Читати книгу - "Овернський клірик"

— У мене в руках хрест! Я — добрий християнин і вірний слуга короля. А ви — бунтівники й слуги Диявола!

— Ні… Ні… Помилуйте нас, сеньйоре! — юрба почала відсовуватися далі від будинку, звідки гримів голос. Дехто опустився на коліна.

— Ви вбили мого батька й брата. Ви розорили мій дім. На що ж заслуговуєте ви?

— Сеньйоре! Сеньйоре! Нас обдурили… Помилуйте!

Я повільно підвівся, розмірковуючи, що саме час зникнути поміж цієї переляканої череди. Але щось зупинило. Що задумав останній із Пендрагонів? Кинути малинове полум’я на Пам’є?

— Отче Гільйоме! — нормандець був уже поруч із помостом. — Отче Гільйоме, швидше втікати!

Я відсторонив його руку й повернувся до де Лоза. Але той не бачив мене, дивлячись у бік нерухомої темної постаті.

— Ви, собаки, що вкусили руку, яка годувала вас, заслуговуєте на смерть! Але є серед вас той, хто винен тричі. Де Лоз, ти нацькував цих людей на мій замок!

Хрипкий регіт — єпископ тремтячою рукою діставав зі складок одіяння знайомий жезл із золотою черепахою.

— Мерзенний демоне! Я не боюся твого вогню. Хочеш — спали ще сотню дурнів!

Поруч зі мною нечутно з’явилася Анжела. За нею промайнуло чорне бородисько де Гарая.

— Ансельм вільний! — шепнула дівчина. — Отче Гільйоме, треба йти звідси! Сеньйор Домінік…

Але я не став слухати. Я теж не боявся малинового вогню, та вже було зрозуміло — д’Еконсбеф не зробить найстрашнішого. А от щодо Його Преосвященства…

— Агов, ви! — де Лоз, схоже, остаточно отямився. — У кого є луки — стріляйте! Решта — вперед! Я беру на себе ваші гріхи!

— У тебе їх і так досить! — громовий голос д’Еконсбефа змусив людей завмерти на місці. — Ти не боїшся вогню, тому що вкрав дерґський оберіг. Ти до всього ще й злодій, де Лоз! Але це не врятує. Тебе не торкнеться полум’я, але погублять твої ж гріхи. Перед тими, хто вірив тобі, велю: нехай буде кожне твоє слово — правдою!

Де Лоз завмер, потім полегшено зітхнув — дах спорожнів. Темний силует зник так само несподівано, як і з’явився.

— Діти мої! — хрипкий голос єпископа пролунав над площею. — Не вірте демонові в людській подобі, нелюду, котрий гадає, що цей дурнуватий Христос врятує його від пекла!

— А-а! — злякано скрикнув хтось. Над юрбою зависла страшна, мертва тиша. І в цій тиші почувся хрипкий регіт:

— Барани! — де Лоз почервонів, на очах його блиснули сльози. — Дурні барани! Згоріть у пеклі ви всі, бо ніхто з вас не гідний мого Великого Пана!

Він знову зігнувся від реготу, товста рука зірвала наперсний хрест.

— Що?! Бачили? Так я сміюся після кожної меси! Хай славний буде Сатана, до якого я відправлю ваші нікчемні душі!

Метал брязнув об поміст, нога в черевику з дорогої шкіри наступила на хрест.

— Ось! Ось! Бачите! Ось що я роблю з вашим Богом!

«Нехай буде кожне твоє слово — правдою!»

Від цього заклинання вкрадений оберіг не зміг захистити.

— Ось! Ось! — де Лоз, забувши про все, і далі топтав розп’яття, але люди вже отямилися.

Хтось застрибнув на поміст, хтось повільно вийняв кинджала з піхов…

— Що? Злякалися? — де Лоз із викликом поглянув на юрбу, але ті, хто ще недавно вірив псеьдо-пастирю, вже знали, що робити.

Люди йшли повільно, тихо. Мене відсунули вбік. Мить — і десятки людей мовчки кинулися на єпископа. Здавлений крик… Юрба колихнулася, вгору злетіла позолочена митра, зламаний посох упав під ноги…

— Вогнище! — розірвав тишу чийсь дзвінкий голос, і відразу ж десятки інших відгукнулися:

— Вогнище! Вогнище! Несіть смолоскипи!

Натовп розступився, утворюючи живий коридор, і по ньому потягли щось страшне, безформне, вкрите плямами крові й бруду.

Рештки де Лоза жбурнули на хмиз, і відразу ж кілька смолоскипів увіткнулися в підніжжя вогнища. Тріск… Високе полум’я, майже прозоре, непомітне в гарячому літнім повітрі, зметнулося вгору. І немов у відповідь, сотні голосів одночасно затягли: «Тебе, Боже, хвалимо…». Люди співали, піднявши обличчя до байдужого неба, сподіваючись, що Той, перед Ким ми всі такі грішні, змилується над ними…

— Брате Гільйоме! Брате Гільйоме! — чиясь рука нетерпляче смикала моє плече. Я обернувся — на мене дивилося спотворене жахом обличчя де Юра.

— Брате Гільйоме! Я не винен! Не винен…

Я не став відповідати. Може, цей хабарник і справді не винен. У будь-якому разі, не так, як покійний де Лоз.

— Ви скажете? Ви підтвердите? — коротун ніяк не зважувався відпустити моє плече. — Що ж тепер буде?

— А що такого буде? — здивувався я. — Добрі християни Пам’є покарали лиходія, котрого я ім’ям Його Святості позбавив кафедри й сану.

— A-а… Ага! — вікарієві очі блиснули. — Так-так, звичайно! Ви очолите єпархію, брате… вибачте, отче Гільйоме? Так, певна річ… Поки архієпископ розбереться, поки Його Світлість скаже своє слово, мине чимало часу. Єпархія не повинна осиротіти.

— Брате Петре! — покликав я нормандця, що похмуро споглядав, як полум’я знищує рештки головного сатаниста Пам’є. — Брате Петре, ходіть-но сюди!

— Ви, здається, знайомі? — я повернувся до де Юра. — Брат Петро — доволі достойний пастир, і, головне, вже встиг непогано розібратися у вівчарстві.

П’єр ще й далі не розумів, переводячи погляд з вогнища, на розгубленого вікарія, який уже щось збагнув:

— Ага… Отче Петре, ви вже прийняли сан? Втім, це не важливо, це потім… Але… Треба швидше навести лад! Люди…

Отут щось стало доходити й до нормандця. Він косував на вартових, які покинули зброю, хитаючи