Читати книгу - "Сім'я у борг, Олександра Багірова"

Розділ 89

Босі ноги омивають хвилі, теплий вітер грає з волоссям, сонце пестить тіло. Дивлюся на море, що зливається з небом, чарівне видовище. Це місце можна назвати раєм. Можна… але…

Не місце робить нас щасливими. У найпрекраснішому куточку всесвіту можна почуватися глибоко нещасним і самотнім. Рай там, де серце б'ється у такт його серцю. Але такого місця немає на всій земній кулі.

Я вкотре намагаюся налаштувати себе на позитив. Озираюся на веселих дітей. Ганночка вперше побачила море, усмішка не сходить з обличчя донечки. І Андрійко сміється не перестаючи. Хіба це не щастя?

Чому я не можу задовольнятися тим, що є? Чому мені все ж таки хочеться більшого? Бо навіть ось це все може обірватися будь-якої миті.

Ми тут уже понад два тижні. У нас шикарна вілла та купа охорони. Кроку ступити нам не дають без нагляду. З нами поїхала і нянька. Тільки Стаса немає.

Стас ... від однієї думки про нього, все всередині стискається, немов частинка мене залишилася там з ним. Але ж йому цього не треба... Він довірив мені дітей, я для нього друг. Час це прийняти.

Всоте згадую наше прощання. Стас садить дітей у машину, дає останні вказівки охороні. Потім підходить до мене, обіймає, стискає, так що дихати важко.

- Олено, так буде краще. Ви всі будете у безпеці. Я на зв'язку, - цілує мене в обидві щоки. Завмирає за міліметр від моїх губ. Закриває очі і різко відсувається.

- Стас… Уляна… вона…

- Не думай про неї, - обриває мене. – Відпочивайте. Викиньте з голови весь негатив. Її немає. Забудь, - каже поспішно, видно, що сильно нервує.

- Але вона! - хочу сказати, що здебільшого все брехня. Що їй не можна вірити. Але він кладе палець на мої губи.

- Відпочинок, Олено, - вимучено посміхається і розглядає мене, дивно дуже, пробігається очима по моєму тілу, вдивляється в обличчя, судомно облизує губи. Проводить пальцем на моїй щоці.

Мені здається, йому ніяково. Він знає, що хочу більшого, але не готовий це мені дати. Як ще розцінити таку поведінку?

- А ти?

- А я тут розберуся зі справами.

Дбайливо садить мене в машину. Стискає мою руку. Цілує дітей.

А я можу думати тільки про те, що якщо він зійдеться з Уляною, я цього не переживу. Тільки не вона! Хто завгодно, і я б змирилася. Але не з нею!

- Стасе, давай з нами на море…

- Не можу, Оленко, - проводить рукою по моєму волоссю і зачиняє двері машини. Дивлюсь йому вслід і сльози градом по щоках. Всередині плаче душа.

А неприємний голос продовжує нашіптувати: «Кохання прощає все! Стас її пробачить».

І відразу нагадую собі, що він вигнав її з дому. Не дав побачити сина. Це нічого не значить. Він міг бути злий. А потім почуття візьмуть своє. Ні… тільки не це… не з нею…

Я щодня благаю вищі сили. Стою навколішки, дивлячись у небо, обливаюся сльозами. І це у райському куточку світу, здавалося б, створеному для щастя. Здавалося б…

Діти відволікають, з ними ненадовго забуваюсь. Але Уляні вдалося поселити в моїй душі слизьких і холодних хробаків, які вигризають душу численними сумнівами.

Двічі на день я спілкуюся зі Стасом по телефону. Він дуже уважний, розпитує, як діти, як я. Але при цьому мені здається, що він віддаляється. Ми не говоримо про ворогів, і про неї…

Я малодушно боюся спитати. А Стас не торкається цієї теми. Говорить абстрактно: «Справи». Але ми не будемо вічно ховатися тут. І скоро я почую те, чого так боюся… І я не уявляю, як жити далі…

Нахиляюся, щоб вмитися. Не можна показуватися дітям заплаканою. Руки тремтять, голова обертом, все розпливається перед очима. Дотик води… темрява…

Приходжу до тями і бачу жовту стелю. Смикаюся, хочу підвестися. На мене відразу опускається рука.

- Не хвилюйтеся, Олено Віталіївно, - впізнаю голос охоронця.

- Де я? Що з дітьми? - на мене накочує страх.

- Ви у лікарні. Все добре. Діти з нянькою. Зараз я покличу вашого лікаря. Я йому одразу сказав, що не залишу вас, – усміхається.

Виходить із палати і невдовзі з'являється з високим чоловіком середніх років у білому халаті.

- Буду з вами сваритися, Олено, - він говорить із сильним акцентом. - Так себе довести! Не бережете себе, в такому положенні! Коли ви останній раз їли?

- У якому положенні? - у роті моментально пересихає.

- Ви чекаєте на малюка, вітаю!

- Олено Віталіївно, бомбічна новина! - розпливається в задоволеній посмішці охоронець.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно