Читати книгу - "Окопні історії: фронтовий щоденник"
- Жанр: Публіцистика
- Автор: Дмитро Степаненко
"Окопні історії: фронтовий щоденник" — це потужний літературний твір, який занурює читача у реалії війни, показуючи не лише бойові дії, а й людські переживання, надії та страхи. 📖💔 Автор, спостерігаючи за життям на фронті, створює яскраві образи солдатів, їхніх думок і почуттів, що робить історії максимально близькими і зрозумілими.
Книга наповнена емоціями, які переплітаються з повсякденними моментами життя військових. Тут є місце для гумору, дружби та підтримки, що допомагає героям витримувати найскладніші випробування. 🤝🌟 Цей щоденник — не лише свідчення подій, а й глибоке дослідження людської душі в екстремальних умовах.
Разом з електронною бібліотекою українських книжок BooksUkraine.com ви маєте можливість відчути атмосферу окопів, зрозуміти, як війна змінює людей і їхні цінності. "Окопні історії" — це заклик до пам'яті про тих, хто бореться за мир і свободу. Книга залишає глибокий слід у серці, спонукаючи до роздумів про війну і її наслідки. 🌍💪
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дмитро Степаненко
Окопні історії: фронтовий щоденник
УДК 82-32
С 79
Степаненко Д.
Окопні історії: фронтовий щоденник / Дмитро Степаненко. — Вид. 2-ге., допов. — Кропивницький:
«Імекс-ЛТД», 2020. — 231 с.
ISBN 978-966-189-558-3
ISBN 978-966-189-558-3
«Фронтовий щоденник» — збірка польових історій, зразок «окопної» літератури, спрямованої на відображення української дійсності, збереження її для сучасників і нащадків через призму світобачення людини, яка «пройшла» цю дійсність не відстороненим глядачем, а безпосереднім активним учасником. Яскраво й невимушено оживають перед читачем справжні персонажі і ситуації, що могли б здатися нереальними для звичайної людини, — проте саме такими постають будні українських героїв, так колоритно й іронічно описані Дмитром Степаненком в оригінальних оповідках.
© Степаненко Д., 2020
© «Імекс-ЛТД», 2020
УДК 82-32
НАВЧАЛЬНИЙ ЦЕНТР
Уроки субординації
Під вечір наша група поверталася з навчального виходу[1]. До ліжечок залишалося якихось метрів сто, аж тут дідько несе заступника комбрига.
— Хлопці, зачекайте!
Навколо ні душі, і звертання явно у наш бік.
Я «непомітно» пришвидшую кроки.
— Петляємо, бо зараз запряже щось робити, — ціджу крізь зуби, обминаючи Кузю. Кривбас уже все зрозумів і впевнено лідирує. Замикаючим ішов Орлик, і трохи через наївність, а трохи із вихованості, зупинився.
— Воїне, треба сходити у штаб… — почав полкан.
Орлик уже зрозумів, що попав, провів сумним поглядом нашу банду і почав викручуватись. Витріщив очі, закліпав і увімкнув режим окуня:
— А я не знаю, де штаб, товаришу підполковнику!
— Солдате, кому ти мізки вправляєш? Ви ж саме з того боку прийшли.
— Мені сказали туди не ходити. Мені сказали туди ходити, — показав рукою на наші спини Орлик, і тільки-но полкан відвів від нього погляд, раптово стартонув.
— Негідники! Х-х-х! Гади! Пі-пі-пі! — неслося на всю бригаду позад нас.
А ноги несли нас уперед, і нестримний регіт чули всі сусідні підрозділи.
* * *
Орлик і Кривбас — мої однолітки.
Орлик — середнього зросту і масою, значно більшою за середню. Дуже хазяйновитий і товариський. Вважає себе хитрим. Без шкідливих звичок. Власник класичного козацького почуття гумору.
Із Кривбасом ми двійка, і жоден психолог у світі не зміг би підібрати мені кращого напарника. Активний спортсмен, але водночас це солдат без будь-яких амбіцій і особистих інтересів. Настільки чесний і безкорисливий, що усі вчинки можна звіряти з ним, як із власною совістю. Ми з Кривбасом непогано один одного доповнюємо. Коли я снідаю, він ще спить, заховавши голову від сонячного світла під спальник. А коли я вже вмощуюся спати, Кривбас лише починає дзвонити додому і готується вечеряти.
