Читати книгу - "Вибрані твори"

Видання цієї книги — не просто привід ще раз згадати про сильну жінку, яких серед українок у всі часи було чимало. Саме зараз, коли українська нація переходить черговий етап свого формування, коли врешті є всі передумови для того, щоб наша держава стала українською не лише за назвою, а й за змістом, коли ми всі, осягаючи власну гідність, вчимося цінувати кожен голос вільної людини, — саме тепер слід згадати про жінку, котра власним життям названі цінності ствердила.

Олена Теліга у своїй короткій біографії зуміла пройти шлях від зденаціоналізованої гімназистки, однієї з тих, котрі зачитувалися, за словами Олександра Олеся, любовними віршиками «солодких руських поетес», до незламного борця за волю і честь нації, частиною якої вона себе усвідомила. Далі — більше: вона стала одним із символів нескореності духу і сили переконання. Вміла йти сама і вміла вести за собою. Йти і вести навіть на той шлях, куди не зважилися ступити багато хто з тодішніх чоловіків. Олена Теліга постає для нас як свідомий і рішучий фанатик ідеї — бо та епоха вимагала фанатиків, горе тій нації, котра не спромоглася їх тоді поставити до фаланги борців перед загрозою тотального понівечення людськості. Смерть Теліги від нацистської кулі — промовисте свідчення здатності українців не лише плакати над власною недолею, а й намагатися, наскільки це дозволяють обставини, витворювати собі долю кращу. Ціною крові.

Втім, повернемося до моменту її рішення «стати українкою». Адже подальша її діяльність як члена ОУН, приїзд в окупований нацистами Київ, перебування у застінках ґестапо і навіть сама смерть були вже радше наслідками того зламу, котрий у свідомості цієї сміливої жінки відбувся раніше. Прокидання від богемного сну, від принад салонових забав і цілком по-європейському буржуазного способу життя стало тим поворотом, коли розум зненацька, але цілком вмотивовано обирає собі чітку дорогу на майбутнє: розхристана «дівчинка з ведмедиком» покидає кафе-шантан, щоби бодай у текстах заявити про себе як про месницю за кривди нації, котру вона відтепер вважає своєю. Якби час тоді не вимагав месництва, її вибором стало б державне будівництво. Однак епоха диктувала інші правила гри...

Тут і зараз в нашій державі сотні й тисячі людей, чоловіків і жінок, роблять подібний вибір: україномовні й російськомовні, чи російськомовні, які щойно починають говорити українською, усвідомлюють свою глибоку закоріненість у генетичну пам’ять української землі, добачають свою приналежність до історії її народу. Життя Олени Теліги є прикладом, як такий вибір зробити безповоротно. На щастя, все більша вірогідність, що нації тепер потрібні будуть не фанатики і жертви, а таки будівничі й керманичі. Але вибір для себе зробити мусить кожен.

«Смолоскип» чи не всю свою історію, ще від 50-х років неспокійного XX сторіччя, намагався спонукати читачів до активного вибору, до пробудження від безнаціональної летаргії, хоч би де вони перебували — на далеких материках чи в самій Україні. Книжка творів Олени Теліги й текстів про неї має ще раз нагадати: вибір нашого майбутнього — в нас самих. І найбільшою безвідповідальністю було б відмовитися його зробити.

Башкірцева, Теліга, Рєпніна

і Леся Українка. Ще одна

Сузір’я це повинна прикрашати!

Ті слова Дмитра Донцова хочеться вихопити з контексту і сказати: ми знаємо ту ще одну: це Алла Горська...

Нікому і на думку не спаде близько порівнювати ці імена з іменем славетної авторки десятка томів першорядних творів. Але десь над реаліями життя, на висоті вони перегукуються в сузір’ї. І дуже багатьом спадає на думку прирівнювати авторку сорока поезій Олену Телігу з Лесею Українкою. Люди одного духу!

Що ж стосується самої поезії Олени Теліги, то вона одразу засвітилася в свідомості сучасників як мистецьке явище, високе і неповторне в літературі періоду модернізму.

За життя вона не видала своєї збірки. Але зате яка неповторна посмертна історія! Рукописи її поезій загинули в ґестапо в лютому 1942 року, очевидно, разом з поеткою. Копії її поезій зберігалися в учасників підпілля: були плани видати їх в партизанській друкарні на Волині. Коли проф. Баранівський загинув у бою з енкаведистами, в його сумці віршів не було. Їх зберігали селяни. Потім вони потрапили до отамана УПА Тараса Бульби-Боровця, і він їх провіз крізь німецькі концтабори на еміграцію. Там потроху ширилася легенда про поетку «вістниківської квадриги» Олену Телігу і про націоналістку з когорти Олега Ольжича, що теж перейшов у легенду.

Цим словом часто зловживають, прикладаючи його до людей мученицької долі. Насправді про легенду можна говорити тоді, коли вона була закладена в характері, який водив людину понад звичними витоптаними дорогами, а драматична доля тієї людини височить ще тоді, коли самої її вже нема. Причому це не мусить бути доля романтична. Наприклад, у житті Алли Горської не було надзвичайних пригод. Саму загибель її вписали в кримінальну хроніку. А тим часом уже на похороні заговорили про особу, яка вища за смерть і за те життя, яке вона так мало цінувала.

То ще десь Кант зауважив, що той, чиє життя дороге, найменше його цінує.

Вісті про Олену Телігу, як і Олега Ольжича, прийшли в Україну як легенда. Про них майже нічого не знали. Члени Проводу ОУН, страчені ґестапівцями! Таємнича діяльність,