Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

Лейтенант Ервін Спенсер Вілсон вирівняв літак уздовж смуги, приготувавшись до аварійної посадки. За хвилину до приземлення, коли С-37А знаходився на відстані двохсот метрів над землею, він раптом збагнув, що швидкість лайнера надто висока, він може не зупинити літак до кінця смуги. Лейтенант Вілсон, піднявши спойлери на крилах літака, спробував зменшити швидкість, от тільки із відстовбурченими спойлерами С-37А втрачав не лише швидкість, але й висоту. Розуміючи, що летить надто низько, щоб піти на друге коло та намагатися наново зайти на посадку, лейтенант опустив спойлери.

Вирівнювати та задирати ніс перед посадкою, щоб пом’якшити торкання, лейтенант не став — у такій ситуації кожен зайвий метр смуги міг набути значення межі між життям і смертю. Пілот умолотив літак в асфальт відразу за південно-східним торцем смуги та щосили натиснув на гальма. Колеса завищали, з-під шасі порснув сизий дим, фюзеляж задвигтів від нерівностей смуги.

За відсутності реверсної тяги двигунів гальма лишались єдиним, що давало змогу зупинити пошкоджений авіалайнер. До упору витискаючи педалі гальма, пілот не відводив очей від індикатора швидкості. 270… 260… 240… 220 км/год. Приземкуваті халабуди пролітали за вікном, кінець смуги неухильно наближався, а швидкість спадала вбивчо повільно. «Чорт, ми не встигнемо, не встигнемо», — загупало в голові молодого лейтенанта. Він почав підсвідомо приглядатися до кінця смуги та вибирати об’єкт для зіткнення, бажано якийсь паркан, щось невисоке, тільки не будинок чи…

— Ервіне! — несподівано скрикнув другий пілот, проте Ервін Вілсон і сам побачив.

— Цього ще не вистачало!

За півкілометра від них — просто на шляху літака, може, трохи ближче до правого краю смуги — стояв кудлатий малюк років трьох-чотирьох. Заклавши великий палець до рота, він перелякано телющився на лайнер, який із гуркотом сунув на нього. Від бетонного паркану до хлопчика метнулася дещо старша дівчинка, але Вілсон відразу осягнув, що вона не встигне добігти та забрати малого зі смуги.

— Тікай! Чого стоїш?! — скрипнувши зубами від злості та відчаю, гаркнув лейтенант.

Малюк зіщулився, заплющив очі та… не поворухнувся.

Для прийняття рішення лишалися долі секунди.

Не вагаючись, Ервін Вілсон повів лайнер ліворуч. С-37А виїхав на ґрунтову ділянку зліва від смуги. Затрясло пекельно. Із гучним металічним «КРР-Р-Р-РЕНК» зламалася передня стійка шасі, ніс уткнувся в землю, у вікна бризнули пісок, грудки землі та шматки дерну. У салоні залунали крики. Крізь відчинені двері до кабіни занесло якийсь предмет, який гучно вдарився об спинку сидіння другого пілота. Лейтенант більше не міг натискати на гальма. Та найгірше полягало в тому, що літак почало розвертати лівим крилом уперед.

«О, ні, ні, НІ! — похололими руками Вілсон учепився в крісло. — Тільки не це».

А тоді раптово стало тихо. Кілька секунд лейтенант Вілсон сидів, не розплющуючи очей і не розчіплюючи побілілих від напруження пальців. І тільки тоді, коли справа від нього кахикнув другий пілот, зрозумів, що вони зупинилися. С-37А, в’язнучи в ґрунті, спинився за п’ятнадцять метрів від північно-західного торця посадкової смуги.

Кабіну поступово заповнював їдкий запах диму. Десь у надрах літака щось горіло, і від того вогню плавилася пластмаса.

— Покинути борт! — неочікувано голосно скомандував лейтенант.

Хтось із федералів відчинив аварійний вихід.

— Забирайте зброю! — наказав Джонні Лонґбоу.

