Читати книгу - "Актавіранська фея"

1 Розділ

Сонце теплим промінням падало мені на лице, птахи переспівувались і грайливо витанцьовували на розігрітому весняному повітрі. Я здійняла голову до небес з біло-блакитними розводами і заплющила очі. Насолоджуючись свіжим весняним днем, я замріялась про своє майбутнє. Найкращий час для возз'єднання з природою. Мене зачарував простір цих степів, лише десь на горизонті починався густий ліс. Живий ліс, що був під забороною. Ліс, який лякав своєю похмурістю і таємницями, що кружляли навколо нього.

Але тут, серед різнобарвного степу, я почуваюся вільною, коли на долоні весь оточуючий простір. Мене оточували червоні пелюстки маків, що виринали з-під пурпурної ковдри шавлію. Ще були цілі ромашкові сім'ї, кульбаби, сонні простріли, різноманітні люпини і безліч інших прекрасних квіткових форм.

З протилежної сторони від Живого лісу розтягнулося моє місто Серея. На самій окраїні королівства Силіції. Я часто покидала дім, щоб прогулятись за містом. Тут мені дихається вільніше, чи так здавалось. Але сьогодні був особливий день в мусила хоч не надовго залишитись наодинці зі своїми думками. Ще рано вранці я тихенько вислизнула з будинку, поки численні служниці готували будинок до церемонії. Від хвилювання я майже не спала, тому як тільки показалося сонечко, я прокралась на перший поверх і вийшла через задній вихід. Тут в компанії вітру, квітучого цвіту і блакитних небес я здатна була почути свої найкрихітніші думки.

Позаду роздався дзвінкий дівочий сміх.

- Ти найщасливіша дівчина у всьому місті, і замість того, щоб знаходитись в обіймах прекрасного принца, ти гуляєш в полі!?

Я розплющила очі і глянула на власницю такого знайомого голосу. Він належав Лідії, моїй найліпшій подрузі. Білолиця блондинка мого віку весело кружляла навколо мене.

- Дійсно, прекрасний. Хоч зовсім і не принц. Та і я не принцеса, - просвітила подругу, жмурячись під яскравими сонячними променями.  

Лідія награно задумалась і весело передражнила мій голос:

- Та кому треба ті королівські нащадки, коли поруч такий красень. Ех, подруго, я тобі заздрю, по-доброму, - дівчина присіла поруч і теж поглянула вгору. - Сьогодні твій особливий день, ти щаслива?

- Звичайно, я виходжу заміж за коханого, -я знову перевела погляд в небо і мружачись від яскравого світла, закрила долонею ті промені, що заважали споглядати небесний краєвид, - нічого сильніше не хочу, ніж стати його дружиною.

- Закохана, - мрійливо протягнула подруга, усміхаючись. - А чому ти тоді зараз не готуєшся до церемонії?

Лі різко з веселими нотками в голосі підстрибнула з землі. Вона взяла мене за руку і ми разом рушили до мого дому.

З Дарієм я відчувала себе щасливою, більш сильних почуттів я ще не відчувала. Але було ще те, чого я Лі не розказувала, не тому, що не довіряла, звісно. Просто вважаю, що всі наречені відчувають страх в день весілля, це так відповідально і на все життя. Я не хотіла промовляти страхи в голос, просто вважаю, що він пройде відразу після церемонії, тому було не значимо зараз.

Я понад усе хотіла тільки дві речі в цей день, перша, щоб все пройшло ідеально, тому й старалась думати в позитивному русі. А друга, більш важлива, але не здійсненна, щоб моя мати розділила зі мною цей день. Але померлих не повертають з того світу. Я ніколи не знала мами, ні в пам'яті чи навіть на фото її не залишилось. Хоч батько і обдарував мене увагою і подарунками мені завжди її не вистачало.

Я розвіяла тужливі думки, бодай один з моїх батьків, буде поряд сьогодні. Мій батько, мер міста Серея, той хто виховував мене і терпляче відносився до всіх моїх витівок, був мені справжньою опорою.

Я ніколи не могла звинуватити батька в недостатній опіки, він дійсно любив і оберігав мене, я завжди це цінила. Тому коли Дарій з'явився перед дверима мого будинку з прекрасним букетом лілій і попросив мого батька дозволу зустрічатись зі мною, він не одразу дав згоду. З часом ми з Дарієм дійсно зблизились, хоч в той самий день, той букет лілій полетів йому в обличчя.

