Читати книгу - "Містична річка"

— Марвін Елліс, — відповів Ловел. — Чорт, можливо, він із ними змовився. Звільнив його наступного дня. Бо єдиною причиною, чому вони відразу зробили постріл, був той факт, що вони знали про мій пістолет під прилавком. А про це знали далеко не всі, тож їм сказав або Мартін, або хтось із тих двох, які ще працювали в мене.

— І ви повідомили поліцію про те, що сталося?

— О, авжеж. — Старий замахав руками, пригадавши ту подію. — Вони перевірили всю мою документацію, допитали всіх, хто колись працював на мене. Але нікого не заарештували. Ви кажете, той самий пістолет використали в новому злочині?

— Так, — підтвердив Шон. — Містере Луні…

— Ради Бога, кажіть Ловел…

— Містере Ловел, ви досі маєте ті давні записи про ваших працівників?

Дейв дивився на дзеркальне скло в кімнаті для допитів, знаючи, що Шонів партнер, а може, й сам Шон, дивляться тепер на нього.

То й нехай.

Як у мене справи? Я втішаюся, цмулячи свій спрайт. Що вони туди вкинули? Лимон. Правильно. Мені дуже смакує лимон, сержанте. Не дочекаюся, коли вони принесуть мені ще бляшанку цього напою.

Дейв дивився прямо в центр дзеркала з протилежного боку довгого столу й почував себе пречудово. Щоправда, він не знав, куди подалася Селеста з Майклом, і страх від незнання цього отруював його мозок набагато більше, ніж п’ятнадцять чи скільки там бляшанок пива, яке він виглушив минулої ночі. Але вона повернеться. Він туманно пригадував, що міг налякати її вчора ввечері. Адже він тоді наговорив усякої бредні, про вампірів і про речі, які проникають у вас, а потім не можуть вийти назовні, тож, можливо, вона й була трохи налякана.

Він не міг звинувачувати її. Він сам винен, що дозволив Хлопчиськові взяти над ним гору й показати своє бридке, жорстоке обличчя.

Але попри те, що Селеста й Майкл від нього пішли, він почувався сильним. Нерішучості, яка опанувала його останніми днями, він більше не відчував. Прокляття, він навіть примудрився поспати шість годин минулої ночі. Він прокинувся, відчуваючи поганий присмак у роті, його череп був важкий, як граніт, але мозок мислив напрочуд ясно.

Він знав, хто він такий. І знав, що вчинив слушно. І вбивство якимсь чином (і Дейв уже не міг складати цю провину на малого месника, який живе в ньому; це був він, Дейв, він скоїв убивство) наповнило його силою тепер, коли він задіяв до справи голову. Він десь читав, що в стародавньому світі люди мали звичай їсти серця тих, кого вбивали. Вони з’їдали серця, і мертві люди переходили в них. Це давало їм силу двох людей, дух двох людей. Так себе почував і Дейв. Ні, він не з’їв нічийого серця. Він не був таким трахнутим у голову. Але його опанувала гордість хижака. Він убив людину. І вчинив слушно. Він заспокоїв страховище, яке оселилося в ньому, виродка, який мріяв доторкнутися до руки юного хлопчика, розтанути в його обіймах.

Цей виродок тепер покинув його. Пішов у пекло разом із Дейвовою жертвою. Убиваючи когось, він убивав слабку частину себе, того мерзотника, який оселився в ньому, відколи йому вийшло одинадцять років, відтоді, коли він стояв у вікні й дивився на гулянку, яку вони влаштували на Рестер-стрит, щоб відсвяткувати його повернення. На тій гулянці він почувався слабким і ніби виставленим напоказ. Він відчував, що люди потай сміються з нього, батьки інших дітей дивляться на нього з фальшивими усмішками, і він бачив за їхніми публічними обличчями, що вони жаліють його, бояться й ненавидять, і він мусив утікати від цієї ненависті, бо вона примушувала його почуватися цілковитим нікчемою.

А тепер інша ненависть робила його сильним, бо тепер він мав іншу таємницю, кращу, аніж його колишня, сумна таємниця, про яку, однак, більшість людей здогадувалася. Тепер він мав таємницю, яка робила його більшим, а не меншим.

Підійдіть ближче, хотілося тепер сказати йому людям, я маю таємницю. Підійдіть ближче, і я прошепочу вам її на вухо.

Я вбив людину.

Дейв зосередив погляд на товстому полісмені за дзеркалом.

Я вбив людину. А ви не можете це довести.

Хто тепер слабкий?

Шон знайшов Вайті у відділку з протилежного боку подвійних дзеркальних дверей, за якими була кімната для допитів. Вайті стояв там, поставивши одну ногу на сидіння подертого шкіряного стільця, дивився на Дейва й цмулив каву.

— Ти вишикував людей?

— Ще ні, — сказав Вайті.

Шон підійшов і став поруч нього. Дейв дивився просто на них, здавалося, він уп’явся у вічі Вайті, так ніби міг їх бачити. А найдивовижнішим було те, що Дейв усміхався. То була ледь помітна усмішка, але вона була.

— Ти кепсько себе почуваєш, так? — запитав Шон.

Вайті подивився на нього.

— Бувало, я почував себе краще.

Шон кивнув головою.

Вайті показав на нього своєю чашкою з кавою.

— У тебе щось є. Я бачу. Викладай.

Шон хотів розтягти це на довше, щоб трохи подратувати Вайті, примусивши його чекати, але йому також забракло терпіння.

— Я знайшов цікавого чоловіка, який працював на Ловела Луні.

Вайті поставив філіжанку з кавою на стіл позад себе і зняв ногу зі стільця.

— Хто це?

— Рей Гарріс.

— Рей?..

Шон відчув, як його губи самі розтяглися в усмішці.

— Батько Брендена Гарріса, сержанте. Перебував під наглядом.

23

Малий Вінчі

Вайті всівся за порожній стіл навпроти того, за яким сидів Шон, з відкритою папкою в руці — досьє чоловіка, що перебуває під наглядом.

«Реймонд Метью Гарріс. Народився 6 вересня 1955 року. Виріс на Твелв Мейб’ю-стрит у Східному Бакінгемі в Низині. Мати Делорес, домогосподарка. Батько Сеамус, чорнороб, покинув родину 1967 року». Дальший розвиток подій неважко було передбачити, бо батька було заарештовано за крадіжку в Бриджпорті, Коннектикут, 1973 року. Далі йшли документи про всілякі дрібні правопорушення. 1979 року батько помирає від коронарної недостатності в Бриджпорті. Того ж таки року Реймонд одружується з Естер Скеннел — тут, можна сказати, йому пощастило — і влаштовується на роботу в службу підземних комунікацій машиністом електровоза. Перша їхня дитина Бренден Сеамус народилась 1981 року. Згодом, того ж таки року, Реймонда приплутують до справи про викрадення двадцятьох тисяч доларів у жетонах метро. Провину з нього зрештою знімають, але зі служби розраховують. Після