Читати книгу - "Списоносці"

Відповіді Вероніки я не почув. Знову заговорив Шульок:

«— Вероніко!.. Що з тобою?.. Ну, глянь на мене!.. Сядь-но сюди… Хвилину тому ти була зовсім іншою…

— Габоре…

— Що сталося?

— Я не повинна була кохати тебе.

— Вероніко! Що за міщанство? Ти ж не просто коханка моя. Ти моя дружина.

— Але я приховала від тебе одну страшну річ..

— Ти не могла зробити нічого такого, чого б я тобі не пробачив.

— Ти мені пробачиш усе?

— Цілком! Про це більше не думай. Я знаю, що ти належала іншому. Це ти хотіла сказати?

— Так…

— Ти його кохала?

— Так. Але я б хотіла розповісти все…

— Вероніко! Тільки не зараз… Потім… Я люблю тебе… Ти кохаєш мене.

— А тебе не цікавить, хто це був?

— Ти вже казала, що до тебе залицявся високопоставлений офіцер.

— І прізвища не питаєш?

— А для чого мені прізвище? Забудьмо про це».

Я вимкнув апарат, бо не хотів, щоб Немештабокі почув моє прізвище, якщо Вероніка назве його. Те, що мене цікавило, я вже узнав.

Я вирішив арештувати всіх, крім Вероніки. Але згодом зрозумів: це неможливо. Що сказав би тоді Немештабокі? Він знає, що Вероніка заплутана в цю справу. Як же бути? Може, з-за Вероніки махнути рукою на всю організацію? Ні, цього я не можу зробити, як би не кохав дівчину. Шулька треба знищити навіть у тому разі, коли не чіпати інших. Якщо нічого не придумаю, доведеться затримати й Вероніку. Була ще одна можливість: потай повідомити її про небезпеку.

Я склав докладний план ліквідації підпільної організації і надіслав доповідну генерал-майорові Бако, просячи дозволу на арешти. Немештабокі я відрядив у Сомбатхель підшукати квартири на випадок нашої евакуації, усунувши його таким чином від справи. У доповідній роль Вероніки була висвітлена так, ніби всі відомості надійшли до мене від неї. Ліквідувати вищезгадану організацію я вирішив другого грудня о десятій вечора. В операції взяло участь понад шістдесят чоловік. Я мав на меті одночасно затримати всіх членів організації і одразу ж відправити арештованих у відділення. Я ознайомив командирів груп з завданням і наказав залишити на квартирі кожного арештованого двох наших людей. Вони мусять затримати всіх, хто прийде в ці квартири, і доповісти черговому по відділенню.

— Дозвольте спитати, пане полковник, — озвався молодий лейтенант, — якщо хтось буде противитись?..

— Опір зламати! Приготуйтесь до операції, панове, але вирушите тільки за моїм наказом. Спостерігачі на місцях?

— Так точно, пане полковник, — відповів майор Баноці. — В останньому рапорті нічого нового немає.

— Все, панове!

Після того як офіцери пішли, я ще раз докладно обміркував становище і поспішно переглянув останні рапорти своїх людей. Габор Шульок дома. Етел Ковач працює на фабриці в нічній зміні… Це основне. А вони вже скажуть, хто такий цей Дьємбер і решта типів з кличками. Групу Паладі я доручив військовому судовому органу. Я сів у машину. Був холодний вечір з поривчастим вітром. Десь зовсім недалеко гриміли бої. Заграви гарматних пострілів освітлювали небо. Місто, здавалося, вимерло — ніде не видно було жодного вогника.

Я був дуже стривожений. Не пригадую, щоб коли так хвилювався. Вже майже місяць, як я не бачився з Веронікою.

Я зупинився перед будинком, вийшов з машини і подзвонив. Прочинились парадні двері, і чорний морок прорізало проміння світла з кімнати. Я впізнав Вероніку.

— Хто це? — почувся її голос.

— Акош, — відповів я. — Дозволиш?

— Хвилинку, — гукнула Вероніка, вбігла в кімнату і за мить знову з'явилась з хустиною на плечах. Швидкою ходою вона підійшла до мене. В темряві блиснули білки її очей.

— Чого ти прийшов? — спитала вона, полохливо вириваючись з моїх обіймів.

— Я не заходитиму, але ти одягайся! Поїдемо до мене.

— Я не поїду!

— Ти мусиш! Я приїхав попрощатись. Не хвилюйся, з завтрашнього дня я тебе не турбуватиму. Мабуть, ми ніколи більше не побачимось. Іди надінь пальто.

Вона довго вагалась, потім глухо сказала:

— Зараз.

За всю дорогу ми не перекинулись жодним словом. Моє хвилювання зростало.

З кімнати війнуло приємним теплом.

Двері я замкнув зсередини на ключ.

— Зніми пальто, — запропонував я Вероніці. — Адже ти вдома, так же?

— Я поспішаю. Мати почуває себе погано.

— Ще тільки восьма година. Не бійся, в мене теж часу обмаль.

Вероніка неохоче роздяглась. Високі груди вирізьбились під шерстяним светром, коли вона вішала пальто. Гаряча хвиля почуттів шугнула мені в голову. Здавалось, кров розпирає мої вени.

Я підійшов до грубки і притулився руками до її гарячих плиток, щулячись від холоду.

— Сідай сюди, Вероніко, — показав їй на крісло біля грубки, — тут приємно, тепло.

Вона сіла і запитливо глянула на мене. Я її нічим не частував, тільки дивився-на неї довго, пильно ревнивим, закоханим поглядом.

— Вероніко! — озвався я тихо. — Я тебе дуже люблю. Прости мене!

Вона не відповіла.

— Ти сердишся на мене? Правда?

— Це не має вже ніякого значення, Акоше, — сказала вона тихо, провівши рукою по волоссю. — Все минуло, забудьмо про це і розійдімося як друзі. Нехай хоч пам'ять про мене залишиться чистою.

— Ні, люба, я не хочу, щоб усе так скінчилось.

— А я, Акоше, не можу інакше, — вона схилила голову і поправила спідницю.

Сів і я. Нервово затарабанив пальцями по підлокітниках крісла. «Що, власне, я хочу? Дивно, все вилетіло з голови, хоч я розробив тактику, мав конкретний план. Чого мені треба від Вероніки?» Старі спогади, нові слова, притамована жадоба і пробуджені почуття — все вирувало в мені, змішуючись у хаосі забуття… Вероніка… Звичайно, вона