Читати книгу - "Вники, Міхал Шьмеляк"

ниточку.

– То пан, нарешті, скаже мені, що тут коїться?

– Пам’ятаєте, що я казав про правду та відповідний момент?

– Так.

– Він ще не наступив.

Як завжди, незнайомець просто розвернувся і попрямував в сторону кущів.

– Візьміть, будь ласка, мою візитну картку! – гукнув йому вслід Косма.

Чоловік зупинився, обернувся й обережно взяв картонний прямокутничок двома пальцями, ніби той

мав його вкусити. Він повільно кивнув і поклав візитну картку в кишеню штанів. Він не прокоментував це

жодним словом, просто спокійно пішов у бік лісу.

– Я їду завтра, — сказав йому Косма, коли той ішов.

Чоловік знову зупинився за кілька кроків.

– Тільки завтра?

– Сьогодні забава, чи не так? Пан вибирається?

– Їмо, п'ємо, бо завтра помремо, - сказав незнайомець і пішов своєю дорогою.

Ну а наступний пункт сьогоднішнього розкладу – Єленя Гура і візит до відділку міліції, згідн з

побажаннями прокурора.

  

Перед входом до будівлі відділка поліції в тіні невеликого дерева стояли двоє чоловіків. Одним, безумовно, був Каміль Сікорський, його особистий друг, іншим був старший чоловік, який з благоговінням

палив сигарету. Що то за часи, коли курцям доводилося ховатися, як старшокласники, у кущах, за деревами

та кутами будівель.

– Косма! – здалеку радісно скрикнув Синиця. Його супутник уважно спостерігав за ним, допалив і

повільно видихнув дим. Косма підійшов до них, вітаючи приятеля.

– Косма Ейхерст. – Він потиснув руку незнайомцю.

– Вацлав Болеславський, – представився йому чоловік.

– Прокурор?

– Помічник комісара? – запитанням на запитання відповів Болеславський.

– У відпустці.

– Чортова праця, ми завжди на роботі, чи не так? – з посмішкою сказав прокурор.

- Виходить на те.

– Запрошую вас усередину, — сказав Сікорський. – Давайте вип’ємо кави та поговоримо.

104

Вони зайшли в будівлю, черговий пропустив їх без жодного слова, навіть не піднявся зі стільця. Вони

пішли до кімнати, відомої Космі, де він учора мав задоволення розмовляти зі своїм другом. На щастя, дошка, на якій він малював, була чистою.

Прокурор мав не дуже приємний вигляд. Він був великий, навіть трохи кремезний, з жовтуватою

шкірою, чорними щілинами між зубами, явним слідом від занадто великої кількості випалених сигарет, і

густими бровами. Мабуть, він виглядав загрозливо в залі суду в своїй мантії, тим більше, що важко було

уявити будь-яку посмішку на цьому обличчі.

– Влаштовуйтеся зручніше, а я вискочу за кавою, — сказав Сікорський і залишив їх самих.

Косма був готовий до допиту, а у вчорашньому рапорті він так докладно описав усю подію, так що

йому, власне, нічого було додати. Ймовірно, прокурор хотів поговорити з ним особисто, щоб мати чисте

сумління щодо відсутності будь-якої недбалості у справі.

– Нащо пан сюди приїхав? – прямо запитав Болеславський.

І все ж. Буде допит.

– Відпустка.

– Пане підкомісар, я вас дуже прошу, давайте поважати один одного. Сьогодні субота, пан у

відпустці, а в мене вихідний. Ви скажете мені правду, а я у відповідь відповім на будь-які запитання, пов’язані з учорашньою знахідкою. Чи варто говорити, що у мене є підозри щодо зв’язку між вашим

перебуванням у Вниках і вчорашніми подіями?

Погодитися? Скільки він ризикував? Він вирішив поступово розкривати факти, поки не відчує, що

прокурор буде задоволений.

– Ви мене підозрюєте? – спросив Косма, щоб хоч щось виявити.

– Пропоную поговорити відносно гіпотез щодо відходу доктора Романа Кучери з цього світу

наприкінці.

– Згоден.

– Тоді почнемо. – Болеславський глянув на годинник.

– Я приїхав сюди, тому що мене попросили розібратися у справі зникнення отця Пйотра

Дембіцького. Він прибув до Вників 10 квітня, а через тиждень безслідно зник. Він не повідомив ні

начальство, ні друзів, ні домочадців, я маю на увазі священика парафії Христа Короля у Вниках.

– Цієї справи немає в наших архівах, напевно ніхто не повідомляв про його зникнення?

– Ви праві, така справа не мала місця.

– Будь ласка, продовжуйте.

– Ось, власне, і все. Я приїхав на тиждень, щоб розібратися в цьому питанні.

– За чиїм наказом?

– Фактично за проханням, а не за наказом. Отець Пьотр був приятелем родини.

– Розумію. То цей випадок комусь здався підозрілим?

– Так. – Косма знав, чого домагався прокурор, але не збирався втягувати у справу свого дядька, хоча

ці зв’язки могли йому допомогти.

– І пан щось знайшов?

– Пьотр Дембіцький зник вночі безслідно, як і його речі. Ніхто нічого не бачив, ніхто нічого не чув.

– Зникнення – це лайно. Навіть попри сучасні технології та повсюдний моніторинг. Скажіть, будь

ласка, чи вважаєте ви, що наш повішений пов'язаний зі справою про зникнення?

-