Читати книгу - "Чарівні створіння"

— Що це було? — засапано запитала вона. Я знову притисся до її вуст і довго цілував її — аж доки не міг більше витримати, і тоді відхилився.

— Гадаю, це і є доля. Я чекав цього з зимового балу і не збираюся чекати далі.

— Не збираєшся?

— Ні.

— Ну… тобі усе ж доведеться почекати. Я й досі під домашнім арештом. Дядечко М. узагалі думає, що я в бібліотеці.

— Мені байдуже, під арештом ти чи ні. Я — вільний. І якщо треба, я переїду до твого будинку і спатиму з Мовчуном на його собачому килимку.

— У нього є власне ліжко. З балдахіном.

— Тим більше!

Усміхнувшись, вона взяла мене за руку. Сніжинки танули, опускаючись на наші теплі долоні.

— Мені бракувало тебе, Ітане Вейт, — мовила вона, цілуючи мене у відповідь. Сніг пустився сильніше і почав стікати з наших плечей. Ми точно випромінювали підвищену дозу тепла. — Можливо, ти мав рацію — ми повинні проводити якнайбільше часу разом. Аж доки… — Ліна замовкла, але я знав, що вона мала на увазі.

— А., ми точно щось вигадаємо, я обіцяю.

Без ентузіазму кивнувши, вона загорнулась у мої обійми. Нас оповив спокій.

— Я не хочу сьогодні про це думати, — сказала вона, пустотливо відштовхуючи мене і повертаючи в реальність.

— Правда? А про що хочеш?

— Про снігових янголів. Я ще ніколи їх не робила.

— Серйозно? Ви що, не вмієте робити янголів?

— Не те щоб не вміємо. Просто я майже ніколи не бачила сніжних зим. Хіба що у Вірджинії, але й там ми прожили всього кілька місяців.

* * *

Годину потому ми сиділи за кухонним столом, мокрі, скуйовджені, в снігу. Амма пішла до краднички, а я намагався приготувати щось схоже на гарячий шоколад.

— Здається, його роблять якось не так, — дражнила мене Ліна, доки я вишкрібав у гаряче молоко нагріті у мікрохвильовці шматочки шоколаду. Результат, як на мене, був дуже навіть нічого — коричнево-біла суміш із невеликою кількістю грудочок.

— Точно? А звідки тобі знати? «Кухня! Гарячого шоколаду, будь ласка!» — перекривив я — наскільки зміг — її сопрано, з чого вийшов химерний, рипучий фальцет. Вона всміхнулася. Мені страшенно не вистачало цієї усмішки, хоча я не бачив її усього лише декілька днів. Мені починало бракувати її навіть за кілька хвилин нашої розлуки.

— До речі, про Кухню. Я маю йти. Я ж сказала дядечку, що в бібліотеці, а вона зачиняється о дев’ятій.

Не виходячи з-за столу, я перетягнув Ліну до себе на коліна, ледь стримуючись, аби щосекунди не лоскотати її, не торкатися її волосся, рук, колін. Тепер, коли вона знову була поряд, я знаходив будь-який привід, щоб це зробити. Нас тягнуло одне до одного, ніби магнітом. Вона пригорнулася до моїх грудей, і ми завмерли, сидячи ось так за кухонним столом, аж доки поверхом вище не почулися кроки. Ліна відскочила від мене, як наполохана кицька.

— Не хвилюйся, це тато. Він просто в душ. Віднедавна це єдиний ритуал, заради якого він виходить з кабінету.

— Йому… йому стало ще гірше, так? — узяла мене Ліна за руку. Ми обоє знали, що запитання риторичне.

— Доки не загинула мама, він таким не був. А потім… потім просто опинився на своїй хвилі.

Я міг не продовжувати. Ліна сотні разів чула ці думки у мене в голові — про те, як загинула мама, як ми перестали їсти смажені помідори, як знелюдніли будиночки Різдвяного містечка; як ми опинилися сам на сам з місіс Лінкольн, не маючи маминих контраргументів, і взагалі, як змінився весь наш світ.

— Мені шкода.

— Знаю.

— То ось чому ти сьогодні пішов до бібліотеки? Побути з мамою?

Я подивився на Ліну, прибираючи пасма з її обличчя, кивнув і дістав з кишені розмарин, обережно кладучи його на кухонну робочу поверхню.

— Дивись, я тобі щось покажу.

Я вивів її з-за столу й узяв за руку. Потім ми почалапали у вологих шкарпетках по старій дерев’яній підлозі до дверей кабінету. Кинувши оком на сходи до батькової спальні, я зрозумів, що у душі ще навіть не ллється вода, а це означало, що часу було вдосталь. І посмикав ручку.

— Зачинено, — насупилася Ліна. — У тебе є ключ?

— Чекай, ось побачиш, що буде.

Ми стояли на місці, не зводячи очей з дверей кабінету. Я почувався телепнем, і Ліна, певно, також, бо вона вже ледь стримувала сміх. Я теж не міг стриматися, але раптом двері прочинилися. Сміх стих.

«Це не чари. Я б відчула».

«Думаю, мені слід зайти, а точніше — нам».

Я відступив, і двері знову зачинилися. Ліна піднесла руку, немовби намагаючись керувати дверима за допомогою власних сил, але я обережно погладив її по спині:

— А., гадаю, це маю зробити я.

Я знову узявся за ручку. Замок провернувся, двері легко відчинилися всередину, й уперше за останні кілька років я ступив за поріг. Кабінет так і залишився похмурим, темним місцем. Над вилинялою канапою, як і раніше, висів затулений простирадлом гобелен, біля вікна стояв різьблений стіл червоного дерева, і скрізь охайними стосами було розкладено аркуші останнього татового роману: на комп’ютері, на стільці, на персидському килимі на підлозі.

— Тільки нічого не торкайся. Він здогадається.

Ліна присіла біля найближчої купки паперів. Потім підняла один аркуш до світла латунної настільної лампи:

— Ітане!

— Не вмикай світла! Я не хочу, аби він прийшов і дав нам прочухана. Він мене вб’є, якщо дізнається, що ми тут були, бо його книжка — єдине, чим він живе зараз.

Ліна простягла мені аркуш без жодного слова. Я взяв його. Він мерехтів якимись карлючками — саме не абияк записаними словами, а карлючками. Я згріб кілька аркушів з найближчої купки — усі вони були списані кострубатими рядками дивних значків і закарлюк. Я підняв інший аркуш — і знову не побачив нічого, крім низки кружечків.

Купа аркушів полетіла зі столу на підлогу, та я не знайшов нічого, крім кружечків, рисок і незрозумілих малюнків. Жодного слова.

І стало ясно — книжки не існувало.

Батько не письменник і навіть не вампір.

Він божевільний.

Я зігнувся, затиснувши голову між колін. Мені стало зле, зле до нудоти. І як я не збагнув цього раніше? Ліна потерла мені спину.

«Все гаразд, у нього нелегкі часи, він знову повернеться до тебе».

«Ні. Його немає! Її немає, і зараз я втрачаю його теж!»

Що, в біса, робив батько увесь цей