Читати книгу - "Буремний Перевал"

— Що сталося, мій хлопчику?

— Нічого, нічого, — проказав Гортон і рвонувся геть, щоб впитися своїм горем на самоті.

Гіткліф провів його поглядом і зітхнув.

— Буде дивно, якщо я зраджу самого себе, — прошепотів він, не помітивши, що я стою позаду нього. — Та коли я хочу У побачити в його обличчі батьківські риси, я з кожним днем усе ясніше бачу її. Якого біса він так схожий на неї? Мені цього не витримати.

Він опустив очі й у задумі ввійшов до будинку. Я помітив на його обличчі неспокійний, тривожний вираз, якого не було раніше; до того ж він наче змарнів. Невістка, побачивши його у вікно, відразу ж утекла до кухні. Я залишився один.

— Радий бачити, що ви знову можете виходити надвір, містере Локвуд, — сказав він у відповідь на моє привітання, — почасти з егоїстичних міркувань: не думаю, що легко знайду вам заміну в цій пустці. Я не раз дивувався, що привело вас сюди!

— Боюся, лише миттєва примха, сер, — відповів я, — подібна до тої, що тепер так тягне мене звідси поїхати. На тому тижні я вирушаю до Лондона. Мушу вас попередити, що я не маю жодної охоти утримувати за собою Трашкрос-Грейндж довше річного терміну, про який ми з вами домовлялися. Думаю, я більше тут не мешкатиму.

— О, справді? Набридло скніти вдалині від світської суєти, чи не так? — мовив він. — Та якщо ви прийшли випрохувати, щоб я звільнив вас від платні за дім, у якому ви не проживатимете, ви даремно вибралися на цю прогулянку: я ніколи не роблю поблажок своїм боржникам.

— Я не збираюся нічого випрохувати! — вигукнув я, украй роздратований. — Якщо волієте, я можу розрахуватися з вами відразу, — і я витяг із кишені чекову книжку.

— Ні, ні,— спокійно відповів той. — Того, що ви лишите по собі, стане, щоб відшкодувати ваші борги, якщо ви не повернетесь; я не поспішаю. Сідайте і пообідайте з нами. Гість, який не набридає візитами, заслуговує на гостинний прийом. Катрино, накривай на стіл; де ти ходиш?

Катрина внесла на таці ножі й виделки.

— Можеш пообідати з Джозефом, — буркнув Гіткліф, — і сиди на кухні, поки гість не піде.

Вона беззастережно виконала його наказ — мабуть, у неї не було спокуси опиратися. Перебуваючи в товаристві селюків і мізантропів, вона навряд чи могла оцінити людей вищого стану, коли їй траплялось таких зустріти.

Розділивши невеселу трапезу з містером Гіткліфом, похмурим і мовчазним, — по один бік, і з Гортоном, німим як стіна, — по другий, я поспішив відкланятись. Я хотів вийти через задні двері, щоб востаннє побачити Катрину і ушпетити старого Джозефа. Але Гортону звеліли привести мого коня, і хазяїн сам провів мене до дверей — тож моєму бажанню не суджено було здійснитись.

«Як тоскно минає життя в цьому домі! — міркував я, їдучи верхи додому. — І якої романтики — чарівнішої від казки — воно було б сповнене для місіс Лінтон Гіткліф, якби ми з нею поєднались, як того бажала її добра доглядальниця, і разом поринули у вир міста!»

Розділ тридцять другий

1802. У вересні я отримав запрошення спустошити на полюванні луки свого друга на півночі, і по дорозі до його маєтку несподівано опинився за п'ятнадцять миль од Гімертона. Конюх придорожнього заїзду напував моїх коней, коли поруч проторохтів віз, навантажений зеленими, щойно вижатими снопами вівса; і конюх завважив:

— Оце видко, що з Гімертона — вони завше так із жнивами: в людей у коморі, а в них у полі!

— Гімертон? — перепитав я; моє життя в тій місцині вже здавалося мені далеким сном. — О, знаю! І далеко це звідси?

— Миль чотирнадцять буде, все по пагорбах; туди й шляху немає,— відповів він.

Щось раптом підштовхнуло мене завітати до Грейнджу.

Було ще рано, і я подумав, що краще переночувати у власному домі, ніж у готелі; до того ж можна буде за один день владнати всі справи з моїм орендодавцем, аби потім іще раз навмисно не приїздити. Трохи спочивши, я відправив свого У служника розпитати дорогу до цього селища. Геть зморивши наших коней, ми здолали всю відстань години за три.

Я залишив служника в селищі, а сам пішов униз долиною.

Сіра церква, здавалося, ще більше посіріла, самотній цвинтар видавався іще самотнішим. Я бачив, як вівці, що забрідали з пасовиська, поскубують ріденьку траву на могилах. Був чудовий теплий день — чи не занадто теплий, як для подорожі. Та спека не заважала мені милуватися дивовижною красою довкола; якби я побачив цей краєвид у серпні, він, певно, спокусив би мене провести місяць у його самотині. Взимку немає нічого сумнішого, а влітку — нічого гарнішого за оці долини, оточені пагорбами, і ці горді узгір'я у вересовому вбранні.

Я дістався до Грейнджу ще до темряви і постукав у двері; але всі мешканці, певно, переселились у задні кімнати — так я подумав, дивлячись на тонку голубувату цівку диму, що вилася з кухонного димаря, — і ніхто не почув мого стуку. Я в'їхав на подвір'я. У піддашку сиділа з плетивом дівчинка років дев'яти-десяти, а на ґанку, згорбившись, куняла з люлькою в зубах підстаркувата жінка.

— Місіс Дін удома? — спитав я в старої.

— Місіс Дін? Нє! — відповіла вона. — Вона тута не живе. Вона отам-о нагорі, у Перевалі.

— А ви — тутешня покоївка? — вів я далі.

— Атож, — згодилася вона, — доглядаю панські покої.

— Ну а я — містер Локвуд, хазяїн. Думаю, мені тут знайдеться місце? Я б хотів переночувати.

— Хазяїн! — сполошилася вона. — Отакої, та хто ж знав, що ви приїдете! Ви б хоч загодя сповістили! Бо в хаті ж і вогко, й накидано, — страшне що робиться!

Вона кинула люльку і, бідкаючись, пошкандибала в дім; дівчинка побігла слідом, а я ввійшов за нею. Пересвідчившись, що стара сказала правду, та ще й ледь розуму не стеряла від моєї нежданої появи, я попросив її заспокоїтись: я А залюбки піду на прогулянку, а вона тим часом нехай підготує мені куточок у вітальні, щоб я повечеряв, і спальню, щоб мені було де ночувати; і хай не розводиться з прибиранням: усе, що мені потрібне, — це вогонь у коминку та суха постіль. Стара відразу ж почала метушитись, і хоч і полізла до коминка з помелом замість кочерги та й ще деяке інше своє