Коли ми були малі, звичайно, наші дороги пересікались, він був на кілька років старше, і ходили ми в різні школи, адже дівчатка і хлопчики навчались в різних закладах. Але інколи ми бачились в центрі міста на ринках чи святах, що часто проводило місто. Він був популярним хлопчик, адже природа наділи його харизмою і красою. Я теж була не останньою темою на устах місцевих, але на жаль з інших причин.

В дитинстві я мала не дуже виразну зовнішність, іноді мене навіть називали мишкою. І як єдина дочка, гордість мера місто, була схожа на сіру мишу. Тоді Дарій дозволяв собі дражнити мене, і я ображалась на нього. Найбільше мені запам'яталося прізвисько, яке він мені дав, Сіра пляма. Був ярмарок, я втекла від Мері, жінки середніх літ, що з дитинства мене доглядала. Від тоді як мені виповнилося тринадцять, я частенько втікала, тож для неї це не стало несподіванкою. Серед натовпу я побачила Дарія і його друзів. Мені хотілося бути частиною їхньої компанії, бути серед популярних дітей, це тоді здавалося мені правильним. Я завагалась, але все ж підійшла до них. Вони замовкли і всі глянули в мою сторону. Я спробувала заговорити до Дарія, але голос не піддавався і тремтів.

- Дивіться, дивіться, наша сіра мишка закохалась в Дарія. Вона схожа на...

Дарій перебив хлопчину з їхньої компанії і я подумала він заступиться за мене, не дасть образити.

- Я знаю, знаю на що вона схожа, - і він глянув прямо на мене- ти як та сіра пляма на скатертині нашої прекрасної принцеси Велєсси.

А далі пролунав сміх, що нагадував більш поросячий визг. Дарій і його друзі зігнулись від нестримного сміху.

Мої очі стали мокрими, а руки ще більше затремтіли. В той день я забігла в будинок і побігла до своєї кімнати. Моя подушка в той вечір була мокрюща від дитячих сліз.

То все спогади дитинства. Образи, які давно минулися, бо ми змінилися, стали дорослішими.

Ми ввійшли до міста і направились до його центру, де розташовувався мій родовий дім.

 Моя подруга, яка стала мені родиною, була поруч.  Я стисла долоню ЛІ і обійняла без слів. Вона, була тією єдиною людиною, що розуміла мене мовчки.

Чим ближче ми наближались до мого будинку, тим більше думок вихором кружляло в голові. Страхи відходили на другий план, серце наповнилося теплом і рішучістю. Сьогодні все повинно бути ідеально.

Я вирішили поділитися свої роздумами з Дарієм, він повинен знати, що я відчуваю до нього без свідків. До цього часу я залишилась з ним наодинці не так часто, як би мені насправді хотілося. Іноді ми тікали до міста і гуляли між малими двориками, що поросли ліанами і виноградом. Поцілунки, що він мені дарував, були не довгими і досить пристойними, за це він мені подобається ще більше, він не вимагав від мене

нічого, поки я сама не була б готова. Сьогодні я була сповнена чіткого наміру висловити йому свої почуття. Можливо навіть більше, адже шансу іншого не буде до церемонії, це зробити.

- Ти ніби не на весілля зібралась, така мовчазна.

 Лідія зупинилась, взяла мене за плечі і трохи тряхнула. Я посміхнулась і обняла її міцно.

- Дякую, що ти в мене є.

Лідія трохи відсторонилась, але так же міцно мене обіймала, вона подивилась мені в очі.

- Я впевнена, що хвилюєшся, але це нормально. Ти б бачила мою кузину на її весіллі, - Лі захихотало, - вона і плакала і сміялась, поки їй сестра алкоголю не підлили.

- Ей, ти ж так робити не будеш, - жартома запитала у подружки.

- Тобі це не потрібно, -вже серйозніше говорила Лі. - Сьогодні буде все прекрасно. Ти станеш дружиною.

Почуття мене переповнювали. Я знала, що скоро стану дружиною Дарія, те чого я хотіла.

- Добре, пішли хутчіш, а то ще запізнишся на власне весілля.

Ми проминули невеличкі алеї і дістались майже центра міста, а за ним вже

недалеко знаходиться батьків будинок.

- Стій Лі, мені дещо треба зробити, ти йди, я дуже швидко тебе наздожену.

Я знала, що якщо зверну тут на ліво, а не піду прямо, то швидко вийду на вулицю, де жив Дарій.

- Що ти задумала?

Голос Лідії був трохи занепокоєний, та я її завірили, що закінчу швидко, і буду вчасно, щоб підготуватися. Для мене було важливим, поговорити з Дарієм, до церемонії. Лідія, придивилась уважно до мене, видихнула і тоді відповіла.

- Добре, але не затримуйся. Твій батько буде непокоїтись, якщо ти довго будеш відсутня.

Я ще раз обійняла її і ми розійшлись. Подруга рушила, до мого будинку, а я до будинку Дарія. В піднесеному настрою, я покрокувала до будинку нареченого. По дорозі прокручувала слова, що мала сказати Дарію, наскільки сильні мої почуття і який він для мене важливий.

Постукала в двері, а потім ще раз і ще раз, не хотіла втрачати ні секунду. Я знала, що до церемонії Дарій повинен знаходитись в своєму будинку, готуватись.

Двері відчинила стара служниця, вона певно все життя працювала в його сім'ї.

- О Перші боги, панна Марцеліно, ви хіба не повинні готуватись до весілля?! Вам тут не потрібно бути.

Чи то служниця була насправді так здивована моєю появою чи то була спантеличена чимось ще, але не зійшли не на сантиметр і не пустила мене в дім.

- Так, але я маю поговорити з Дарієм, це дуже важливо, впустіть мене.

Я благально глянула на служницю, але її нічим не можна було пройняти.

- Панно Марцеліно, давайте дотримуватись традицій, ви зустрінетесь з паном Дарієм на церемонії.

- Але зрозумійте, мені це необхідно!

- Вам краще дочекатись церемонії, - під її важким поглядом я зрозуміла, що вона не зійде з місця і не поступиться.

Я вирішила піти на хитрість, яку іноді витворяла з Мері, щоб черговий раз втекти від неї.

- Так, я розумію ви праві, мені слід піти додому і почати готуватись до церемонії, адже до неї залишилось так мало часу - кажу з нотками каяття в голосі.

Обличчя старої служниці посмирнішало, а зморшки навколо вуст згладились.

- Добре, панно Марцеліно, тоді зустрінемось на церемонії. Вона вже більш ласкаво, але стримано, посміхнулась. Я зловила момент, коли вона відійшла, але ще не закрила двері і прослизнула в будинок, швиденько промайнувши коридор і пішла на другий поверх, до кімнати Дарія. Я точно знала де вона, бо один єдиний раз коли я ледь не перейшла власну межу, ми з ним знаходились саме в його кімнаті. Це був офіційний вечір знайомства наших батьків, хоч вони і були добре знайомі, але вперше в якості майбутньої родини. Поки його батьки і мій тато обговорювали наше майбутнє, він запропонував мені екскурсію по дому, і в якусь мить ми опинились в його кімнаті. Я була досить не смілива і трохи зніяковіла але Дарій дивився таким спокусливим поглядом, що я перша його поцілувала, не очікуючи такого від себе. Я думала він відсахнеться, але він підійшов ближче майже торкаючись своїм тілом мого. Моє серце, пам'ятаю, як скажене забилось, заглушивши всі сторонні звуки. Він вп'явся мені в губи, здалось незграбно, але впевнено. Його губи м'яли мої, стало так слизько і мокро. Я знала, що в нього більше досвіду, і напевно такі відчуття і повинні бути під час такого проникаючого поцілунку. Я постаралась розслабитись і довіритись йому. Коли його язик проник в мій рот, я голосно ахнула, він не зупинився, продовжуючи там хазяйнувати. через хвилину він відсторонився.

- Все добре, я знаю, що робити.

