Читати книгу - "Глибинний шлях, Микола Петрович Трублаїні"

— Я солдат, розвідник. Ваш ворог. Більше — жодного слова.

Він замовк і, втупивши погляд кудись у далечінь, не відповідав ні на одне запитання.

Це був впертий ворог. Хоч його й перемогли, та він не просив помилування. Відчувалося, що його все життя виховували для ударів з-за рогу. Він був здатний на все. Він розумів, що порятунку йому нема, і сприймав це зовні цілком спокійно.

— Може, ви все ж таки дасте деякі пояснення? — спитав Томазян. — Принаймні скажете ваше справжнє прізвище, рік народження?

Черепашкін мовчав.

— Як ви познайомились з Догадовим? Чому переслідували професора Довгалюка?

Арештований не відповідав. Він сидів, випроставшись на стільці, і байдуже дивився у стіну.

Томазян зрозумів, що зараз від людини, що переховувалася під прізвищем Черепашкіна, нічого не доб’ється. Він покликав вартового і наказав вивести арештованого.

Шпигуна вивели, щоб негайно відправити до Іркутська, а звідти — в Москву, в розпорядження вищих слідчих органів.

— З ним матимемо багато мороки, — промовив Томазян, дивлячись йому вслід.

Потім дав наказ про посилення охорони на окремих дільницях тунелю, переглянув інструкції вартовим і перевів усі служби із звичайного воєнного стану на суворий воєнний стан, що фактично дорівнювався стану облоги.

Після цього він збирався виїхати до Іркутська.

Поїзди у сповненому повітрям тунелі вже йшли регулярно, але швидкість їх не перебільшувала двохсот кілометрів на годину. Пропускна спроможність тунелю надзвичайно впала.

Щоб негайно дістатися до Іркутська, начальник охорони замовив літак. Я приєднався до Томазяна.

Прилетівши до Іркутська, ми дізналися, що наступного ранку передбачається відновити нормальний рух поїздів у тунелі. Під нормальним рухом малася на увазі швидкість електропоїздів, не менша тисячі кілометрів на годину. В управлінні Томазян доповів Саклатвалі про становище в східній зоні, про арешт Черепашкіна та про заходи, вжиті для посилення охорони тунелю. Я був при цьому і одночасно довідався від Саклатвали про одержання телеграми із Ставки Верховного Головнокомандуючого, в якій повідомлялося, що інженера Макаренка залишено при Ставці на невизначений час, а також пропонувалося негайно відкомандирувати в розпорядження Ставки інженера Самборського.

Вранці з тунелю сповістили, що викачування повітря закінчено і електропоїзди вже йдуть з повною швидкістю.

Того самого ранку мене викликав до радіотелефону Черняк. Він наказував негайно прибути в Москву для виконання нового важливого доручення. Розмова наша була коротка, я нічого не міг розповісти, лише вислухав наказ і відповів лаконічно: “Єсть негайно прибути!”

В Москву я їхав разом із Самборським, що спішно здав свої справи Кротову. Він ніяк не міг зрозуміти, чому його викликають, коли, на його думку, і він і Макаренко були конче потрібні на Глибинному шляху.

— Ви ще не замоталися? — спитав мене Черняк і, не ждучи відповіді, додав: — Все одно на відпочинок не дам жодної хвилини. Ви виряджаєтесь на фронт.

Я приєднався до групи кореспондентів, що їх відділ преси виряджав на Західний фронт.

Тарас Чуть просив у Черняка, щоб той відпустив його на фронт разом з нами. Антон Павлович довго заперечував, та врешті Тарас добився дозволу. Перед тим, як відпустити хлопця, Антон Павлович вимагав, щоб він додержував своєї обіцянки бути обережним. Крім того — Тарас цього не знав — Черняк категорично наказав кореспондентам не одвідувати разом з хлопцем небезпечник місць і берегти Тараса більше, ніж самого себе. Один з кореспондентів, сміючись з цих попереджень, сказав:

— Чого ви турбуєтесь? Хлопцеві скільки років? Недалеко до повноліття. Йому треба загартовувати себе.

— Будь ласка, хай загартовується. Тільки… подалі від куль і снарядів.

— Гаразд, гаразд, — обіцяв я.

Дві легкі всюдихідні машини “МС”, що ними правили самі кореспонденти, помчали густими лісовими дорогами до західних кордонів нашої Вітчизни, де кипіли жорстокі бої.

І от до нас почав долинати гуркіт гармат. Все частіше зустрічалися замасковані в лісах і на полях військові частини та пильні вартові, які несподівано з’являлися, щоб перевірити документи.

До штабу Західного фронту ми прибули о тринадцятій годині другого дня після виїзду з Москви. Ми не спинялися ніде.

Бої розгорталися десь кілометрів за сто звідси.

Штаб розташувався в невеликому, оточеному лісами містечка В повітрі патрулювали сторожові літаки, а на землі відбувався посилений рух легкових авто, що мчали то до штабу, то від нього асфальтованими лісовими просіками. Інженерні частини швидко маскували ці просіки, а також приміщення штабу і численні радіостанції.

Бої відбувалися великі й запеклі. Сюди долинала канонада. То наші далекобійні гармати громили укріплення ворога. Кілька разів поблизу розривалися снаряди далекобійних гармат противника. Вороги користувалися новими артилерійськими системами, що стріляли на двісті п’ятдесят кілометрів.

Нашу кореспондентську групу прийняв заступник начальника штабу, молодий генерал, який щойно повернувся з поїздки на передові позиції. Ми засипали його запитаннями про становище на фронті. Він попросив зайняти місця навколо і почав свою розповідь.

Ми дізналися, що на Західному фронті наступ ворожої армії припинено. Зробили спробу самим перейти в наступ. Зважаючи на колосальну перевагу в людях і в техніці, це було б цілком можливо, на перешкоді стали підземні укріплення, що їх за цей час встигли створити вороги. Висока фортифікаційна техніка дала змогу ворогам закопатися так глибоко під землею, що їм не страшні були ні снаряди найбільших гармат, ні найважчі бомби з літаків. Колосальна кількість зенітних гармат з обох сторін дуже утруднювала діяльність авіації.

— Одне слово, — закінчив генерал, — зараз стан такий, що ми можемо стати учасниками довгочасної затяжної війни. Війни на виснаження. Ясно, що ми переможемо, але це коштуватиме дуже дорого.

— А коли ми розтрощимо ворога на сході, а тоді подвоєними силами ударимо на захід? — спитав я.

— “На сході становище лише трохи краще, ніж тут. Там нашим частинам вдалося все ж перейти в наступ, але прорвано тільки одну з численних ліній оборони.

— Значить, далі справи посуватимуться повільніше? — зауважив я.