Читати книгу - "Шовкопряд, Джоан Роулінг"

замети брудного снігу, поміж квадратними офісними будівлями зі скла й бетону, крізь рої фінансистів, схожих на мурашок у непоказних пальтах, і от нарешті черевань зайшов на парковку одного з найбільших офісів — мабуть, по свою машину. Вочевидь, він вважав за розумніше лишати «БМВ» під офісом, а не під вікнами міс Броклгерст. Страйк спостерігав, сховавшись за зручно поставленим «рендж-ровером»; у кишені завібрував мобільний, але Страйк його проігнорував, не бажаючи привертати до себе увагу. Черевань мав іменне паркомісце. Взявши з багажника те і се, він рушив усередину будівлі, а Страйк підійшов до стіни, де були написані імена директорів, і сфотографував ім’я та прізвище череваня і його посаду, щоб передати клієнтові.

Після того Страйк поїхав до власного офісу. У метро він роздивився зроблені фото і виявив, що проґавлений дзвінок був від давнього друга — погризеного акулою Дейва Полворта.

Полворт за давньою звичкою звертався до Страйка «Діду». Більшість людей думала, що то він так іронізує з його габаритів (у молодшій школі Страйк завжди був більшим і за однолітків, і за хлопчиків з наступного класу), та насправді через материне кочове життя Страйк просто постійно кидав школу, а тоді повертався. Саме тому одного разу дрібний проноза Дейв Полворт і заявив Страйкові, що він ніби «дідикой» — так корнволльці кажуть на циган.

Вийшовши з метро, Страйк одразу передзвонив, і за двадцять хвилин, коли він уже входив до офісу, розмова ще точилася. Робін звела очі й почала була говорити, але побачила, що Страйк на телефоні, тож просто усміхнулася і розвернулася до монітора.

— На Різдво поїдеш додому? — питав Полворт, поки Страйк заходив до кабінету і зачиняв по собі двері.

— Можливо,— відповів Страйк.

— Пиво у «Вікторії»! — заохотив його Полворт.— Знову Гвеніфер Арскотт вграєш!

— Зроду,— озвався Страйк (то був старовинний жарт),— я не грав Гвеніфер Арскотт.

— Ну то спробуй ще раз, Діду, може, цього разу дасть. Час уже комусь зірвати її вишеньку. І щодо дівчат, яких жоден з нас не грав...

Розмова звелася до серії солоних і дуже смішних віньєток, у яких Полворт змалював витівки спільних знайомих, що лишилися в Сент-Мосі. Страйк так сміявся, що не став приймати ще один вхідний дзвінок і навіть не глянув, хто дзвонить.

— Ти часом не збігся знову з Міледі Берсерко, га? — питав Полворт; так він зазвичай називав Шарлотту.

— Ні,— відповів Страйк.— Вона виходить заміж за...— він швидко порахував,— чотири дні.

— Ага, ну ти пильнуй, Діду, бо галопом примчить до тебе знов. Я не здивуюся, якщо її перемкне. Передихни, поки є час, Друже.

— Еге ж,— озвався Страйк.— Авжеж.

— Ну що, домовилися? — спитав Полворт.— Поїдеш додомцю на Різдво? Поп’ємо пива у «Вікторії»?

— Так, чом би й ні,— відповів Страйк.

Ще трохи побалакали, а тоді Дейв повернувся до роботи, а Страйк, досі усміхаючись, глянув на телефон і побачив, що пропустив дзвінок від Леонори Квайн.

Він повернувся до приймальні, водночас прослуховуючи автовідповідач.

— Я ще раз переглянула інтерв’ю з Майклом Фенкортом,— збуджено повідомила Робін,— і нарешті зрозуміла, що ти...

Страйк підніс руку, вимагаючи тиші, бо у вухо йому заговорила Леонора — не беземоційна, як зазвичай, а стривожена й розгублена.

«Корморане, мене, чорт забирай, арештували. Не знаю за що — не кажуть. Повезли до відділка. Чекають на адвоката чи що. Не знаю, що робити. Орландо з Едною, не знаю... Власне, я оце тут...»

Ще кілька секунд тиші, й повідомлення обірвалося.

— Чорт! — крикнув Страйк так голосно, що Робін аж підскочила.— Чорт!

— Що сталося?

— Леонору арештували — але чому вона дзвонить мені, а не Ільзі? Чорт...

Він набрав Ільзу Герберт, почекав.

— Привіт, Корме...

— Леонору Квайн арештували.

— Що? — скрикнула Ільза.— За що? Не через ту закривавлену ганчірку в коморі?

— Можливо, вони мають ще щось.

(«У Кет є докази...»)

— Корме, де вона?

— У відділку... мабуть, у Кілбурні, то найближче.

— Ісусе Христе, а мені вона чому не подзвонила?

— Хтозна. Вона щось казала, ніби чекають на адвоката...

— Мені ніхто не дзвонив... Господи Боже, та що вона собі думає? Чому не сказала їм моє ім’я? Корме, я негайно виїжджаю, скину інші справи на когось. Мені тут дехто завинив...

Страйк почув якийсь стукіт, далекі голоси, швидкі Ільзині кроки.

— Подзвони мені, коли знатимеш, що діється,— попросив він.

— Це може бути нескоро.

— Нічого. Дзвони.

Ільза поклала слухавку. Страйк розвернувся до нажаханої Робін.

— О ні,— видихнула вона.

— Я дзвоню Анстису,— мовив Страйк, знову клацаючи кнопками телефону. Але давній друг був налаштований не надто люб’язно.

— Бобе, я попереджав, я казав, що так буде. То вона зробила, друже.

— Що в тебе на неї є? — спитав Страйк.

— Не можу тобі сказати, Бобе, вибач.

— То щось від Кетрин Кент?

— Не можу сказати, друже.

Не відповідаючи на буденні добрі побажання Анстиса, Страйк поклав слухавку.

— Телепень! — вигукнув він.— Бісів телепень!

Леонора тепер була десь, куди він не міг додзвонитися. Страйк непокоївся: як сприймуть ті, хто її допитуватиме, ту непривітну мову, ту ворожість до поліції? Він майже чув, як Леонора нарікає, що Орландо сама, питає, коли її повернуть до доньки, ремствує, що поліція втрутилася у звичний хід її жалюгідного існування. Страйк боявся через відсутність у неї інстинкту самозбереження; хотів, щоб поруч чимшвидше була Ільза, поки Леонора не почне наївно розповідати про недбале ставлення чоловіка, про його подружок, поки не виголосить підозрілу, майже неймовірну заяву, що не читала чоловікових книжок до справжніх обкладинок, поки не почне пояснювати, що взяла й забула про другий будинок, у якому кілька тижнів гнили рештки її чоловіка.

П’ята година вечора; від Ільзи так і не було новин. Поглядаючи на темне небо, на снігопад, Страйк наполіг, що Робін має йти додому.

— Але ж ти подзвониш, коли будуть новини? — просила вона, вдягаючи тренч і обертаючи навколо шиї товстий вовняний шарф.

— Обов’язково,— запевнив Страйк.

Але Ільза подзвонила йому аж о шостій тридцять.

— Гірше й бути не могло,— були її перші слова; голос утомлений, замучений.— Вони мають докази, що зі спільної кредитки Квайнів придбали захисний комбінезон, гумові чоботи, рукавички й мотузки. Їх купили в інтернеті й заплатили «візою». І ще паранджу купили.

— Та ти жартуєш.

— Не жартую. Знаю, ти вважаєш