Його голос був доволі впевнений і я довірилась йому. Але коли я почула в коридорі голоси, то згадала, що на першому поверсі наші батьки розмовляють про наше майбутнє і чи нормально зараз те, що ми робимо. Він накрив мої губи своїми до того, як я встигла що небудь сказати. Його язик знову проник в мій рот і почав виробляти всякі кругові рухи, а я не знала, чи відповідати йому, тим самим чи ні. А мої думки повернулись знову до наших батьків, які були зовсім недалеко. А голоси в коридорі стали гучніші. Мої думки полетіли стрімголов. Я ніяк не могла зосередитись на поцілунку. Його рука опустилась мені на стегна і він трохи стиснув м'які місця. Я злякалась. Можливо його незграбних рухів по моїх стегнах або власних хтивих думок. Я не усвідомлювала, яким повинен бути перший подібний досвід, гучний звук з коридора вирвав мене з його обіймів раніше, ніж я встигла зрозуміти це. Я вилетіла з його кімнати, ледь не збивши стару служницю з ніг. Тоді я і познайомилась з найстаршою служницею їхнього будинку, яка секунду тому мене не пускала в будинок.

Зараз я розумію, що вела себе тоді як дитина, а треба було просто довіряти почуттям, так я це роблю зараз. Я стрімко піднялась по сходам, почувши, як служниця крикнула моє ім'я. Але не обернулося, сьогодні я не була сором'язливою мишкою. Приблизившись до дверей його спальні, я вагалась лише кілька секунд. Постукала і відкрила двері. Кімната була геть пустою, але за мить Дарій показався зі сторони ванни.

- Люба, Ліно, чому ти тут? – поглядаючи в сторони, мовив наречений.

Його голос звучав спантеличено, а брови зійшлись на переніссі.

- Я знаю, ти не очікував мене зараз побачити, але повинна була тобі дещо сказати і ти мусиш мене вислухати зараз. Це стосується нас.

Його погляд ковзнув по мені, а потім а потім в сторону ліжка. Він швидко підійшов і обхватив руками мої плечі.

- Добре, добре, я вислухаю тебе, але не тут, це непристойно, знаходитись

наодинці в моїй кімнаті перед весіллям.

Він вчепився мені за лікоть і повів до виходу. Я запручалася і розвернулася до нього обличчям.

- Коли це ти про пристойність почав думати? Нам треба поговорити, і це найкраще

місце, без всіх.

 Його невеличка лобна морщинка розгладилась. Він подивився цим своїм спокусливим поглядом, від якого я завжди мліла і світ зупинився.

- Добре, Ліно.

Він заправив мені волосся, що вибилося із світлого пасма. Я любила, коли він називав мене Ліною, це було щось наше, бо тільки він мене так називав. Я подивилася йому в очі і розтанула в них. Він обійняв мене за талію і обережно розвернув до виходу.  Нашу ідилію перервав гучний гуркіт, що пролунав з його ванни. Я витріщилась на двері ванни і питально глянула на Дарія.

- Хто у ванні кімнаті? – запитала в нього, передчуваючи щось неприємне.

- Це напевно з вулиці, ходімо, ти хотіла поговорити.

- Я точно чула звук, і він йшов з ванни. Дарію, ти дивно зараз поводишся.

Зробила нерішучий крок в сторону ванни і відчула міцну хватку його руки за передпліччя. Мене це підбурило і скинувши його руку, я пішла вже не стримуючись і  рвонула двері ванни на себе. За ними стояла молода, гарненька і не зовсім одягнена дівчина. Мої очі розширилися, а щелепа відвисла, мозок відмовлявся сприймати побачене.

- Я прошу пробачення, не хотіла заважати, але моя сукня здається десь біля

ліжка, а вона мені потрібна. - демонстративно спокійно проговорила незнайомка в його ванній.

Мій шок не проходив, а я все намагалася зрозуміти, чи справді я бачу те, що бачу. Я автоматично кивнула дівчині, підійшла до ліжка, там дійсно лежала брунатного кольору сукня, як я її раніше не помітила. Я підняла її і віддала дівчині.

- Дякую.

Я розвернулась і беземоційно пройшла повз нього.

 - Ліно, щоб ти не подумала, я все можу пояснити! - заступив мені вихід з кімнати.

Я підняла на нього погляд і так же холодно відповіла:

- Звичайно, ти можеш пояснити, це ж досить легко пояснити, як оголена дівчина

опинилася в твоїй ванній, - я подивилась на нього поглядом абсолютно спокійним, як мені здавалося.

