Читати книгу - "Глибинний шлях"

А через кілька днів по цьому вночі з приступки вагона, переповненого червоноармійцями, обірвався і впав долі хлопчина. Поїзд мчав повним ходом, та ще й на схилі, і хлопця відкинуло метрів на десять під укіс.

Потерпілого підняли залізничники. Він лежав непритомний. У торбинці в нього знайшли хлібину, шматок сала, пучечок солі і ножик, а в боковій кишені куценької тужурочки — листівки, що закликали всіх на боротьбу проти Врангеля. Хлопчина, виявилось, втік з дому і їхав на фронт битися з білогвардійцями. Та не пощастило малому — зірвався з поїзда і зламав собі ногу.

Був це Микола Трублаїні.

Довелося повернутися додому, у Вільшанку. На фронті побувати не пощастило, проте боротися за радянську владу, за її становлення і зміцнення треба скрізь. І не лише гвинтівкою, але й трудом, полум’яним словом агітатора, пером робкора. Юний Микола увесь поринає в цю роботу.

Він організовує в селі хату-читальню і кілька років працює тут як завідувач. Стає також організатором і керівником сільської художньої самодіяльності. Об’єднує навколо читальні талановиту сільську молодь. Він перший на селі комсомолець і найактивніший організатор комсомольського осередку. Самотужки, наполегливо вчиться сам і навчає, а головне — заохочує до навчання інших.

Уже тоді Микола захоплювався літературою, перечитував усе, що надходило до читальні, влаштовував для сільської молоді літературні читання, диспути, концерти з нових творів радянських письменників, поетів, композиторів. Пробував і сам писати. Писав про перші перемоги соціалістичного будівництва на селі, про розвиток сільської кооперації, сільську освіту, викривав шахраїв і ворогів молодої Радянської республіки. Свої сількорівські дописи і кореспонденції надсилав до обласної та республіканських українських газет. Підписувався псевдонімом — Гнат Завірюха.

Робота журналіста дуже захоплювала його, і в 1925 році він приїхав до Харкова вчитися на курсах журналістики. Закінчивши ці курси, Микола Петрович пішов працювати спершу літературним працівником відділу інформації, а згодом спецкором газети «Вісті».

Працював невтомно дні і ночі. Мріяв про мандри. Енергійний і допитливий, поривався в широкий світ, щоб усе побачити, глибоко пізнати життя, земні і водні багатства Батьківщини.

У 1928 році як спецкор газети «Вісті» Микола Петрович здійснив своє бажання: він вперше побував на Далекому Сході, у Владивостоці.

У 1929 році на криголамі «Літке» він плавав на острів Врангеля. Це був не звичайний рейс. Вся країна слідкувала тоді за просуванням «Літке», першого радянського криголама, що мав завдання підійти до острова, навколо якого непрохідний, торосистий лід лежить круглий рік.

Микола Петрович мав намір поїхати в цю експедицію спецкором від газети «Вісті». Але виявилось, що кореспондентів від різних газет було аж семеро, а криголам міг узяти лише одного. Кожен кореспондент уперто й переконливо обстоював свою кандидатуру, та кінець кінцем п’ятьом довелося ні з чим поїхати додому. В екіпаж криголама залічили лише кореспондента «Известий». Така була ухвала урядової комісії.

Минув тиждень. На криголамі гадали, що й Микола Трублаїні, хоч і. дуже гаряче наполягав він, щоб його узяли в експедицію, здався і поїхав назад до Харкова. Та от радист з екіпажу «Літке» якось зустрів Миколу Петровича в порту серед вантажників та кочегарів. Здивований, він запитав:

— Як ви тут опинились? Що робите?

— Кваліфікуюсь, — лагідно посміхнувся Микола Петрович і розповів, що вже закінчив курси кочегарів, а тепер на практиці привчається і кочегарити і вантажити, ба навіть куховарити. — Адже «Літке» ще з місяць пробуде в порту — закінчуватиме підготовку до рейсу. То я й вирішив використати цей час для всебічного навчання. А тим, що на криголамі, як мені відомо, є вільні місця кочегара й паровичного днювального, то, думаю, мені не відмовлять в одній з цих посад.

І він таки поїхав, зайнявши місце паровичного днювального. Його обов’язком було пильнувати за чистотою паровичних приміщень, подавати до їдальні сніданок, обід, вечерю, мити посуд… А коли хтось з кочегарів хворів, днювальний мусив працювати за нього.

За цей героїчний рейс Миколу Петровича, як і ряд інших кращих людей екіпажу, в 1930 році було нагороджено іменною медаллю Героя Праці з написом на ній «За Врангелівський похід 1929 року».

Про цей похід Микола Петрович написав хорошу книгу, що має назву «До Арктики через тропіки». Це була його перша солідна літературна робота.

Згодом Микола Петрович брав участь ще в кількох арктичних рейсах, зокрема на криголамах «Сибіряков» і «Русанов», і на матеріалі цих подорожей написав чимало цікавих нарисів та оповідань.

Приблизно з 1932 року Микола Петрович займається переважно літературною роботою і виступає як автор ряду творів для молодого читача.

В цей період він написав багато нарисів і оповідань переважно пізнавального характеру: «Людина поспішає на північ», «Літке» — переможець криг», «На Півночі», «Ангара», «На морі», «На північ ідуть пароплави» тощо. Ці книги розповідають про перемоги людей, натхнених благородними ідеями соціалістичного будівництва, над стихіями природи, про новобудови нашої країни, про торжество нової радянської моралі і культури, про братерську єдність усіх народів нашої країни незалежно від того, де вони живуть — в центрі СРСР, на Півдні чи в найдальшому закутку Півночі. Книги Трублаїні розповідають про героїчне освоєння Арктики, що стало можливим тільки за радянських умов, коли ця справа стала державною. Арктика, що не корилася одинакам, тепер не має сил протистояти мужньому, згуртованому колективові, керованому розумом і волею Комуністичної партії. Ця тема особливо вабила письменника. Кілька разів він повертався до неї і кінець кінцем завершив цю роботу великою повістю про героїчних завойовників Півночі і, зокрема, про мужніх полярників з числа нашої прекрасної радянської молоді. Цю свою першу повість, що має назву «Лахтак», Трублаїні закінчив у 1935 році. Книга була тепло і прихильно зустрінута критикою, користалась та й зараз користається великою любов’ю читача.

З цього часу Микола Петрович остаточно визначив своє місце в житті, своє покликання, свою професію: письменник, конкретніше — письменник для дітей, для юнацтва.

За час своєї недовгої, але плодотворної літературної діяльності талановитий письменник видав понад тридцять книг. Це книги для нашого молодого покоління, повісті й оповідання про нашу радянську дійсність, про сміливих, винахідливих, метких хлопців і дівчат, сповнених жадобою до знань і любов’ю до Батьківщини.

Головні з книг Миколи Петровича Трублаїні, крім уже згадуваних, це збірки оповідань: «Крила рожевої чайки», «Хатина на кризі», «З півночі мчав ураган», «Оповідання боцмана», «Волохан», «Вовки гоняться за оленями», «Берег невідомого острова»,