Читати книгу - "Політ ластівки. Книга 1, Ольга Кост"

Взагалі-то я не конфліктна людина, а також врівноважена, стримана, але він мене просто виводить із себе тільки одним своїм виглядом. Він – друг мого старшого брата. Алекс – найбільший недоумок, якого я знаю. Одного погляду на нього достатньо аби мене почало нудити.

І саме це відбувається зараз. Мій брат – Макс, забув вдома свій проєкт і поки він його шукає нагорі, мені доводиться терпіти Алекса.

- Твоє волосся рівне, - з набитим ротом говорить хлопець.

- Досить їсти мої пластівці. Це мій сніданок, не твій, - скрізь зуби говорю я і забираю в нього тарілку.

- Коли воно в’ється мені подобається більше, і до того ж в окулярах і з прямим волоссям ти виглядаєш як строга вчителька. 

Нічого йому не відповідаючи, сідаю за барний стілець і їм пластівці.

- Ти хоч би іншу ложку взяла, принцеса. – я перестаю жувати.

Дідько, а дійсно я їм з його тарілки і ложки. Фу.

Побачивши моє скривлене лице, хлопець починає сміятися.

- Боже. Відбувся обмін слиною. Майже мене поцілувала. Зізнайся, що мрієш про це, - з нахабною посмішкою хлопець розлігся на стійці біля мене, підперши голову рукою.

В нього дуже гарні руки, сильні, з під рукава виступають вени. Обожнюю вени на руках у чоловіків. Мій погляд повільно піднімається догори, його квадратне злегка продовгувате підборіддя покрито щетиною, пухка нижня губа і тонша верхня з гострою улоговинкою розтягнуті в посмішці,на щоках видніються ямочки, прямий ніс, виражені вилиці, глибокі горіхові очі. Вони неначе дощовий жовтневий день у теплій м'якій ковдрі з філіжанкою ароматного гарячого шоколаду в руках. Обожнюю гарячий шоколад з арахісовою пастою прикрашений горіховою крихтою та маршмеллоу. З солодких думок про шоколад мене виводить розкотистий сміх хлопця.

 - Ти би бачила вираз свого обличчя, ще трохи і слина потече по підборіддю. Це ти так про мене мрієш? Я тобі вже казав, люба, тільки попроси і я тебе можливо поцілую.

- Можливо? – пирхаю я. - Та я ніколи цього в тебе не попрохаю. Не дочекаєшся. Я лиш на хвильку задумалася, а ти вже губи розкотив. Такі хлопці, як ти, мене не цікавлять

- Заспокоюй себе і далі, крихітко.

З кривою усмішкою хлопець впритул наближається до мене і забирає тарілку з моїх рук, я гордо піднімаю підборіддя аби дивитися йому в очі, моя голова достає Алексу до грудей. Його теплі пальці торкаються мого витягнутого підборіддя і губи нахиляються в небезпечній близькості до мене, оксамитовий голос викликає тисячі мурах по моїй шиї.

- Такі хлопці, як я, – це які? Чарівні, божественно вродливі, найрозумніші? Так який я, ластівко?

Різко повертаю головою і відходжу на крок від нього, розриваючи будь-який тілесний контакт з ним.

- Самозакохані, пихаті телепні мене не цікавлять. А ти саме такий, Алекс.

- Як грубо, Ліві, - входячи до кухні, промовляє мій брат. – Алексе, досить чіплятися до моєї сестри, вона занадто мала до тебе.

- Вік коханню не завада.

Сміх хлопця перериває пляшка, що летить саме в його сторону,але він рукою ловить її, і вона так і не досягає своєї цілі. Я лиш розчаровано зітхаю.

- Це був замах на моє життя. Макс, ти свідок. – Направляючи пляшку в сторону брата, обурюється хлопець.

- Ну, не вбила же тебе, Алекс.

- Всі би зітхнули з полегшенням, - приспівуючи, кажу я.

Посмішка не сходить з мого обличчя, Алекс зачаровано на мене дивиться.

- Як чарівно можеш посміхатися, а то від твого кривляння зморшки раніше часу будуть.

- Я уявила ці прекрасні часи: спокійне життя, мої пластівці завжди будуть на місці і тоді зморшки мені точно не страшні. – Проговорюю я, беручи нову пляшку з холодильника.

Закриваю дверці холодильника і в мить в мене перехоплює подих. Наступне що я бачу – це чоловічі сідниці. В мій живіт упирається тверде плече хлопця.

- Ти божевільний. Відпусти мене, Алексе. Це не смішно. Я спізнюсь до школи.

- Через тебе ми теж спізнюємося, - промовляє хлопець, несучи мене до вхідних дверей. – Можеш подякувати за мою доброту, ми підкинемо тебе до твоєї школи. Хоча могли би бути у відділку поліції. Ти могла мене вбити.

- Від пляшки коли ще ніхто не помер. Не потрібно перебільшувати. І мене чекає Наталі біля дому. Вона сьогодні на машині. Та постав ти вже мене на землю. – брикаючись промовляю я.

- А якби потрапила у скроню. Точно би вбила. Тобі пощастило, що я сьогодні добрий, не буду заявляти на тебе. Навіть донесу тебе до  машини Наталі. А ти нічого така, фігуриста  - хлопаючи мене по сідниці, проговорює хлопець.

Я багрію від злості і щосили колочу його по спині.

- Збоченець! Відпусти мене, я тобі твої руки повідриваю. Макс, допоможи мені.

- Так, Макс. Як ти живеш з нею під одним дахом? Я би боявся. Вона така кровожерлива, - хлопець щипає мене за стегно і я скрикую.

- Твоє щастя, що ти не живеш зі мною. І однієї ночі би не витримав. Постав мене на землю, я не жартую.