Відчувала я себе відсторонено від ситуації, що розвивалася перед очима. Різкий контраст власних емоцій затуманював власний розум.

Незнайомка тим часом швидко почала одягатися.

- Перепрошую, Дар, якщо ти закінчив, застібни, будь ласка, я знаю, в тебе це чудово виходить, - промовила незнайомка, не відчуваючи сорому.

Голос Дарія зірвався в крик.

 - Пішла геть звідси, Глорія.

Я кинула повний гніву погляд на зрадника, а потім на дівчину, і побігла геть з цього будинку. Очі защипало від сліз, а груди душила біль. Я бігла швидко, як в дитинстві, коли мене ображали віддалялась від болю і сорому. Я рушила до свого укриття. За якісь хвилини, я встигла опинитись зовсім близько від свого дому. Оминала людей, що йшли на зустріч, і ховала мокрі очі.

Невже Дарій не пішов за мною, частинка мене не хотіла бачити зрадника, а інша бажала, щоб він кинувся за мною і благав вибачення. Опинившись і своїй кімнаті, я розревілася і випустила весь біль назовні. Опустилася і сіла на підлогу, думки важко осіли в моїй голові. Перед очима розвернулись картинки, де Дарій з тою безсоромною дівицею наодинці.

Можливо треба було залишитися і почекати пояснень, але хіба це не було б принизливо для мене. Очі стали мокрющі і трохи набряклі. Спина почала свербіти, так завжди було, коли я сильно нервувала. Але це було останнє, на що я звернула увагу, бо боліло ще серце. Щоб він не сказав, це не змінить того, що я вже встигла побачити. Я не маленька вже знаю, чим займаються хлопець і дівчина наодинці роздягнуті. Мимоволі згадала служницю, що не хотіла мене пропускати, можливо, вона знала щось.

Перед очима опинилась незнайомка в білизні і варіанти того, що вони робили в кімнаті.  Зовсім втративши контроль я розридалась.

Стукіт в двері.  

Прислухалася, потік пекучих емоцій призупинився.

Стукіт в двері.

Вже більш чіткий і гучний.

- Марці? Ти тут?

Я постаралась заспокоїтися, щоб голос не видав мій стан.

 - Марці, це я, Лі, в тебе все в порядку?

У подруги був занепокоєний голос тому подолавши нервові схлипи, постаралась її запевнити, що в порядку.

- Все добре, просто трохи нервую перед церемонією це нормально. Я пізніше

спущуся, дай мені трохи часу.

Лідія не одразу відповіла, пройшло кілька секунд.

- Ну, добре, але не барися, я хвилююсь. І... якщо потрібна допомога, я завжди поруч, пам’ятай.

- Авжеж, Лі.

Тихі кроки почали віддалятись, Подруга послухала мене і пішла. Я зробила глибокий видих. Мені дуже треба було побути наодинці без всіх. Я опустилась на підлогу біля ліжка і спробувала заспокоїтися. Це було важко, тому що збите дихання не як не хотіло приходити в норму, а очі знову планували змокріти і накрити повторною хвилею. Знову зосередившись на диханні, я ігнорувала всі думки, що мали обличчя Дарія. Мій погляд кружляв по просторій кімнаті, щоб за щось ухопитись, не думати, заспокоїтися. Але це було провальним задумом. Мені не вдалось побудувати захисну стіну, вона розсипалась на основі, як тільки моя уява вималювала Дарія в ліжку з тою дівицею. Щоки стали мокрими і солоними.

- Як ти міг, зрадник! - крикнула я в порожню стіну.

Не могло бути виправдання, я буду дурепою, якщо повірю, що дівчина в самій білизні випадково опинилась в його кімнаті наодинці з ним.

- Як я могла повірити, що такого як він, я можу зацікавити?! - мій зірваний і хрипкий голос заполонив кімнату. 

Свербіж біля лопаток став більш відчутним. В голові трохи паморочилося, я відкинулась спиною на спинку ліжка. Мої тихі схлипи перервав впевнений стук в двері.  

- Марцеліно, відчини двері, будь ласка.