Надійна броня
У бригаду на склад привезли пів сотні бронежилетів. З одного ми витягли пластину, узяли на стрільбище і з дослідницькою метою розстріляли із автомата. Треба ж знати, що там нам Генштаб підсунув! Кулі 5,45 мм броня тримає добре, а серйознішої зброї у нас не було. Через кілька днів заступник командира бригади на вечірньому шикуванні згадав про обновки:
— А як там наші бронежилети?
— Чудово, товаришу підполковнику! — обізвався Мічман. — Броню перевірили — те, що треба.
— А як перевіряли?
— Звичайно. Я накинув, а хлопці разок пальнули з автомата, — видає Мічман.
— Що, просто на собі? — почав підвисати підполковник.
— Та ви погляньте на мене! Сто двадцять кілограмів ваги! Що мені від однієї кулі буде?
У сутінках не було видно обличчя Мічмана, і підполковник ніяк не міг визначити, чи то він дурня клеїть, чи то намагається командира ідіотом перед підлеглими виставити, чи каже правду.
– Інструкція забороняє, — невпевнено промимрив полкан, розвернувся і чкурнув у штаб.
Мотузка
Третій тиждень ніхто не міг додзвонитися до Мотузки. Він майже місяць перед цим стійко переносив усі тяготи і позбавлення військової служби в навчальному центрі Канатове під Кіровоградом. На вихідні поїхав додому. Там і зник. Дехто натякав, що телефон Ф та деякий інший дріб’язок поїхали у тому самому напрямі. Але ж не можна казати щось погане про людину лише на тій підставі, що вона зрадник і дезертир. Ми йдемо в ЄС, а там у кожного гендера і толеранта більше прав, ніж у повнофункціонального мужика.
На вечірніх перевірках, коли зачитували Мотузчине прізвище, замість звичного «Я!» всі хором кричали: «С-сука!»
Командири врешті втратили надію на добровільне повернення втікача і дали дозвіл відрядити за ним двох найбільш фізично переконливих бійців.
— Привезти живим або неушкодженим, — сказав полкан.
Власнику зниклого телефону знадобилося всього десять хвилин, щоб наточити ніж і вибрати помічника. Тупіт берців відряджених ще не затих, а взвод уже робив ставки: привезуть Мотузку живого чи все ж таки неушкодженого? І як саме його будуть «неушкоджувати»?
Повернулася група захоплення без Мотузки, але зі щемливою історією.
Як виявилося, ми всі поїхали колоною в АТО. Потрапили у засідку. Нас обстрілювали з «Градів» і танків, як під Іловайськом. Але в новини ця подія не потрапила, бо не вижив ніхто. Лише Мотузка. Як йому це вдалося — окрема, майже детективна історія. Ясна річ, нас здали продажні генерали.
І за Мотузкою тепер полює СБУ, щоб закрити рота й оголосити зрадником.
Село піднялося як один рятувати земляка. Щодня його на халяву поїли в барах, допомагаючи зняти морально-психологічну травму. При появі чужих людей чи машин Мотузку попереджали, і він своєю невловимістю перепсував усі нерви міліції та військкомату. Попався герой правоохоронцям уже під Новий рік. Відсидів пів року в СІЗО. Вийшов. Демобілізувався.
Є у нас ідея провідати його і примусити виставлятися за 9, 40 днів, пів року і рік. За всю бригаду.
Тепловізор
На першу армійську зарплату Сколопендра купив собі смартфон. Великий екран. Сенсор. Фільми. Музика. Інтернет.
Скачав програмку «Компас». Щасливий такий, усім хвалиться. Купе — як з кілочка:
— А скачай собі ще й тепловізор.
— Як це?
— Ну отак. Телефон крутий? Крутий! Порийся в мережі, пошукай програмку тепловізора і скачай собі на телефон. Ти уяви, тепловізор понад 60 000 гривень коштує, а ти зможеш на халяву користуватись. Це ж який бонус на війні!
Для присутніх найважчим було стримати ржачку і з серйозними пиками повідвертатись. Зате наступні кілька днів Сколопендра розважав усіх фразами:
— Ну що ж це за Google такий? І де шукати цей клятий тепловізор?
Не всі
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Окопні історії: фронтовий щоденник», після закриття браузера.
