Читати книгу - "Актавіранська фея"

Пролог

Краплі моєї крові падали на зелене листя папороті; десь здалеку, позаду, було чути людські крики й гавкіт собак. Чим стрімкіше я бігла від цих криків, тим більше ран мені завдавали гілки Живого лісу. Крові було багато; навіть найстаріший пес, у самому глухому лісі, вислідив би мене без зусиль. Але смерть, що ось-ось мала мене наздогнати, підживлювала мій адреналін. Біль я майже не відчувала, лиш його відголосок на краю свідомості.

Найбільше постраждали мої крильця, які ще не встигли розкритися, а вже безжально понівечені. Не хотілось про це зараз думати… Думати, звідки вони взялись, чому зараз і “що” я тепер таке?! Я знала тільки одне, що точно не хочу помирати. Не хочу помирати тут, на самоті, у самій віддаленій частині королівства Силіції, землі які з власної волі не перетинають. Це місце називали проклятим, а про землі розповідали, що вони живляться кров'ю. Навіть подумки промовляти таке, жахає.

Зібрала докупи залишки сил, що ось-ось мали покинути мене, я продерлась крізь густоту лісу, яка дряпала і затримувала.

Я бігла у невідомому мені напрямку, тільки б не потрапити до рук мисливців. Я не хотіла до рук тих потвор, що називали себе людьми. Повний місяць квапився сховатись за пухнастими частинка хмар. Я зашпортувалась за коріння старих дубів і ледь не падала з ніг. Гіляки, зовсім, як живі намагались дістатись всіх доступних місць на моєму тілі, що ще не встигли постраждати. Рухів кровожерливого гілля не було видно, але периферичним зором я помічала їх тіні.

Ноги забивалися об каміння і гілля, що зовсім не надавало сил. Я ледь не оступилась, але вхопилась за гілку. Не впала, але розрізала долоню до крові. Живий ліс відомий тим, що тут росли дерева, які буквально могли розтяти твоє тіло навпіл. Ходили чутки, що ліс неначе живиться кров’ю нещасних, які вирішили випробувати долю, зайшовши на його територію. Парадоксом було те, що ліс називався живим, але живих тут давно не водилось. Коли дерево відчуває тепло живого тіла, гіляки неначе тягнуться до нього, щоб встромити гострі шипи в плоть.

Моє дихання збивалось, забираючи більше сил. Я бігла вже достатнього довго, щоб відірватись. Насправді ніхто при своєму розумі не зайде так далеко в глибину Живого лісу і я б не зайшла, якби не була переслідувана. До мого слуху донісся крик людини, але вже не такий, як раніше, то був крик від болю. По живому лісі пронеслися чоловічі голоси. Вони були достатньо далеко один від одного, тому розмовляли

голосно:

- Забираємось з цього бісового лісу! Я стечу кров'ю, якщо ми не повернемося в місто, - прокричав хрипким голосом чоловік.

- Бракована сама подохне, ліс її вип'є, - донісся голос з іншої сторони.

Ще б трохи та вони оточили б мене, з жахом подумала про себе.

Чоловічі грубі голоси, які я ледь розпізнавала, і гавкіт собак почали віддалятись. Усвідомивши, що більше ніхто не женеться, я зупинилась і впала на землю. Я дихала, затримуючи повітря в легенях трохи довше, ніж потрібно. Біль підкрадалась ближче. Очі змокріли, не хотілося себе жаліти саме зараз, але біль від того, що ці голоси належали знайомим, які, якщо не були мені друзями, то були хорошими знайомими.

Серце швидко билося об ребра, я відчула глухий біль, що віддавався в скронях. Крилець майже не відчувала. Цю нову частину мене, ці напівпрозорі шматки тепер звисали за спиною.  

Чому я опинилась тут? У Живому лісі, тікаючи від озброєних чоловіків з мисливськими собаками. Як я, перша донька бурмістра Сереї, докотилась до життя такого? Звати мене Марцеліна, і моя історія почалася, коли перший красень міста вирішив одружитись зі мною, а точніше в день, коли повинно було відбутись моє весілля.