Голос Дарія був напрочуд спокійний. Я затамувала подих, ніяк не реагуючи на його голос. Він не побачить мене зараз, в такому стані. Я притлумила нову хвилю емоцій і спробувала дати їм раду.

В голові почали спалахами виникати недавні спогади. Це був час, коли ми разом прогулювались вечірнім містом, після моїх занять на скрипці. Пригадались улюблені мелодії, що я награвала на уроках панні Лісси. А після він завжди зустрічав мене і проводжав до самого дому. Ми прогулювали найдовшими стежками, що побути разом трохи довше… А можливо, це тому, що він не хотів показуватися зі мною разом, виникла нова думка. Я відігнала подібні помисли, інакше можна всі спогади з ніг на голову поставити. Але миттю голову заполонили інші спогади, де він оточений купою дівчат, набагато вродливішими за мене. Я так пишалась тим, що він серед всіх обрав мене, але виявилось, що не обрав… Голос Дарія витяг мене в реальність.

- Лідія сказала, що ти тут. Тому не прикидайся тихою, - неприродньо спокійним здавався зараз Дарій.

Авжеж Лідія допомогла йому, вона ще не знає, який він гівнюк. Я зосередилась на диханні, і мені навіть здалось, що в мене виходить ігнорувати напливаючи хвилі гірких емоцій. Але всі бар'єри розірвало під нуль, коли я почула наступні слова Дарія.

- Відкрий двері, Марцеліно, нам треба поговорити, і зробити це до церемонії!

Церемонії??

Він що, дійсно вважає, ніби я вийду сьогодні за нього?!

Я підскочила з підлоги, де й сиділа до тепер і кинулась відкрити двері. Збиралась сказати йому все, що я думаю про нього і його церемонію, але моя рука зависла над дверною ручкою, так і не торкнувшись її.

Нервовий голос батька перервав мій намір. 

- Що сталось, Арію? Служниці доповіли, що ти вартуєш під дверима кімнати і Марцеліна тебе не пускає. Що це все означає?

Відповіді я не почула, серце забарабанило гучніше, ніж думки в моїй голові. Нервові вузли в районі сонячного сплетіння затягнулись сильніше.

- Доню, щось сталось, тебе образили? - голос батька став лагідним і оманливо спокійним.

- Перепрошую, але Марцеліна моя майбутня дружина імені здається, що ми все повинні вирішити між собою, - нахабно промовив цей зрадник.

Досить гордовиту промову Арія перебив тихий рик батька, я ще не чула таких низин його тону.

- Не перепрошую, Марца ще не твоя дружина і якщо ти її образив, то сильно пошкодуєш про це, - не жартівливим тоном мовив мій батько.

- Ви не розумієте, ми дорослі люди, а вона моя наречена, у нас має бути власний простір, - перейшов на високі ноти Дарій.

Я так і залишалась стояти з витягнутою рукою, думаючи, як сама повинна зараз вчинити.

- Це ти, юначе, не розумієш, в чиєму домі знаходишся і з ким розмовляєш, - батько втрачав терпіння.  

Не бажаючи далі провокувати сварку, яку я була впевнена будуть передавати з уст в уста, поки остання собака в місті не буде в курсі, я відчинили двері.

- Досить! - вклала я всі сили в стриманість і самоконтроль, щоб голос звучав більш менш спокійним. Щодо вигляду, не була певна, чи не розлякаю тут всіх.

 -Доню, що сталось?

Батько перетнув поріг кімнати і обняв мене.

- Він тобі щось заподіяв? Ти плакала, якщо він щось скоїв… -  батько стривожено поглянув мені в очі, далі оглянув з ніг до голови, напевно шукаючи причину моїх сліз.

Я відсторонилась трохи від нього.

- Тату, я в порядку, запевняю. Але нам з ним дійсно треба поговорити.

- Я не сказав би, що з тобою все в порядку, тільки скажи і ніякого весілля, я і так був проти…

- Тату! - перервала його, знаючи, що він може сказати слова, яких не збереже потім. А я хотіла сама прийняти рішення, без втручання будь-кого іншого. Мій голос майже не тремтів. Я поглянула батькові в очі.

- Я вам казав, ми самі все вирішимо, нам не потрібні треті лиця в наших стосунках. - не стримався Дарів, від свого коментаря. Він зайшов до кімнати, але не наближався до мене.