Лейтенант Вілсон розстебнув паски, що втримували його в пілотському кріслі, хутко допоміг відстебнутися другому пілоту й увалився до салону.

— Геть із літака, НЕГАЙНО!

Блондин, затуляючи долонею рота та носа, вдав, що не почув його та повторив:

— Нічого не залишайте! Всю зброю і… — він закашлявся, — все із собою!

Попри все, евакуація тривала не більше ніж дві хвилини. С-37А — невеликий літак, тож і пілотам, і пасажирам удалося опинитися на смузі до того, як полум’я досягнуло салону.

Тепер довкола них згуртувалися не лише дітлахи, але й дорослі.

— Усі живі? — Ліза Торнтон окинула поглядом бліді обличчя. П’ятеро агентів, двоє пілотів — усі на місці.

Хтось глухо буркнув:

— Так.

Спецагент перевела погляд на Джонні Лонґбоу:

— Тоді викликай чартер із Флориди…

LXXXII

П’ятниця, 23 січня, 14:21 (UTC –4)

Пустеля Атакама, Чилі

Джеймі, мокрий як хлющ і страшенно сердитий, видерся на поверхню. Він більше не лаявся — тільки гнівно морщив носа, через що, відкриваючи нерівні жовті зуби, войовниче задиралася верхня губа, й ображено зиркав на Ріно, немовби докоряючи ґевалу, що той не заступився за нього та дозволив русявому вилупку спустити його на самісіньке дно шахти.

— Що там трапилося? — наблизилася до Тимура Лаура. За нею височів Ріно.

— Я спускав коротуна, він заверещав, я його витягнув, а він виявився мокрим.

— То там вода? — француженка поправила окуляри, нарешті помітила, що від бруду на скельцях майже нічого не бачить, зняла їх і взялася натирати скельця краєм футболки.

— Ну-у, — Тимур глипнув на Джеймі та смикнув носом, — я не знаю, можливо, він примудрився обісцяти себе з голови до ніг, поки теліпався на тросі.

— Я серйозно! — зашипіла Лаура.

— Звісно, там вода, — стомлено ляснувши долонями по стегнах, промовив українець. — Шахту ліфта затопили ґрунтові води.

— Але виходить, що…

— Так, — підтвердив Тимур, — підземну лабораторію мікробіології також затоплено. Правильна відповідь завжди найпростіша. Із підземним цехом із виробництва нанороботів сталося те, що трапляється з усіма підземними приміщеннями, за якими не доглядають, — його затопило ґрунтовими водами. Це означає, що ми дарма сюди перлись. Навіть якщо цех працював якийсь час після знищення наземного комплексу, ми точно знаємо, що наноагенти, якими заразилися жителі Ґуаякіля, походять не з Атаками.

Лаура, так і не начепивши окуляри назад на ніс, опустила руки. А як же «сутінкові», що вирушили на південь? А як же малюнки на стінах покинутих хатин у Сан-Педро? Утім, жодне із запитань вона так і не озвучила.

— Поїхали звідси, — запропонував Ріно, після чого, на ходу одягаючись, пішов до свого скутера.

Тимур востаннє зиркнув на викопану яму, носком кросівка жбурнув туди трохи землі, розвернувся та закрокував слідом за південноафриканцем.

Через п’ять хвилин вони вирушили на північ. Тимур і Ріно погано пам’ятали цю частину Атаками, водночас чоловіки усвідомлювали, що, прямуючи на північ, раніше чи пізніше впруться в 23-тю трасу, яка приведе їх до Калами.

LXXXIII

Вони вибралися на дорогу за п’ять кілометрів на південь від Сан-Педро, влаштували невеликий привал, під час якого допили залишки води, та невдовзі поїхали в напрямку Калами.

Не встигли вони від’їхати на кілометр від місця привалу, як Джеймі поторсав Ріно Ґроббелаара за передпліччя. Преподобний збавив швидкість і