Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

— Що ж тепер буде?

— Тепер я піду до неї. І сам усе скажу.

— Я теж піду!

— Ходімо. Це недалеко. У дворі кінотеатру «Зоря»… Вона мені сказала: «Коли Ваня прийде додому, і ви приходьте!..»

Я взяв тата під руку. І повів його. Він не здивувався, не пручався. Отже, я був йому потрібен! Чи просто йому було тоді все одно.

— Вона мені розповідала про нього. Матері майже завжди роблять це. Щоб я полюбив їхніх дітей — і старався…

Тато говорив про Єгорова так, ніби той був приблизно у моєму віці, а мати його — ровесниця моєї мами.

— Понад усе на світі матері бояться пережити своїх синів, — розповідав тато. — Вони вірять, що ми, лікарі, цього не допустимо. А тут, бач, як вийшло…

Я йшов і думав: «Чому маленький згусточок крові виявляється сильніший від усіх на світі? Чому життя людини має залежати від якоїсь тоненької судинки? Чому?» Коли я поділився цими думками з татом, він відповів:

— Ось ми й постараємося, щоб не залежало!

Тато дуже старається. Це я знаю…

— Скажи, будь ласка: ти міг це передбачити?

— Лікар повинен передбачити все, — сердито кинув він. І все-таки я знову запитав:

— А зробити так, щоб цього не сталося… ти міг?

— Був зобов'язаний!

Я зрозумів раптом, що тато сердиться не на мене, а на себе самого. Цього я не міг допустити!

— Ти був зобов'язаний? Чи ти міг? Скажи мені, будь ласка…

— Ти ніколи не станеш лікарем, — сказав тато.

— Чому?

— Тому що ввесь час думаєш про мене. Тобто й про себе! Замість того, щоб… Та гаразд!.. — Тато махнув рукою.

— Повинен же про тебе хтось думати, коли ти сам про себе ніколи, не думаєш, — повторив я фразу, яку не раз чув від мами.

Ми зайшли на подвір'я. І тут виявилося, що тато не знає номера квартири. Він пам'ятав тільки про кінотеатр, а про номер забув.

Огрядний чоловік поливав кущі й траву. З того, як він тримав у руках шланг, я одразу зрозумів, що він не двірник, а поливає подвір'я за власним бажанням. Чоловік помітив, що ми озираємося по сторонах.

— Вам кого?

— Де тут квартира Єгорова? — запитав тато.

— А-а, сина ведете на виховання? — чомусь зрадів чоловік. — У нас у домі як тільки-но хлопець який спіткнеться, то його до Івана Павловича ведуть. Має він до них підхід! А тепер, бачу, й з інших будинків потяглися?.. Він у першому під'їзді живе. На другому поверсі… Квартиру не пам'ятаю! Але зараз він у лікарні. — Чоловік зітхнув. Вода з шланга лилася на один і той же кущ. — Без нього он діти стола поламали… Стойку робили. Акробати! Ми до його повернення не ремонтуватимемо! Нехай вони йому у вічі подивляться! При ньому не поламали б. Нізащо! Поважають… Про квіти й кущі вони ого як дбають! А чому? Іван Павлович посадив. І яблуня ця — його… Він у першому під'їзді живе… А в якій же квартирі? — звернувся він до жінки, що важко несла повз нас сумки.

— Ви про кого?

— Про Єгорова.

Жінка одразу опустила сумки на землю. Сумно так опустила, стомлено.

— Він у тому під'їзді живе! Сьома квартира. Швидше б уже повертався! У мене син до математики нездатний. Так він Івана Павловича полюбив, а потім уже — через нього! — математику. Четвірки почав приносити. Я звідси нікуди не поїду. Поки син не виросте! Ходімте, я вас проведу. Мати його вдома, певно…

Мені зробилося страшно, що тато скаже: «Івана Павловича вже немає…» Але тато мовчав. Мабуть, він хотів хоч трохи продовжити життя Єгорова для цих людей.

Ми пішли за сусідкою. Я тягнув одну її сумку, а тато другу. Вона без угаву розповідала:

— Тут зі школи приятелі приходили до сина. Дуже без Івана Павловича знудилися. Адже я теж у школі вчилася. Пам'ятаю… Коли у нас урок відміняли, ми на радощах не знали куди подітися! А ці нудьгують. У лікарню до нього зібралися йти. Я тут, на першому поверсі… А ви піднімайтеся вище. Він там живе!

Не дивлячись, вона тицьнула пальцем у кнопку дзвоника. Двері їй відчинила сусідка, страшенно якась невдоволена й заклопотана.

— Чому ж ви ключі з собою не берете? Від діла відриваєте…

— Тут ось люди квартиру Івана Павловича шукають, — навіщось сказала жінка з сумками.

Сусідка заусміхалася, немов їй було соромно перед людьми, які шукають його квартиру.

— Іван Павлович над нами живе. Якраз над нами!

Ми пішли вище… Повільно, немов лічили сходинки чи були після якоїсь важкої хвороби.

«Живе… Живе… Живе!.. — стукотіло в мене у вухах. — Живе…»

Мені здається, людину можна вважати дорослою тоді, коли її замість дитячих ранків запрошують на вечори.

Якось тато запросив мене на святковий вечір у лікарню, тобто до себе на роботу… Я погодився — й умить відчув себе впевненішим, дорослішим.

Прощаючись і прискіпливо оглядаючи нас наостанку, мама й бабуся дуже просили мене не говорити у лікарні ніяких дурниць і пам'ятати про те, що я вже в шостому класі. Та якби навіть я й хотів про це забути, мені того вечора це не вдалося б, тому що кожний з батькових співробітників обов'язково