 - Дарію, слідкуй за язиком, поки ти сам не став третім зайвим.

Батько зробив крок в сторону сполоханого хлопця. Мій батько хоч і був вже не молодий, але вищий за Дарія на цілу голову, і ширший в плечах. Дарій витримав погляд батька, але жилки на його скронях підказували, що йому це давалось не просто.

- Це правда? - викрик Лідій забрав всю увагу на себе.

Подруга вирячивши шоковані очі підлетіла до Дарія і хвицнула його долонею йому в плече.

- Ти зовсім сором втратив, з дівкою перед весіллям?!

- Марцеліно, скажи щось! - голос Дарія, сповнений нервовості, порушив тишу. - Це все непорозуміння, дай мені пояснити.

Мій погляд зустрів його, і в ту мить я побачила, що всі його слова – це лише спроба виправдатися. Вибачення були пусті, не щирі. Я відчула нову хвилю гніву, але змусила себе говорити спокійно.

- Дарію, твої слова зараз нічого не варті, - промовила я, ледве стримуючи сльози. - Я бачила все своїми очима, і мені не потрібні твої виправдання.

Його обличчя зблідло, він зробив крок назад, наче від моїх слів відштовхнула сила, що з'явилася зсередини. Але це не полегшило мого стану. Біль продовжував мучити, змушуючи мене хапатись за боки, шукаючи хоча б трохи полегшення.

Почалось те, чого я боялась. На крик збіглись служниці, роєм кружили в коридорі, поглядаючи в середину. Батько віддирав Лідію від Дарія, хоча у самого поздувались всі жилки на скронях.

Батько вимагав пояснити, що сталось, а Лі осипала Дарія такими лайливими слівцями, що від неї такого не чула до сьогодні.

Дарій на витягнутих руках утримував Лі подалі від себе і запевняв, що все це помилка і не треба роздувати з мухи слона.

Приголомшлено стояла не знаючи, що мені робити, не ворушячись і не дихаючи. Я була посоромлена і принижена тим, кого вважала настільки близьким, щоб стати з ним однією сім'єю. Ніхто не звертав на мене увагу, а все що зараз відбувається, цьому причиною була я. Ззовні я була незворушна, мені так здалось, але в середині починався шторм, щити падали. І всі емоції полились з моїм власним криком.

- Ааааа!

Всі в кімнаті застигли і поглянули на мене. Спина знову нервово почала свербіти і палати, перед очима потемніло.  Я мало не зомліла, але втрималась на ногах. В скронях поколювало, щось подібне почалось по всій голові, а за ним різкий біль. Я відчула як швидко всередині, десь глибоко пронеслась лють на всіх, хто зараз знаходився в моїй кімнаті. Або просто лють на все, що оточує, або це жаль до самої себе.

 - Доню, тобі зле зараз, - я відчула, як батькова рука обійняла мене, підтримуючи.

Біль перемістився до живота, різкий спазм вразив всю область . Я різко зігнулась від болю, ризикувала повалитись просто на підлогу, якби мене не підтримували руки батька.

Під лопатками сильно засвербіло, до болю, хотіла роздерти там все. Я розігнулась і відсторонилася від батька. Він кинувся до мене, але я зупинила його жестом витягнутої руки.

 -  Не треба, - слабким і здавленим голосом процідила крізь зуби.

Я потягнулась до того самого місця і нащупала бугорок, почала його шкрябати, але свербіж тільки посилилась. На палацах з'явилась липка волога, але я не звертала уваги. Біль пронизував кожну клітину мого тіла, мов тисячі голок. Я боролась з бажанням втекти, зникнути з цього кошмару, але змушувала себе залишатись тут і зараз, щоб розібратись з тим, що відбувається. Я відчувала, як погляди всіх присутніх свердлять мене, але не могла зараз думати про них. Я впала на коліна, моє лице перекосилось від болю, я обома руками почала роздирати місце свербожу, під лопатками.

- О боги, Марцеліно! - закричав жіночий голос, певно належав Лідії.

 Батько зробив крок до мене.

- Не підходьте, геть! - викрикнула я чужим голосом.

Ніхто не зійшов з місця, але і не  став наближатись до мене.

