Читати книгу - "Утрачений світ"

постануть перед ним, коли він наробить таких помилок, яких з усіма своїми грішми не годен буде виправити. Шлях, накреслений провидінням, — це прямий шлях. А він, напівсліпе створіння, бере, на себе сміливість звернути цей шлях кудись убік, змінити його й випростати. То чи ж стати йому доброчинцем? А може, з нього вийде такий лихочинець, що й світ подібного не бачив?

Але трохи згодом Гоу заспокоївся, підвівся й умив розпашіле обличчя і розгарячіле чоло. Кінець кінцем невже ж помає такої царини діяльності, де він зі своїми грішми може зробити щось безсумнівно корисне? Не конче ж йому втручатися в закони природи, краще он поліпшувати умови повсякденного людського життя. Це ж не провидіння приписало, щоб люди жили надголодь, у тисняві, у жалюгідних халупах. Це наслідок людьми створених обставин, і їх якраз і можна змінити людськими ж таки зусиллями. Тож чого б його плани й не могли, здійснившись, стати в пригоді нужденним, чом би світ не міг урешті покращати завдяки його відкриттю? Та й те сказати, що неправда, ніби він зле впливає на всіх, з ким стикається. Взяти хоча б Лору: хто краще знає його, ніж вона, — а вона ж така добра, і ніжна, і щира. Їй, в усякому разі, нічим не зашкодило знайомство з ним. Ось він зараз піде побачитися з нею. Це ж буде як бальзам на душу — почути її голос, її співчутливі слова в цю гнітючу для нього годину.

Негода вже вляглася, тільки легенький вітрець повівав, у повітрі чулося дихання близької весни. Гоу вбирав у себе смолянистий запах ялин, проходячи алеєю. Перед ним розстилався широкий положистий краєвид, серед якого де-не-де видніли фермерські садиби, невеличкі червоні котеджі, на сірі дахи яких падало скісне сонячне проміння, переливаючись на шибках вікон. Серце його тяглося до всіх цих людей, з їхніми різноманітними турботами й дрібними прикрощами, з їхніми бажаннями й надіями, з мізерними душовбивчими замороками. Як підступити до них? Як внести полегкість в їхнє життя, але щоб не позбавити їх прагнення покладатись на власні сили? Чимдалі виразніше бачив він, що знегоди очищають душу і що життя без цього очищення втрачає свій сенс.

Лора сиділа сама у вітальні: Роберт пішов залагодити якісь остаточні формальності у зв'язку з батьковою хворобою. Побачивши нареченого, вона схопилася з місця й підбігла до нього з премилим дівчачим жестом вітання.

— Ох, Рафлсе! — вигукнула вона. — Я знала, що ви прийдете. Хіба ж це не жахіття, що сталося з татом?

— Не переймайтеся цим дуже, дорогенька, — лагідно відказав він. — Може, воно й не так уже серйозно.

— Але це все сталось до того, як я підвелася. Я нічого й не знала до сніданку. Вони, мабуть, дуже рано завітали до вас.

— Так, досить рано.

— А що з вами, Рафлсе? — скрикнула Лора, вдивляючись у його обличчя. — Ви такий сумний і наче втомлений.

— Я сьогодні трохи не в гуморі. Річ у тім, Лоро, що я вранці мав серйозну розмову з містером Сперлінгом.

Дівчина здригнулася, і губи в неї побіліли. Серйозна розмова з містером Сперлінгом! То це означає, що він уже знає її таємницю?!

— Ну і що? — ледве спромоглась вона на слово.

— Він сказав мені, що моя доброчинність більше шкодить людям, аніж допомагає, і що я, власне, маю негативний вплив на всіх, з ким стикаюся. Він сказав це делікатніше, але саме такий був хід його думок.

— О, тільки й того? — озвалася Лора, полегшено зітхаючи. — Ви не повинні звертати уваги на те, що каже містер Сперлінг. Та це ж дурниці, коли подумати. Кожен знає, що десятки людей без вашої підтримки розорилися б і були вигнані з домівок. То чим же ви зашкодили їм? Дивуюсь я, що містер Сперлінг міг торочити такі нісенітниці!

— А як у Роберта картина посувається?

— О, на нього такі лінощі напали! Він уже хтозна-коли и підходив до неї. Але чому ви про це питаєте? Он у вас знову зморшка над бровою лягла. Ану-но усуньте її, добродію!

І вона своєю білою ручкою розгладила зморшку.

— Ні, я не думаю, щоб так аж на кожного я «погано впливав, — промовив він, дивлячись на Лору. — Принаймні одна є така істота, що не зазнала ніякої урази, вона добра, чиста й правдива, і вона так само любила б мене, навіть якби я був убогим клерком, що ледве заробляє на прожиття. Це ж правда, Лоро, хіба ні?

— Ой, дурненький мій хлопчику, — звичайно, я любила б!

— І все-таки дивно, що так склалося. Що ви, єдина у світі жінка, яку я покохав, — що саме ви, одна ви прихилилися до мене чистим серцем, яке не знає ні корисливості, ні розрахунку. А може, вас послало мені провидіння, щоб у моїй душі ожила довіра до людей? Яким безбарвним було б життя без жіночого кохання! Коли сьогодні вранці все навколо мене постало в чорних барвах, повірте, Лоро, я душею порвався до вас і до вашої любові, бо ж це єдина річ у світі, на яку я можу покластися. Все інше таке мінливе, непевне, підвладне корисливим мотивам! Тільки вам, вам одній можу я довіряти.

— А я вам, любий Рафлсе! До знайомства з вами я не знала, що таке кохання!

Вона ступила крок до нього, простягла руки вперед, любов променилася з її обличчя, аж це Рафлс побачив, як воно пополотніло, і жах проступив у неї в очах. Лице її, обернуте до порогу, посуворішало й витяглося, але Рафлс, стоячи трохи збоку від дверей, не міг бачити, що саме так її збентежило.

— Гектор! — зірвалося з пересохлих уст Лори.

До кімнати рвучко вбіг високий і стрункий смаглявий юнак і, мов пір'їну, підхопив дівчину на руки.

— Голубонько! — скрикнув він. — Я знав, що приємно здивую тебе. Я просто з Плімута, прибув нічним поїздом. І у мене довготривала Відпустка й досить часу, щоб нам побратись. Хіба ж не чудово, люба Лоро?

Радісно збуджений, він закружляв дівчину по кімнаті, коли раптом завважив блідого й мовчазного незнайомця біля дверей. Гектор густо почервонів і, опустивши Лору, але все ще стискуючи її холодну й мляву руку, по-моряцькому незграбно вклонився.

— Перепрошую, сер, — я не помітив вас, — промовив він. — Ви вже даруйте, що я так спрожога вдерся, але якби ви служили на флоті, то знали б, що це таке — вирватися з-під моряцької дисципліни й відчути себе вільною людиною. Міс Макінтайр підтвердить, що ми з нею товаришуємо ще змалечку, а оскільки ми збираємось, гадаю, щонайдовше за