Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том II"

Знали про це і Варкан та його товариші. Втім, вони не могли зарадити лихові. Тому зрозуміло, що протягом перших же днів жалобної подорожі лісовий загін зріс. До нього приходили всі, кому безпосередньо загрожувала небезпека. Поодинці Дорбатай і його віщуни могли перебити їх усіх — урочисто чи потай. А тут вони створювали вже значну силу, яка, крім того, спиралася ще й на багатьох мисливців і скотарів, що глухо ремствували й нарікали на жорстокі вчинки кровожерних віщунів.

І тільки пізніше Варкан перестав приймати до загону мисливців, які хотіли приєднатися до нього. Всі молоді воїни були вже тут; були й ті з мисливців, які могли б загинути від руки Дорбатая і його віщунів. Решта ж могли лишатися поки що в лавах племені. Там вони могли бути корисними, бо, по-перше, являли собою надійного спільника на час, коли Варкан почне діяти, а по-друге, — Дорбатай не міг запідозрити, що його чекає напад не тільки ззовні, а й зсередини.

Проте сили загону поповнювалися тепер в інший спосіб. Щоправда, Варкан твердо вирішив уникати будь-яких сутичок з силами Дорбатая і старшин аж до того часу, коли все буде готове для вирішального бою. Ним-бо володіли все ті ж самі міркування: треба берегти сили й приспати пильність старого віщуна. Тому єдине, що дозволив собі Варкан, — це час од часу непомітно забирати з великих табунів Дорбатая коней. Це робилося потай, без сутичок, глухої ночі Воїни Варкана діяли спритно, навіть не дуже озброюючись для таких нічних операцій. Вони знали, що їм ніщо не загрожує. Адже за священними звичаями скіфів, не можна було воювати ні з ким, доки триває жалобна подорож, доки тіло померлого великого вождя буде поховане. Скіфи мали право тільки захищатися в разі якогось нападу. Втім, воїни Варкана не думали нападати, вони лише тихо й непомітно забирали вночі коней…

Артем навіть жартував з приводу цього:

— Все одно виходить, як у тій легенді, що її розповідав на бенкеті Сколота старий Ормад…

— Але ж то була не легенда, дорогий мій Артеме, а уривок справжньої історії, — зауважив Дмитро Борисович.

— Ну, хай з історії. Так от, жалобну подорож племені до Гер можна порівняти з просуванням великої юрми перського царя Дарія. А ми тут — як тодішні скіфи, що уникають бою і обмежуються тільки партизанськими наскоками… Бачите, Дмитре Борисовичу, як допомагає досвід, незалежно від того, чи. іде він од легенди, чи від історії, як ви кажете? Обов’язково треба буде віддячити старому Ормадові! А як наше з вами тренування?

Артем і Дмитро Борисович уже трохи навчилися орудувати скіфською зброєю. Артем особисто зацікавився луком і стрілами. Чомусь йому дуже сподобалася ця зброя. На дозвіллі, коли загін відпочивав, юнак безнастанно тренувався. І тепер досяг певних успіхів, влучаючи стрілою в стовбур дерева на відстані близько п’ятнадцяти метрів. Так, це був успіх, але Артемові було ще далеко до вправності Варкана або інших скіфських воїнів чи мисливців. Вони без промаху влучали в той самий стовбур за тридцять, а то й сорок метрів!

Крім того; Артем стріляв влучно лише тоді, коли ніщо кому не заважало. Досить було юнакові побачити перед собою не стовбур дерева, а живу ціль — зайця чи лисицю, — як стріли його починали наче навмисно падати далеко від цілі…

Дмитрові Борисовичу подобалася сокира. Та сама сокира на довгому держаку, яку він уперше взяв у руки перед несподіваним нападом воїнів Дорбатая на лісовий табір. Тепер Дмитро Борисович рубав нею майже бездоганно. Його худорлява висока постать, його довгі жилаві руки ще подовжували держак сокири. Коли археолог, зловісно виблискуючи окулярами, викликав на учбовий бій Варкана, той змушений був захищатися цілком серйозна. Блискуча сокира в наполегливих руках запального Дмитра Борисовича ставала справжньою і загрозливою зброєю. Чужинці непогано опанували мистецтвом володіти невідомою їм доти скіфською зброєю…

— Тільки одне мені не подобається, Дмитре Борисовичу, — жартував Артем. — Надто ви з цією сокирою схожі на славетного рицаря Дон-Кіхота Ламанчськоію… ну, того самого, що захищав честь прекрасної Дульцінеї…

— Що таке? — наче образився археолог.

— Та ви не сердьтеся, це ж правда. Їй-бо! Ви такий самий довгий, як Дон-Кіхот, такий самий незграбний… ні, ні, пробачте, я не те хотів сказати, просто невдало висловився, слово честі! — враз змінив Артем свій насмішкуватий тон, бо побачив, як довга б жилава рука Дмитра Борисовича потяглася до його вуха. Це було б надто образливо: перед очима всіх товаришів-скіфів — за вухо, та ще кого? Молодого і могутнього чаклуна-чужинця, що вміє викликати вогонь і грім з-під землі!..

Тому Артем змовк і тільки глибше насунув шолом. І він, і Дмитро Борисович носили тепер круглі металеві скіфські шоломи з вирізом для обличчя. На цьому наполіг Варкан; Роніс також підтримав його, кажучи:

— Навіщо ризикувати? Найулюбленіший скіфський бойовий удар — це в голову. Треба носити металевий шолом, тоді буде набагато менше небезпеки… адже невідомо, що може незабаром трапитися…

День у день велика скіфська жалобна процесія посувалися до Гер — і день у день загін Варкана рухався слідом за нею. Загін то йшов позаду, то відходив убік і посувався паралельно процесії, схований у високій рожевій траві, яка була тут заввишки з коня. Це було потрібно зокрема і для того, щоб не переривати налагоджений зв’язок із спільниками Варкана й Роніса в процесії. Та й Артем радів, що не порушувалося його листування з Лідою та Іваном Семеновичем.

Тепер це листування, як ми знаємо, здійснювалося вже без допомоги Діани. Не треба було посилати страшну для скіфів поскіну, кожного разу нагадуючи про своє існування віщунам і Дорбатаєві. Щоденні обов’язки листонош тепер виконували невільники. Адже Гартак приставив до Ліди двох рабинь-служниць, які повинні були виконувати найменші бажання його високої нареченої. Він і гадки не мав про те, що ці служниці-рабині й справді добре служать дівчині, — тільки зовсім не так, як він хотів би. Адже вони, як і всі невільники племені, значно більше рахувалися з розпорядженнями Роніса та його помічників, ніж з наказами Гартака. Отож рабині брали листи в Ліди, передавали їх чоловікам-рабам, а ті відносили записки вночі в лісовий табір. Зв’язок таким чином був сталий і певний.

Розмова тривала далі. Тільки-но Варкан закінчив переговори з двома мисливцями,