Читати книгу - "Моя неймовірна спокуса, Аріана Мел"

Розплющую очі. Солодко потягуюся під простирадлами. Сьогоднішня ніч була шаленою. Після ресторану ми з Веремієм вирішили не гаяти часу й одразу поїхали до мене на квартиру. Спогади солодким медом розтікаються по грудях. Пам'ять прокручує картинки зі всіма найспекотнішими сценами.

Ось ми в передпокої — жадібно зриваємо один з одного одяг. Ось добираємося до ліжка. Він впевнено і безжально штовхає мене на матрац. Нависає зверху, а його чуттєва посмішка і темні сірі очі, кольору грозових хмар, зводять мене з розуму. Веремієві пальці пробігаються від шиї до талії. Голу шкіру поколює від його солодких дотиків. Тоді він різко перевертає мене на живіт. Підіймає, тримаючи за стегна, розводить широко ноги та входить в мене впевненим вивіреним рухом.

Мої пальці судомно стискають простирадло, хриплі стогони застрягають в горлі, коли він починає свої несамовиті ритмічні поштовхи всередині. Його рухи все швидші та нестямніші. Веремій заривається пальцями у моє волосся, намотує на кулак і тягне до себе. Я вигинаюсь, плавлюсь у цих відчуттях, а тоді вибухаю та розчиняюсь на піку із ним в унісон.

Мм, муркочу на останніх спогадах. Остаточно прокидаюсь. До болю хочу його знову. Повертаю голову, та я на ліжку сама. Різко підіймаюся та сідаю. Простирадло сповзає до талії, а на оголеній шкірі мимохіть виступають сироти. Роззираюсь, та його ніде немає. Раптом помічаю на приліжковій тумбі клапоть паперу. Записка. Він нього.

Дістаю її та розгортаю. Швидко пробігаю очима кілька рядків, написаних ним. Дідько. Матері стало погано і він помчав до себе. Не хотів будити. Трясця! Як би не так. Ні на секунду в це не вірю. Старе стерво явно вирішило перепсувати нам ранок і вихідні заодне.

Я сердита. Настрій зіпсований. Вирішую піти спочатку в душ, щоб трохи заспокоїтись, а тоді вже набрати його. Душ допомагає. Вдягаюся і йду на кухню зробити собі кави. Поки кип'ячу воду(у мене тільки заварна є) набираю його. За декілька гудків він відхиляє мій виклик. Чорт! Невже в цей раз справді щось серйозне?

Набираю ще раз, та абонент вже поза зоною. Дратуюсь. Поки кава запарюється я, не гаючи часу, вдягаюсь. Тоді роблю кілька ковтків гіркуватого напою і виходжу з квартири. Вирішую піти до нього на квартиру. Мені геть не подобається цей тихий ігнор.

Швидко доходжу до його будинку. Забігаю у фоє. Привітно усміхаюсь консьєржу. Він мене впізнає і відповідає такою ж посмішкою. Уточняю чи мій Бриль у себе. Виявляється, що ні. Він поїхав десь з годину тому. Матері вдома теж немає. Вона нещодавно теж поїхала. Вигляд мала чудовий. Хмикаю. Хто б сумнівався.

Виходжу на двір. Сердито вдихаю повітря. Дідько! Невже не можна хоча б подзвонити? Де він може бути? А в голові вже кружляють інші, підступні та єхидні думки, мов набридливі мухи, та не дають спокою. З ким він може бути?

Відмахуюсь. Так, годі. Вчимося довіряти! Можливо на роботі й не має можливості розмовляти. Суд же близько. До речі. Геніальна думка з'являється і дзеленчить дзвіночком у свідомості.

Витягую смартфон і швидко набираю офіс. За декілька хвилин на тому кінці відповідає хтось з охорони. Бінго! Він на роботі.

Трясця! Островська теж є. Що трапилося?

Охорона мені звісно цього не скаже. Та я вже знаю, що робити. Закінчую виклик і швидко відкриваю додаток. Знаходжу таксі поблизу і замовляю авто.

Поки це таксі приїжджає — я вже як суцільний моток нервів. У Веремія далі вимкнений телефон. Бішусь від цього. Сідаю в авто і нервую ще більше.

Чого ми так повземо як равлики? Субота ж. Звідки затори? Час для мене тягнеться мов гума. Офісу ми дістаємося лише за пів години.

Влітаю в будівлю. Бриль ще є. Видихаю. Чомусь тремчу. Не можу відцуратися від неприємного передчуття біди. Воно гидкими прожилками покриває всю шкіру.

Дістаюся приймальні. Вирівнюю дихання. І з легким стуком відчиняю двері до його кабінету, не чекаючи дозволу зайти. Не знаю що я там очікувала побачити, але явно не це.

Біля столу обличчям до мене стоїть Бриль. Сердитий як чорт. З очей мало іскри не сиплються. Навпроти нього стоїть високий кремезний чоловік. Його обличчя я не бачу — він розвернутий до мене спиною.

Між ними застигає Лана. Вигляд у неї стурбований і навіть дещо збентежений. Від цієї картини я геть знічуюсь і почуваю себе повною дурепою. На охороні не додумались повідомити мені, що у нього зустріч. Чорт, можливо тому, що я особистий помічник і мала б бути в курсі?!

До речі, слушна думка. Чому це я не в курсі що відбувається? А відбувається явно щось не надто приємне.

Поки всі ці думки, як вихор проносяться моєю головою вони, нарешті, помічають моє безцеремонне вторгнення. Шаріюсь. Матері твоя ковінька, Злато! Моя надмірна емоційність — ворог мій. Думай, Злато! Швидше. Як викрутитись?
Ляпаю перше, що спадає на думку.

