Читати книгу - "Сповідь суперниці"

— Дурні! — вигукнув я. — Ви розумієте, чим це обернеться для нас? Хіба наш король Генріх схожий на людину, яка дозволить чинити безлад у своїх володіннях? Чи Едгар знову пробачить нам, якщо ми доторкнемося до його дорогоцінної Феї Туманів? Теліпатися нам тоді в петлі, як нікчемним зловмисникам.

Вони принишкли. А я відчув задоволення: як усе-таки солодко мати владу над людьми.

— А що запропонуєш ти, Гуго? — запитав нарешті Герівей. — Адже по твоїй лисячій пиці я бачу — ти щось замислив.

Вони скупчилися навколо мене. І тоді я виклав свій план. Ні, я не збирався палити села у володіннях Едгара чи грабувати його одноплемінників саксів. Я збирався напасти на нормандські маєтки Норфолкширу. Зараз ми всі переодягнемося саксами, заховаємо наші модні котти з емблемами графа, а вберемося в хутряні накидки та з криком «Білий дракон!» розграбуємо і спалимо кілька маєтків шляхетних норманів. Тут, у Денло, дуже тонка межа в протистоянні норманів і саксів, утримується вона тільки волею Едгара. Якщо ж ми видамо себе за його одноплемінників і розоримо нормандських феодалів, останні помстяться за розбій — відразу оголять свої мечі та нападуть на саксів. Вогонь війни охопить увесь Норфолк, і Едгар виявиться між молотом і ковадлом, змушений або підтримувати своїх і, таким чином, накликати гнів короля, або придушувати заколот саксів, і самі його одноплемінники поквитаються з ним, а його ім’я стане проклятим у Денло.

Вони прийшли в захват від мого плану, збадьорено загомоніли. У цих спотворених люттю обличчях більше не лишилося сліду від смутку полонених, які щулилися під гнівним поглядом графа. Вони знову відчули силу, захват від можливості відповісти ударом на удар. І це дав їм я. Вони наново визнали моє верховенство, готові були коритися. А це було солодко. Потім я почав пояснювати, що недалеко звідси є нормандський маєток Хантлей-Хол. Його господар, лицар де Ласі, — не та людина, яка пробачить саксам напад, і він уже постарається розквитатися з ними, не вимагаючи справедливості у графа.

І тут у тьмяному світлі передсутінкової пори я побачив, що Ральф де Брійар дивиться на мене інакше, ніж інші. Він вочевидь не поділяв загального захоплення, неуважно озирався на лицарів. І сміх завмер у мене на вустах. Я пригадав, що якби не звичка коритися мені, цей хлопець теж продався б Едгару.

— У чому річ, де Брійаре? Ти не згоден?

Всі погляди звернулися до нього, всі принишкли. Ральфу вочевидь стало ніяково. Не та він був людина, щоб протистояти багатьом.

— Ти зраджуєш нас, Ральфе? — презирливо мовив я.

Він раптом рвучко підвів голову.

— Присягаюся гербом предків, те, що ви замишляєте, — злочин! За що нам мститися графові? Він повівся з нами навіть милостивіше, ніж ми заслуговуємо. І невже ви готові заради одного піддати небезпеці життя багатьох? В ім’я Бога одумайтеся! Палити маєтки своїх одноплемінників, щоб річки крові розлилися Норфолком? Та ви чисто здуріли. Ви ж християни, а не язичники, щоб принести таку жертву на вівтар своєї помсти.

Чортів трубадур — знав, як співати. І я помітив, що його слова подіяли на декого. Борода Христова! Я не міг припустити, щоб цей шмаркач зірвав мій план. І зробив те, чого й сам від себе не чекав.

Напевне, я недарма спостерігав, як Едгар метає ножі. Я ніби бачив його перед своїм поглядом, точнісінько відтворив його рух: руків’я ножа в долоні, рвучкий точний викид уперед. І Ральф замовк на півслові. Дивився на мене широко розплющеними очима. Потім поволі почав сповзати з сідла, падати, поки не звалився на стежку.

Коні відчули запах крові, захвилювалися. Вершники мимовільно стримували їх, але ніхто не промовив слова.

Спокійно, з глузуванням у голосі я промовив:

— Присягаюся бородою Христовою, я таки чогось навчився у гордовитого сакса. Метнув ножа не гірше за нього.

Вони й далі мовчали. Нарешті Герівей, трохи заникуючись, запитав:

— На-а-що ти вби-ив Ральфа, Гуго?

Я не дав їм звинуватити мене. Невже вони хочуть, щоб цей лютняр зрадив нас? Невже перша перешкода охолодила їхню лють?

І я завів їх знову. Ми пришпорили коней і помчали геть. Тіло Ральфа де Брійара залишилося в очереті. Чи його знайдуть? Навіть його кінь помчав з нами. А ми знали, що зробимо, перш ніж хтось нас запідозрить.

Листопад 1132 рік

Я прокинулася, задихаючись і схлипуючи. Цей сон, знову цей самий сон: обличчя коханого схилялося до мене, я ніби відчувала його дихання, його тіло, своє тіло… Наше злиття, вогонь і тремтіння… Екстаз…

Переводячи подих, я осіла на подушки. І відразу дитя в мені ворухнулося, я відчула його поштовхи, м’які, але настирливі. Це була дійсність. Я і те, що залишилося мені після мого сну, що колись був дійсністю; тоді ми й зачали наше дитя, яке стало нині моєю радістю і моєю ганьбою.

Поклавши руку на свій округлий живіт, я слухала ці поштовхи нового життя в собі і посміхалася. Але водночас відчувала збентеження. Дитина була частиною мене, могла бачити й мої сни. Я картала себе за них. Це була хіть… Справжня хіть, і тіло моє жадало того, від чого розум наказав відмовитися. Бо кохання моє було гріховне в зародку.

Я повернулася на бік і зітхнула. Я заборонила собі плакати. Треба відволіктися, думати про щось інше Та все-таки… Допоможи мені, Пресвята Діво! — як же тяжко бувало інколи! Тільки усвідомлення обов’язку і гордість змушували мене приховувати страждання, триматися незворушно, навіть коли грубощі та лайка летіли мені в спину. І я примушувала себе зануритися в роботу, не залишаючи часу на смутки. Навіть взялася до такої марудної справи,