Читати книгу - "Шрам"

— Ви самі… — сказав Егерт пошепки. — Ви самі цього хотіли…

Фагірра жорстко вискалився:

— Про наші помисли не вам судити…

— Але ж це божевілля…

— Так, бо Магістр — безумець! — Фагірра розсміявся сухим, тріскучим сміхом. — Він безумець, але орден не складається з одного лише Магістра… Магістри йдуть, а орден залишається, залишається Таємниця, — тут у голосі Фагірри ковзнув неприкритий сарказм, — і залишається пов’язана з нею Влада… — Він посерйознішав. — Вам не зрозуміти, Соллю. Здається, ви — не владолюбець.

— Владолюбець — ви, — уточнив Солль ледь чутно.

Фагірра кивнув.

— Так… Знаєте, хто буде наступним Магістром?

— Знаю, — глухо відгукнувся Егерт, і на деякий час знову запала тиша. Потім десь унизу, в підземеллі, загриміло залізо, і Соллю знову вчулися глухі, віддалені крики. Він заціпенів, але в усьому будинку суду стояла, як і колись, тиша, й жахливі звуки, можливо, малювалися лише у хворій Соллевій уяві.

— Послухайте, — сказав він розпачливо, — влада владою… Але ви ж не гірше за мене знаєте правду. Ви знаєте, звідки прийшов Мор і хто його переміг… Ми ж зобов’язані життям панові деканові — ви, я… Суддя… Стражники… Бургомістр… Людина життя віддала. За що ви хочете покарати ні в чому не винну доньку його?!

— Луаян був навіть сильнішим, аніж я припускав. — Фагірра зупинився, мружачись на вогонь смолоскипа. — Воістину… він був великим магом.

Слова ці, сказані так просто й без вагань, змусили Солля нахилитися вперед.

— То ви визнаєте?!

Фагірра знизав плечима.

— Тільки такий безумець, як Магістр, захоче це заперечувати.

Егерт у безсиллі стис спітнілі долоні.

— Заради неба… У чому ж ви хочете обвинуватити Торію?!

Фагірра глянув у благальне обличчя Егерта, зітхнув і сів поруч на кам’яну підлогу, привалившись спиною до стіни. Десь далеко в надрах підвалу брязнули залізні двері.

— Ви повернетеся додому, — сказав Фагірра без жодних емоцій. — У вас же старий батько… Хвора мати… У містечку, що називається Каваррен…

— У чому ви хочете обвинуватити Торію? — повторив Егерт майже беззвучно.

— Так, вона вродлива… Вона надто вродлива, Егерте. Вона завдає нещастя… Вона, хоч і побічно, стала причиною смерті першого свого нареченого, того, котрого…

— Звідки ви…

— …якого ви вбили. Вона не схожа на інших жінок, у ній є щось… дар, я б назвав це даром, Егерте. Виняткова жінка, я розумію, що ви зараз відчуваєте…

— Вона невинна, — сказав Солль у мерехтливі від напівмороку очі Фагірри. — У чому ви хочете її обвинуватити?

Фагірра відвернувся.

— У чаклунських діяннях, що породили Мор.

Не рухнули стіни, не затремтіла земля, вогонь так само обвивав смолисте верхів’я смолоскипа, і поблискували срібні пластинки, що прикрашали порожнє крісло в кутку.

— Не розумію, — сказав Егерт безпомічно, хоча зрозумів усе й одразу.

Фагірра зітхнув.

— А ви спробуйте… Існують речі важливіші, ніж просто життя й просто хвилинна справедливість… Жертва завжди безневинна, інакше яка ж вона жертва? Жертва завжди ліпше, ніж юрба, що оточила жертовник…

— Фагірра, — сказав Солль пошепки, — не робіть цього.

Його співрозмовник розпачливо кивнув.

— Розумію… Але в мене немає іншого виходу. Хтось повинен бути покараним за цей Мор.

— Винні…

— Винна Торія, чаклунка-злочинниця, донька декана Луаяна, — рівно відгукнувся Фагірра. — І подумайте ось про що, Соллю… У моїй владі зробити вас співучасником, але ви лише свідок… Усвідомте, краєм якої прірви ви ходите всі ці дні?

Егерт зціпив зуби, перечікуючи тоскну хвилю страху. Фагірра торкнувся рукою його коліна.

— Але ви лише свідок, Соллю… А ваше свідчення вагоме, бо ви любите підсудну, але заради правди відречетеся від своєї любові.

— Заради правди?!

Фагірра встав — на стіні виросла довга темна тінь. Відійшов до крісла, обіперся на спинку, у світлі смолоскипа він здався Соллю мало не старим.

— Що її чекає? — самі собою запитали неслухняні Соллеві губи.

Фагірра підвів очі.

— Навіщо вам знати, як саме вона вмре? Повертайтеся у свій Каваррен… Відразу після суду. Не думаю, що ви будете безмежно щасливі… Але час гоїть і не такі рани.

— Я не свідчитиму проти Торії! — вигукнув Егерт раніше, ніж страх устиг заткнути йому рота.

Фагірра похитав головою, зітхнув, про щось роздумуючи і кивнув Егерту:

— Вставайте… Ходімо зі мною.

Онімілі ноги відмовлялися слухатися, Егерт встав тільки з другої спроби. Фагірра витяг звідкись із глибин плаща дзвінку в’язку ключів, у темному куті виявилися ще одні низькі залізні двері, а за ними круті виті сходи, що вели вниз.

Низькорослий плечистий чоловічок у мішкуватому балахоні колупав у зубах тріскою, поява Фагірри й Солля застала його зненацька, і він мало не проковтнув своє знаряддя, підхоплюючись назустріч плащоносцю. Прийнявши з рук Фагірри смолоскип, він зашкутильгав попереду, а Егерт тим часом усе намагався пригадати, де раніше він міг його бачити. Роздуми Солля добігли кінця, коли провідник догідливо розчинив перед Фагіррою і Соллем присадкуваті двері з ґратчастим віконцем.

Тут уже горіли два чи три смолоскипи, і в їхньому світлі зі всіх кам’яних стін на Егерта глянули потворні, придумані нелюдами пристосування.

Він зупинився, бо якось одразу ослаб. Фагірра чітким вивіреним рухом підтримав його, міцно взявши за руку трохи вище ліктя. На гаках і полицях зберігалася сила-силенна не поцяткованих іржею, готових до застосування інструментів — кліщів і свердел, лещат для ступнів і колін, дощок, усіяних