Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"

— Це перебір. Це… підло.

— У коханні кожен за себе, — проголосив Іван. — Хоч це, здається, теж з іншої опери. Щось у мене останнім часом канали перевантажені, і цитати плутаються.

— Як мені тепер тебе називати? — безнадійно запитав Арсен. — Іван чи Максим?

— Природно, що Івана ти зватимеш Іваном, а Максима, коли ми його оновимо, — Максимом…

— А якщо Івана вбити, тіло розтане в повітрі?

— Цілком правильно.

— А якщо мене вбити?

— Теж, — після паузи зізнався Іван. — Якщо завантажити збережений файл — так, твоє попереднє тіло самовидалиться. Ти воскреснеш не тільки в цифрі, але й у м’ясі. Власне, ти вже маєш такий досвід. Не дуже вдалий. Та все-таки.

— Я що, безсмертний?!

— Не дякуй.

— А якщо… а якщо якогось перехожого на вулиці застрелити…

— Вийде труп. Натуральний.

— І ти його не зможеш заново завантажити?

— Якщо він не оцифрований — ні.

— А, то ти ще не оцифрував усе людство? А збираєшся?

— Робити мені нічого, — з тихою досадою пробурмотів Іван. — Це дуже трудомістка й енергоємна справа — оцифрувати людину. Особистість. Оцифрувати людство — те саме, що до кожної лопати пригвинтити ядерний двигун.

Арсен заплющив очі. Теки, іконки, програми, утиліти на його робочому столі, — все було яскраве, як колись. Аніна «орхідея» вийшла з ладу.

— Я б зараз заїхав в офіс, — сказав його співрозмовник. — Але я Іваном в офіс не ходжу, щоб Анька не відстежила… Давай я вийду Іваном, зайду знову Максимом, і поїдемо далі? Ти не будеш дуже шокований?

— А обох відразу ти не можеш увести в гру? Що, акаунт не дозволяє?

— Це не гра, — Іван співчутливо покачав головою. — Ти мариш, це в нас реал, реальне життя.

— Дуже добре, — Арсен змусив себе глибоко дихати. — Саме так я й уявляв собі реальність. А тепер скажи, Іване… Тобто, Максиме… скажи мені, будь ласка, а що конкретно ти хочеш зробити з людством? Це піде йому на добро, я розумію. Але все-таки?

— «Ні, все зрозуміло, але що конкретно?» — наспівав, ніби якусь давню дурненьку пісеньку, співрозмовник.

— Скажи.

— Добре, — Іван усміхнувся, прийняв руку з керма й потер шрам на носі. — Скажи, людство в нас — це що?

— Спільність людей, культур, — Арсенові було важко говорити, але він перемагав себе. — Ну, в ідеалі, звісно. Співдружність, яка переборе свої, гм, розбіжності й далі житиме, розвиватиметься для самопізнання, творчості…

— Не всі з тобою погодяться.

— Ну й наплювати.

— Людство, Арсене, — Іван перебрався у лівий ряд і нарешті набрав швидкість, — це велика інформаційна машина. Сукупність матеріальних носіїв, тобто людей та їхніх спільнот, і програм, тобто ідей, які розвиваються й передаються за досить простими законами. Той, хто колись запустив був цю машину, відлучився кудись, я не знаю, хто це був і де дівся… І люди залишилися, мов щенята в темряві. Сидять і чекають, коли прийде хазяїн.

— Я тобі не вірю, — в паніці почав було Арсен, — ти морочиш мені голову, придумав би щось крутіше…

— Я набрів на цю сукупність пристроїв, коли опинився в скрутному становищі, — безжально продовжував його співрозмовник. — Я — це не Іван і не Максим, як ти розумієш. Я.

— Воно, — Арсен поперхнувся.

— Зі статевими ознаками не склалося, — зізнався Іван. — Я не біологічна істота. Я інформація. Граматично точно буде — воно.

Білі й чорні смуги на огородженні зливалися, миготіли, навівали нудоту. Сонце, вечірнє, низьке, на згині дороги вдарило в очі.

— І тепер я відпрацьовую в цій інформаційній машині програму, котра потрібна мені, — сказала людина зі шрамом на носі. — Базова програма, та, котру я застав, спрямована на тупе виживання якомога більшої кількості особин. Якщо її ліквідувати — людство за два дні припинить існування.

— Ти…

— Тихо, цифровий. Мені потрібне людство, ціле й неушкоджене. Я вживив свою програму в тіло вже існуючої, і мене прийняли, мов рідного, рознесли по всій системі, розмножили…

— Ти вірус.

— Обивательська маячня. Я не вірус, я просто користувач. Нехай — просунутий користувач. Певною мірою навіть програмер. Я збираю з людей ланцюжки. Коди. Послідовності. Добре, що двійковий код не треба винаходити, він сидить у людстві, він основа його існування…

— Який двійковий код?!

— А ти не помітив? Свій — чужий.

Назустріч летіла дорога. Твердими поштовхами озивались амортизатори. Іван усе тис і тис на газ, і заляпана брудом машина невідомої породи відпрацьовувала, здається, останні свої ресурси.

— Це не я придумав, — Іван підвищив голос, щоб перекрити деренчання кузова. — Це фундаментальне поняття. Не біологічне. Інформаційне. Кожна людина сприймає інших у двійковій системі. Свій — чужий.

— Максиме… Іване, скинь швидкість, будь ласка.

— Чого це? Дорога вільна.

— Скинь швидкість, я тебе прошу.

Іван прийняв ногу з газу. Машина ледь сповільнила біг, проте чорно-білі смуги огородження вже надійно злилися в сірий джгут.

— Людство трохи розбалувалося в якийсь момент, — сказав Іван, — контакти заіржавіли. Мені довелось їх трохи почистити. Нагадати основу основ: з часів найдавніших поселень тільки свої — люди. Усі інші — ні. Хто цього не пам’ятає — умирає.

— «Бий черепків», — прошепотів Арсен.

— А гарно було там, у таборі, правда? Ви гралися, я трошки грався…

— Пам’ятаю.

— І це викликало твоє відторгнення, цифровий. Не те, що дітьми маніпулювали, — це якраз природно. Активізація двійкового коду була тобі неприємна. Тонкий інстинкт просунутої, розвиненої істоти. Бо коли код активується на всю потужність — це трохи небезпечно. Починається велике переселення народів, війна, різні глобальні процеси…

— Буде війна?!

— Не впевнений. Може бути. Люди переселятимуться