Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

Ні, я не маю наміру видавати Тару, але, якщо потрібно, розповім про те, що він зробив. Хіба що імен згадувати не стану.

— Тому що він гарний гравець, — знизує плечима Рой, байдуже глянувши на мене.

Все такий же привабливий, зі стильною укладкою короткого волосся, ідеально поголений, ось тільки неземного флеру навколо нього для мене вже немає. Звичайний хлопець, яких тисячі. Мільйони. Нічим не краще та не гірше. У соцмережах я вже втомилася спотикатися об акаунти таких ось однакових Роїв, які бажають стати відомими та популярними.

- Зате людина така собі, - відповідаю, глянувши на його нову пасію. Якщо не помиляюся – це дівчина з волейбольної команди. Досить мила та симпатична. Вони навіть виглядають гармонійно. Я казала, що він швидко знайде мені заміну. Не підвів, упорався.

- Мене не хвилюють його людські риси.

- Рою, ти просто не знаєш, наскільки він огидний. І в лікарні він лежав не через те, що його збила машина, - все ж таки знижую голос, щоб чув тільки він, ось тільки здивування я в його очах не помічаю.

Він тільки моргає один раз, а я зненацька все розумію. Чорт, він знає!

Шоковано відсахнувшись, як від вогню, дивлюся в обличчя, яке зовсім нещодавно здавалося мені найкрасивішим, і не можу повірити.

- Ти знаєш…? – пошепки проштовхую кожну букву, не в змозі повірити у те, що відбувається.

- Знаю, - безтурботно веде плечима, ніби навіть обговорювати нічого, - але він добрий гравець, Лів. Я не можу розкидатися такими хлопцями.

Шок повзе вздовж хребта і лише за мить зриває з моїх очей шори. Боже… Як я могла закохатися в таку людину, як Рой?

Він же… Господи, він навіть гірший, ніж Сандерс. Якщо той не приховує своєї гнилої натури, то мій колишній хлопець прикидається добрим, а насправді покриває справжнісінький злочин тільки через те, що хоче, щоб його команда перемагала.

Який жах! Як я могла не помічати його характеру?

І тут у голові калейдоскопом починають летіти картинки того, як Рой не раз спостерігав за знущаннями з хлопців і нічого, абсолютно нічого не говорив своїм гравцям. Не намагався захистити, допомогти. Він вдавав, що ні до чого, але чудово усвідомлював те, що відбувається. Як і зараз.

Шумно видихаю, обдарувавши його гидливим поглядом, і розвертаюсь, щоб повернутися до Тари. Роблю кілька кроків, зустрічаючись віч-на-віч із Сандерсом.

Стискаю щелепу.

- Не смій навіть наближатися до Тари, зрозумів? - Ціжу крізь зуби.

Знаю, що Зак швидше за все його добре налякав, і мої слова для нього як дзижчання комара, але й зовсім промовчати не можу.

Сандерс не надто схожий на себе колишнього. Колишня самовпевненість кудись поділася, але він наважується подивитися мені в очі.

- Та здалася вона мені.

- І до інших також.

- А ти що, захисницею стала? Подалася до «Месники»?

- Не вона одна, - лунає несподівано праворуч.

Девід стає поруч зі мною і впевнено зустрічає погляд його споконвічного мучителя.

Ледве помітно посміхаюся. Після того випадку, коли нас обох облили, він якось підійшов і подякував мені. Його з того часу не чіпали, швидше за все через те, що його компанія приєдналася до компанії друзів Скайлера. Іноді ми разом обідаємо, не тому, що я обіцяла його захищати, а просто він виявився класним хлопцем. Забитим, таким самим, якою була я, але дуже щирим.

- Опа, - сказати, що Сандерс здивувався, нічого не сказати. Навіть реготнув глузливо.

А ще більше його обличчя витяглося, коли з лівого боку від мене встала Тара. Я знала, що вона не відсиджуватиметься, поки її захищають. Не той тип людей. Вона боєць. Її життя загартувало. Напевно, дізнайся я про себе те, що знала Тара, я пішла б у депресію, і проклинала весь світ, але вона не я. І мама в неї, незважаючи ні на що, сильна та смілива. Ось у кого вона цілком і повністю.

А потім мою талію обплітають вже добре знайомі руки. До спини притискається сильне гаряче тіло, а на плече лягає підборіддя. Скайлеру і казати нічого не потрібно. Він таким простим рухом показує, що так, нас «Месників» багато.

Свиснувши, Сандерс обходить нас стороною, а потім до нас долинає його здивоване, адресоване своїм друзям:

- У нас тут що, повстання придурків?

Ось тільки ніхто не сміється. Хіба що Сібілла і Мастерс, але їм можна пробачити.

Я посміхаюся, міцніше втискаючись у Скайлера. Вкотре запитую - як так вийшло, що йому вдалося вселити в мене впевненість?

- Ще раз так зробиш, і я потягну тебе в машину, - гуркоче він мені вухо, змушуючи мліти в його руках і тиснутись ще сильніше. Мені подобається, коли він ось такий, виявляє нетерпіння і жадібність до мене.

Ні, брешу. Мені не подобається. Я від цього божеволію!

- Так, зараз дзвінок буде, жодних машин, - єхидничає Тара, з теплом дивлячись на нас. – Реферат підготували? – повиснувши на моєму лікті, розвертає нас до центрального входу.

Скайлер сплітає наші пальці і щось говорить МакКою, що прямує разом з нами. Знаю, останнім часом ми дедалі частіше стаємо об'єктами обговорення. І зараз, поки йдемо по лужку, теж потрапляємо під приціл тих, хто став свідком сцени із Сандерсом, але виявляється – це так здорово не залежати від чиєїсь думки. Дихати на повні груди і йти вперед, не оглядаючись! Бути «придурками», яким на це абсолютно начхати.