа в дзеркалі й подумав, чи то, бува, не один з її клієнтів. На чоловікові був костюм-трійка. Мабуть, він працював адвокатом чи лікарем, а вдома його чекали дружина й діти.

— Джоне? — Він повернувся до Робін. І здивувався, коли вона запитала: — У що ти вляпався?

— Ні в що.

— Ти казав, тебе хтось шантажує.

— Казав, — кивнув він.

— Хто?

Джон обома руками взявся за чашку. Він хотів їй відповісти, розказати про все, що сталося, але Робін і так мала вдосталь клопоту в житті, щоб ще він її обтяжував своїми проблемами. До того ж він не поділяв оптимізму Джойс щодо здатності тітки Лідії зробити правильний вибір. Як не крути, Майкл був її сином, хай навіть садистом і вбивцею. Не можна було передбачити його наступний вчинок. Джон не зміг би собі пробачити, якби через нього щось погане сталося з Робін.

— Я не хочу тебе в усе це вплутувати, — сказав він.

Вона поклала руку йому на стегно.

— А якщо я хочу вплутатися? — Джон затамував віддих,