Читати книгу - "Vita Nostra"

Сашка читала, поки можна було розрізняти букви. Потім заварювала чай і, не запалюючи лампи, сідала на підвіконня.

Небо згасало, мов екран. Спалахували ліхтарі, й у Сашки важчав подих. Вона чекала, дивлячись на сусідні дахи. Рідкісні перехожі поглядали на неї з подивом.

Дуже часто очікування виявлялося марним. О пів на другу ночі, сумовита й розчарована, Сашка злазила з підвіконня й лягала в ліжко, й довго лежала, прислухаючись до нічних шерехів, поки не провалювалася в сон.

Але час від часу — двічі чи тричі на тиждень — зірки над Торпою на мить заступла величезна тінь, і темна постать всідалася на дах навпроти. Це бувало на межі вечора й ночі, коли небо на заході ще світліло, а на вулицях уже стояла щільна темрява.

Тоді Сашка, задихаючись від радості, стрибала з підвіконня на вулицю й розгортала крила — іноді над самою бруківкою.

— …Сашенько, ви можете їхати, звичайно. Але вам самій буде тяжко й дико. Найкраще взяти днів зо три, відразу це обговорити з домашніми — так роблять багато студентів, два дні вдома, решту часу з друзями в поході… Не сидіти ж вам серед чотирьох стін? Обережно, не тупцюйте по шиферу, він побитий…

Улітку над містом бувало задушливо навіть ночами, від землі підіймалася пара, над дахами, вкритими черепицею, котра зберігала пал полудневого сонця, м’яко тремтіло повітря. Під час коротких перепочинків Сашка простягалася на черепиці, всотуючи її тепло, дивлячись на зірки, бездумно посміхаючись.

Під час нічних польотів Стерх не стільки вчив її, скільки — вона розуміла — дозволяв реалізуватися. Наглядав і осмикував — дуже тактовно. Вона зірвалася лише одного разу — піднялась надто високо над Торпою і на власні очі побачила, що місто є фразою, довгою складнопідрядною конструкцією і кому в ній легко можна було переставити.

Сашка притисла праве крило до боку, розкинула ліве, зціпила зуби від несподіваного болю в порожніх кістках і закрутилася дзигою. Вогні Торпи розмазалися, злились у концентричні кола. Потім і вони потьмяніли. Сашка провалилася у світ із багатьма вимірами, холодний і сухий, ніби скинута зміїна шкура. Чужа воля висмикнула її з темряви, вона знову побачила під собою землю, зовсім близько, й розкинула крила вже над самою бруківкою.

Стерх навіть не лаяв її.

— Занесло. Завалило. Нічого страшного, нічого, але бачите, як правильно, що я був поруч?!

Вона заспокоїлася на диво швидко. Відчуваючи себе словом, забувала, що таке страх, і навіть вигляд клятого рожевого телефону не викликав у ній звичного розпачу.

Стерх наполягав на тому, щоб додому вона поверталася завжди пішки й завжди входила через двері, як пристойна дівчина:

— Не лізтимете ж ви у вікно знадвору, ніби кіт у шпаківню? Це неестетично, погодьтеся.

Сашка палко дякувала йому за кожну нічну прогулянку. Вона не знала, як пережити це літо без польотів над дахами Торпи.

Лежачи в поїзді дорогою додому, Сашка до найдрібніших деталей пригадувала черепицю й ринви, горобині гнізда й флюгери старого міста, згадувала хлопчика, який одного разу побачив її з вікна. Він читав книжку про Малого й Карлсона, Сашка засміялася й помахала йому рукою…

Поїзд мчав крізь ліси. Сашка мріяла про те, як повернеться в Торпу.

* * *

— Чуєш — прокинувся!

З кімнати долинуло неголосне, невпевнене агукання. Мама, на ходу витираючи руки, побігла в кімнату. У дверях посміхнулася з виглядом змовниці.

— Ти його не впізнаєш.

Сашка сиділа за столом, водила кінчиком ножа по дерев’яній обробній дошці. Недоречно згадалося, як тут, ось на цьому самому столі, мляво лежала дитина, а Сашка, притискаючи до вуха слухавку, приймала та всмоктувала тишу, викидала з себе фрагменти чужої інформації. Добре, що тоді в неї не було рожевого телефону. Втім, їй і так вистачило неприємностей.

Так вийшло, що, приїжджаючи на канікули додому, вона весь час чогось боялася: здатися божевільною. Вбити людину. Перетворитися на чудовисько в усіх на очах. Зараз, коли ці страхи залишилися начебто позаду, Сашка боялася тієї хвилини, коли доведеться сказати мамі про зворотний квиток.

Він лежить у кишеньці сумки. Післязавтра, вечір.

— Ходімо, Валечко, ходімо, сонечку… Сестричка приїхала… Сашка приїхала, Сашенька, ходімо привітаємося…

Мама ввійшла на кухню, посміхаючись, несучи на руках темнокосого, темноокого, кругловидого хлопчика з осмисленим, хоча й сонним, поглядом. Сашка відклала ножа й підвелася.

Як він виріс! Із черв’ячка перетворився на людську істоту — дитину. Він був схожий на маму й на Сашку — волосся, губи, чоло. У ньому було щось і від Валентина. Сидячи в мами на руках, він дивився на Сашку з веселою недовірою, начебто запитуючи: а тут у нас хто?

— Сашка, сестричка. Сашка приїхала. Ось наш Валечка зустрів Сашку…

— Привіт, — сказала Сашка.

Дитина недовірливо витріщилася на неї і раптом посміхнулася.

Сашка зрозуміла, чому мама називає його сонечком. Кругле личко зробилася ще круглішим, напівкруглими відблисками лягли ямочки на щічках. Братик дивився з щирою радістю, начебто давно чекав на неї.

Начебто любив її.

* * *

— Відкоркуємо шампанське? — Валентин весело потирав руки. — На честь Сашчиного повернення?

Мама щойно вклала малого; він заснув без примх і дуже міцно. Сашка встигла тільки помітити, що колискова в мами тепер інша — не та, що півроку тому, не та, з якою вкладали Сашку. Якась нова пісня.

Минув день Сашчиного перебування вдома. Один із трьох днів. Залишилося два, але ні мама, ні Валентин, ані навіть маленький Валечка про це ще не знали.

— Сашхен, за тебе, донечко. Будь здорова, і нехай усе в тебе виходить.

— Ти так говориш, начебто в мене день народження!

— Ми ж твого дня народження з тобою не святкували! Розкажи, як було?

— Звичайно. Я купила торт, шоколадний, ось на кшталт цього. Принесла в групу, ми його з’їли з друзями… Випили чаю…

— Що, вина не було? — недовірливо запитав Валентин.

— Ні, нам не дозволяють алкоголю.

Сашка сказала й відразу прикусила язика. Валентин багатозначно перезирнувся з мамою.

— А що в цьому такого? Зараз звичайна практика в багатьох вузах, — збрехала Сашка.

— У нас в общазі пили до білої гарячки, — сказав Валентин.

— Ось бачите! Хіба це нормально?

Валентин знову скосив око на маму, але та не відповіла — дивилася на Сашку, підперши щоку кулаком.

— Звідтоді, як я живу на квартирі, — сказала Сашка, щоб обірвати незручну паузу, — в мене взагалі все здорово. Висипляюся. Там така гарна мансарда, квіти в ящику, навіть маленький камін є, не декоративний, а