Читати книгу - "Візерунки долі. Я проти, Аграфена Осіння"

Не можу повірити, що день, який почався так чудово, може закінчитися настільки жахливо. Я мовчки дивилася на стіни маленької кафешки, куди прийшла з надією на великі зміни в особистому житті. Сподівалася, що мій офіційний хлопець нарешті зробить мене респектабельною, заміжньою пані.

Ми мовчали вже кілька хвилин. Він сказав усе, що хотів, а я не знала, про що говорити в такій ситуації. Тому обидва мовчали.

Цю кафешку я знала, як свої п'ять пальців. Взимку ми з Віктором частенько заходили сюди після тренувань, щоб випити кави та зігрітися. Влітку тут можна було сховатися від спеки та випити домашнього лимонаду. Затишна невелика зала, по периметру якої розташовані маленькі круглі столики з білими мереживними скатертинами ручної роботи. Точно не скажу, бо майстриня з мене ніяка. За такими столиками дуже зручно сидіти вдвох.

Вечорами тут горить м'яке світло і тихо грає музика, під яку можна потанцювати. У центрі зали є майданчик для танців. Освітлюється він центральною люстрою з лампочками різних кольорів. Кольорові цятки додають особливого шарму.

Може, саме тому я й вирішила зустрітися з Віктором тут, коли він запросив мене на вечерю. І ще натякнув, що нам треба серйозно поговорити. Я була абсолютно впевнена, що пролунає пропозиція руки та серця, і зізнання у неземному коханні до кінця життя. Тут я, звісно, трохи перебільшила. За ті пів року, що ми зустрічалися, найбільше, на що був здатний мій бойфренд, це поцілувати мене в щічку на прощання. Іноді ще міг сказати: «Наташо, ти така красуня! Прямо дух захоплює». Усе це я списувала на сором'язливість. Була впевнена, що з часом усе зміниться.

Але ось настала, як кажуть, година пік! І чим усе закінчилося? Тим, що я сиділа, розглядала все навколо, аби не дивитися на мого вже колишнього хлопця і нездійсненого чоловіка. Цікаво, коли на стінах змінили картини? Наскільки я пам'ятала, у гарних позолочених рамочках висіли краєвиди з натюрмортами, а тепер довкола одна абстракція.

Я бездумно переводила погляд із картини на картину, але бачила лише плями різного кольору та розміру. Тільки через деякий час зрозуміла: картини ті самі, просто я плакала. Сльози лилися з того моменту, як мій колишній сказав, що не може більше мені брехати. Він полюбив одну людину і хоче будувати нові відносини, в які я зовсім не вписуюсь. Ну, не такими словами, але сенс той самий.

І ось я, Наталка Вєтрова, дев’ятнадцять років від народження, майстер спорту з фігурного катання, розумниця й красуня, сиджу і реву, як мала дитина. Через те, що мене покинув хлопець, якого я не дуже-то і любила. Але все одно прикро!

– Наталю! Вибач-вибач! Я просто не знаю, що й сказати на своє виправдання, – жалібний голос Віктора відірвав мене від споглядання шедеврів абстракції. Дістаю з сумочки носову хустинку, ретельно витираю очі, щоки і дивлюся на нього, а він запобігливо позирає на мене.

Раптом до мене нарешті доходить те, що він сказав: «Я полюбив ОДНУ людину!» Не ІНШУ людину, а ОДНУ! Отже, мене він не розлюбив, бо не любив взагалі? Все, уб’ю його! Точно! Тільки ось придумаю як, і одразу ж прикінчу!

– Послухай, Вітюшо, ​​ось скажи мені, – процідила я крізь зуби. – Що тобі в мені не так? А?

– Наташо... –  спробував щось сказати мій колишній, але не вийшло. Слово взяла я, мені й виступати.

– У мене руки-ноги не такі? Голова не така кругла? Чи не влаштовують тебе інші анатомічні особливості? Може, у твоєї нової пасії груди більше? – це я вже від злості молола, не вибираючи слів, бо грудьми своїми цілком задоволена. Кому не подобається – їхні проблеми.

Хлопець навіть похлинувся від моєї мови, потім майже прошепотів:

– Ні, груди набагато менші.

А потім він замовк, ніби язик проковтнув, і підняв погляд на двері, що раптово грюкнули.

Дівчина за сусіднім столиком теж звернула увагу на джерело несподіваного шуму, і її погляд затуманився. Легка посмішка з'явилася на її обличчі, а щоки вкрив ніжний рум'янець.

Співрозмовник дівчини миттєво обернувся до входу, і його брови грізно насупилися. Що ж там таке? Я теж обернулася до дверей... Вау. Тобто ВАУ!

Смаглявий, чорнявий мачо стояв біля дверей і уважно оглядав напівтемне приміщення. Його очі, обрамлені густими чорними віями, ледь примружилися, що надавало йому трохи хижого вигляду. Погляд презирливо-зверхній.

Так, такого б побажала мати будь-яка дівчина. Квадратне підборіддя та широкі, густі брови підсилювали враження, що це справжній мужик.

Ох! Оце так! Моя подруга Оленка саме таких особистостей називала чоловіками з великої літери «К».

Якось ми з нею йшли з тренування, балакали про своє, про жіноче, нишком розглядаючи зустрічних хлопців. Ось тоді я й почула це вперше. Коли ж запитала, чому саме «К», відповідь виявилася простою:

– Тому що – кобель звичайнісінький.

Коли я засміялася, Олена образилася:

– Нічого смішного не бачу. Ти подивись на нього, – підборіддям вказала на предмет розмови. – У нього ж на лобі написано великими літерами «КОБЕЛЬ».

Поки я згадувала нашу розмову, пропустила момент, коли мачо, що зайшов, нарешті визначився з напрямком і повільно рушив у наш бік. Дивився він при цьому, чомусь на мене. Але ж я, начебто, тут із хлопцем? Чого він витріщається? Мені це, звичайно, було приємно. Не зацікавило, правда, але потішило.

Такі чоловіки мені ніколи не подобалися, тим більше при детальнішому розгляді побачила на обличчі мачо татуювання, яке простягалося від скроні до підборіддя. Ну, не люблю я, коли таке виставляють напоказ. 

Під одягом хоч чортів малюйте. Або русалочок із голим бюстом, мені все одно. Але коли бачу на відкритих ділянках тіла, мене це чомусь дратує. І взагалі, мені завжди більше подобалися хлопці на кшталт мого, тепер уже колишнього, бойфренда. 

Мачо, оглянувши мене з ніг до голови, перевів погляд на Віктора. Я теж поглянула на Вітюшу. Зовсім інша справа – стрункий, блакитноокий, зі світло-русявим волоссям до плечей, він виглядав, як картинка.