— Перепрошую, що перериваю. Але це надзвичайно терміново. Веремію Юрійовичу, можна вас?

Дяка Богу, він розуміє, що я ускочила по самі вуха і швидко реагує.

— Звісно. Олександре Петровичу, перепрошую. За хвилину продовжимо.

Чорт, Олександр Петрович? Невже це Яромський? Шлунок стискає неприємними спазмами. Що тут робить генеральний директор будівельної компанії, по якій ми зараз ведемо справу з цим судовим позовом? І чому Веремій такий злющий? Стільки запитань, і хоч би одна відповідь.

Виходжу у приймальню. Мною трусить. Чую, як за Веремієм зачиняються двері кабінету. Повертаюся до нього з повними каяття очима.

— Веремію, вибач..

Він не дає мені закінчити.

— Злато, якого біса?

Сердитий. Розумію. Самій геть незручно.

— Вибач. Справді. Не потрібно було мені так вриватися, — мені ніяково через це та разом з цим плавно починає накочуватись роздратування, — Але що сталося? Чому ти мені нічого не сказав? Хоча б коротеньке повідомлення.

Бачу, що він лютує. Та мій сердитий погляд змушує його стриматись і взяти себе в руки. Не одна ж моя вина.

— Все гаразд. Мені справді треба було тобі подзвонити, але все так закрутилося. Спочатку мама, тоді Лана подзвонила і сказала, що в нас виникли серйозні проблеми. Не було часу телефонувати. Я на всіх парах мчав в офіс.

— А що сталося?

— Телефоном Лана сказала, що генеральний її сьогодні викликав в офіс спозаранку і сходу дав такої прочуханки, що вона оторопіла. Перше — це зникли наші найважливіші документи з доказами, які гарантували б нам перемогу в суді. Друге — це цілковитий фарс, — він задумливо проводить долонею по щоці, яка ледь вкрита щетиною, — Яромський стверджує, що отримав анонімний дзвінок. Йому повідомили, що мене буцімто перекупили конкуренти, що якраз судитися хочуть, щоб я завалив цю справу. Звісно, за непристойно велику винагороду. Сміх та й годі, але він схоже вірить.

Останні слова він говорить з ледь вловимою гіркотою і я розумію, адже в цьому випадку справді може постраждати його репутація як бізнес-партнера. А це не з Сотниковими безпідставними плітками гратися.

— А не могла Лана сама ж і стягнути ці документи? — розумію, що стаю на слизьку доріжку, та цей клятий здогад не дає мені спокою, — Вона вчора за текою поверталась.

Він заперечно хитає головою.

— Ні, документи в сейфі були. Вона не в курсі де я тримаю ключі та й часу було замало для цього. І взагалі, вона виглядає відверто стурбованою і навіть трохи переляканою. Адже, як виявилося, це вона наполягла на підписанні контракту саме з моєю фірмою. Звісно, з власних мотивів, проте..

— Чорт, хто тоді? — до мене нарешті починає доходити весь масштаб катастрофи.

— Ось це і потрібно з'ясувати. Петрович погоджується чекати лише до понеділка..

Він не встигає нічого більше сказати. Двері його кабінету відчиняються й у дверному отворі з'являється і саме багряне від гніву обличчя Петровича.

— Не здається тобі Юрійовичу занадто вже нахабним отак переривати нашу розмову, щоб перетерти собі з секретаркою. Це зараз тобі геть не на руку, — гарчить, і вже мало стримується.

Я вся зіщулююсь. Чорт! Замість того, щоб допомогти, я тільки підкидую йому проблем. І так не мед. Веремій навіть вухом не веде, лише поглядом говорить мені вірити йому і робити так, як він каже.

— Злато, дякую. Можете бути вільною.

Я лише киваю. Мені не залишається нічого іншого як вийти з приймальної. Рухаюся до дверей, на силу переставляючи ноги й чую як Яромський геть не кремпуючись погрожує:

— Якщо я піду на дно — не сумнівайся і тебе потоплю, — гарчить, — Тут цеглини на цеглині не залишиться, а від репутації твоєї не зостанеться навіть спогаду.

Зачиняю двері. Дерев'яними ногами прямую коридором. Йду в кафетерій. Вирішую зачекати на Бриля там. В голові крутяться, немов плівка, яку заклинило, останні погрозливі слова, що я почула перед тим як зачинила двері. Мені до біса страшно за коханого. Шкіру від цього відчуття поколює немов голками.

Сиджу мов заціпеніла. За деякий час у дверях з'являється чорноволоса Веремієва голова. Він полегшено видихає. Мабуть, шукав мене. Підходить і всідається поруч на стільці. Повертаю до нього голову.

— На скільки все критично? — тихо питаю.

— Критично, — трохи помовчавши неохоче видає, — Петрович погодився чекати до понеділка включно. Островська вмовила. Її репутація теж під ударом.

Нервово ковтаю гіркий клубок в горлі. Що буде, якщо ми не знайдемо злодія? Чи справді Яромський здатен втілити свої погрози в життя? Мені геть тривожно від цих думок. Бачу, що він теж занепокоєний не на жарт.

Хто ж міг так підставити нас? Без сумніву той хто має доступ до офісу. Але фірма велика, людей працює багато. Підкупити могли будь-кого. Що найсмішніше, поза підозрою виявляються якраз Лана та Мілана. Обидві стерви швидше за все не причетні до цього.

Дідько. Як виплутатись у такі короткі терміни? Допомога приходить звідти, звідки я й не очікую. Але ціна, яку доводиться заплатити — надто дорога, та у мене не залишається вибору.