Читати книгу - "Загублена земля. Темна вежа III"

class="p1">Роланд почав із того, що трапилося під горами, коли обірвалося перше Джейкове життя. Розповів про свою розмову з чоловіком у чорному, і завуальовані Волтерові слова про Звіра й про того, кого він називав Вічним Чужинцем. Розповів про дивний страхітливий сон, у який він потім поринув, сон, що в ньому Всесвіт потонув у спаласі дивовижного білого світла. І про те, як наприкінці того сну з'явилася єдина пурпурова травинка, яка заповнила собою все.

Едді скоса глянув на Джейка і був вражений: вираз хлопчикових очей вочевидь свідчив про те, що він усе знає й розуміє.

21

Свого часу хворий Роланд марив уривками цієї історії, тож Едді вже дещо знав. А от для Сюзанни оповідь була новою, і вона слухала, затамувавши подих. Коли Роланд повторював те, що йому розповідав Волтер, їй ввижалися відблиски власного світу, наче відбиття в розбитому дзеркалі: автомобілі, рак, ракети на Місяць, штучне запліднення. Вона гадки не мала, хто такий Звір, але щодо Вічного Чужинця мала свій здогад: так називали Мерліна, чарівника, який нібито домоміг королю Артуру зробити кар'єру. Як казала Аліса, все дивасніше і дивасніше.

Роланд розповів, як він прокинувся, і виявилося, що Волтер мертвий уже багато років. Якимось чином час прокрутився вперед — на сто, а може, й на п'ять сотень років. У німому захваті Джейк слухав історію про те, як стрілець дійшов до берега Західного моря, як він втратив два пальці на правій руці і як видобув Едді та Сюзанну, перш ніж зустрітися з темним третім — Джеком Мортом.

Стрілець дав знак Едді, і той почав з появи велетенського ведмедя.

— Шардик? — перебив його Джейк. — Але ж це так книжка називається! Книжка з нашого світу! Письменника, який ще ту, знамениту написав, про кроликів…

— Річард Адамс! — вигукнув Едді. — А та, що про кроликів, називалася «Кораблик на воду!» А я ще думав: ну звідки мені відоме це ім'я?! Але як таке може бути, Роланде? Як це так, що люди в твоєму світі знають про те, що діється в нашому?

— Але ж для цього є двері, хіба ні? — відповів Роланд. — Ми вже їх бачили. Цілих чотири штуки. Гадаєш, раніше їх не існувало і більше ніколи не буде?

— Але ж…

— Ми всі бачили, що в моєму світі є багато від вашого, а коли я був у вашому місті, Нью–Йорку, то бачив там сліди мого світу. Я бачив стрільців. Здебільшого вони були мляві й сонні, але все одно залишалися стрільцями — членами свого стародавнього ка–тету.

— Роланде, то були просто копи. Ти їх обставив на раз.

— Тільки не останнього. Коли ми з Джеком Мортом спустилися на станцію підземної залізниці, той останній мало не вколошкав мене. Якби не сліпий випадок — у Морта був такий дивний кремінь, з кресалом, — то він би свого досяг. Я бачив його очі… Він пам'ятав обличчя свого батька. І, як на мене, дуже добре пам'ятав. А ще… пам'ятаєш назву Балазарового нічного клубу?

— Авжеж, — з тривогою в голосі сказав Едді. — «Похила вежа». Але це могло бути випадково. Ти ж сам сказав, що не все в світі підпорядковується ка.

Роланд кивнув.

— Ти справді подібний до Катберта. Пригадую, коли ми були ще малими, він сказав одну річ. Ми збиралися погратися на цвинтарі опівночі, але Алан не хотів з нами йти. Він сказав, що боїться образити тіні своїх батьків. Катберт ще тоді глузував з нього. Сказав, що не повірить у привидів, доки не спробує одного на зуб.

— Молодець! — вигукнув Едді. — Браво!

Роланд усміхнувся.

— Я так і думав, що тобі сподобається. Хай там як, облишмо поки що цього привида. Розповідай далі.

Едді розповів про видіння, яке було йому, коли Роланд укинув щелепу в багаття — видіння про троянду і ключ. Розповів про свій сон і про те, як він крізь двері «Делікатесів від Тома та Джері» вийшов просто на трояндове поле, на якому височіла похмура вежа кольору сажі. Про чорноту, що витікала з вікон, згромаджуючись у небі над головою. Зараз Едді звертався безпосередньо до Джейка, бо хлопчик слухав його жадібно і з подивом, і подив невпинно зростав. Едді намагався бодай трохи передати те почуття піднесення й жаху, яким був просякнутий той сон, і в очах слухачів бачив, що йому це вдалося краще, ніж можна було сподіватися… або ж вони теж бачили такий сон.

Він розповів, як вони пішли Шардиковою стежиною до Порталу Ведмедя і що, притуливши голову до дверей, він мимохіть згадав той день, коли вмовив брата піти до Датч–Гіл подивитися на Маєток. У своїй розповіді він також не оминув чашку й голку і те, що голка стала непотрібною, щойно вони збагнули, що Промінь впливає на все, чого торкається, навіть на птахів у небі, тож його можна легко побачити.

У цьому місці нитку оповіді підхопила Сюзанна. Поки вона розповідала про те, як Едді почав різьбити ключ, Джейк ліг на спину і, підклавши під голову руки, дивився на хмари, що повільно пливли своїм прямим шляхом на південний схід, у бік міста, їхня впорядкованість свідчила про присутність Променя так само чітко, як дим із димоходів показує напрям вітру.

Сюзанна закінчила на тому, як вони врешті–решт видобули Джейка у цей світ, перекривши роздвоєний плин спогадів хлопчика й Роланда так само різко, як Едді хряснув дверима у велемовному кружалі. Єдине, про що вона промовчала, насправді ще не було доведено життям… принаймні, поки що. Врешті–решт, вранці її не нудило. А те, що один раз не було місячних, ще нічого не означало. Як сказав би Роланд, це вже зовсім інша історія, і її краще залишити на наступний раз.

Втім, закінчивши розповідь, Сюзанна зрозуміла, що понад усе прагне забути слова Тітоньки Таліти, які та вимовила, коли Джейк сказав, що тепер цей світ став йому домівкою: «Тоді нехай над тобою змилостивляться боги. Бо сонце в цьому світі хилиться до заходу. І невдовзі воно сяде навіки».

— А зараз твоя черга, Джейку, — сказав Роланд.

Джейк сів і подивився в бік Лада, де у вікнах веж, що височіли на заході міста, вигравали промені вечірнього сонця, перетворюючи шибки на золоті аркуші.

— Це все божевілля, — пробурмотів він, — але є й щось розумне. Це наче сон, коли прокидаєшся.

— Може, ми якось допоможемо тобі знайти сенс? — спитала Сюзанна.

— Може, й допоможете. Ви точно можете мені