- Доню, тобі треба допомога, дозволь? - батьку тільки дику кішку приманювати таких голосом.

 Жахлива біль зосередилась на спині під лопатками. Від хвилі нового болі я так сильно стиснула щелепу, що було чути її скрегіт. Вже не розрізняючи хто переді мною, я зробила крок назад, коли тінь наблизилась до мене. Але далі все обірвалось...

 Я закричала, так сильно як тільки могла, біль зникла, так само різко, як виникла. Розплющивши очі поглянула на батька, потім на Лі, Дарія, інших зівак... У всіх на обличчях читалося здивування перемішане із шоком. Кімнату накрила звучна тиша. Лише над вухами відчула подих прохолодного вітерця. Боковим зором я спіймала невловиму тінь. Я підстрибнула і повернулась за тінню. А вона втікала, вітер став сильніший, спину щось залоскотало. Я зробила коло, обернувшись навколо себе, так і не піймавши пурпурову тінь.

Мої дивні намагання перервав різкий крик, що донісся десь з коридору, а за ним звук падаючого тіла. Якась із служниць знепритомніла.

Я почуваюсь  дивно, відчуття ніби камінь спав з моїх плеч.

- Потвора, - вигукнув колишній наречений і швидко покинув кімнату.

Я поглянула перед собою, тінь страху заплуталась в кожній волосинці на тілі. Перекошене обличчя Лі, мене добряче лякало, а крик Дарія відлунням відбився в моїй голові. Тоді я і помітила, що кілька служниць, які стояли на вході в кімнату тихо моляться, склавши руки до грудей і не зводячи з мене шокованих лиць.

- Що ти таке? - тремтячий голос батька, як крижаною водою облило мне з ніг до голови. – Якби я знав!

Очі батька були наповнені безпорадним шоком. За підтримкою, я поглянула на Лі. Вона зробила крок назад, руками міцно вхопилась за тонку тканину власної сукні. Очі округлились і не кліпали, поки я гляділа на неї. Я перевела погляд на батька.  Він не рухався, так не природно, ніби зачарований. Їх реакція змусила мене нервувати. Боковим зором я знову вловила пурпурне мерехтіння. Нерозуміння ситуації і різкі неприємні відчуття, підбурюванні страхом погнали мене геть з кімнати. Далі все як в тумані, обличчя прохожих відображало калейдоскопом пекучих і гидливих почуттів, що були направлені в мою сторону. Дехто з жахом тікав з моєї дороги, і невдовзі я почула свій вирок.

- Дефективна!

Я не розуміла, чому вони гнали мене й ображали. Ви ж знаєте мене все життя? Думки, чорними тарганами розповзлися по свідомості. Пам’ять спалахами відновлялась і зникала, про той час, але обличчя, перекошених і спотворених страхом, забути я не могла. Гонима відчаєм і натовпом, я вибігла на вулицю, віддихавшись, я підняла очі і побачила, як маленький сусідський хлопчик зачаровано споглядав мене, поки налякана матір не зірвала його з землі, закриваючи від мене, і відбігала з криком;

- Дефективна! Дефективна!

Людей все ставало більше, я вже не розлічала обличь, то був безликий і жорстокий натовп. Перший камінець був невеликий і тому поріз над бровою я навіть не відчула. Далі другий, більший за попередній, болюче влучив в стегно.

-Дефективна, - кричав знавіснілий натовп.

Я закрила руками лице і побігла вперед, лиш клаптик дороги бачила крізь маленький отвір між пальцями. Я не зупинялась допоки крики не постихали. Трохи отямившись, зрозуміла, що вже далеко від криків і людних вулиць. Сонце давно покинуло зеніт, невже стільки часу минуло. Ноги привели мене за місто, де я наткнулась на віддалену ферму. Я добре знала її власників і цю місцевість. Колись, зовсім малою, я проводила тут багато часу, але було це дуже давно. Ферма належала сім'ї Ренати, з нею я дружила ще до того, як пішла до гімназії і познайомилась з Лі. Ренату бабуся навчала вдома, як і її братів. Тому ми з часом перервали нашу дружбу. Я ще навідувалась до неї, але перейшовши до підліткового віку, наші інтереси розійшлись повністю.

Мені треба було втамувати спрагу, але після всього, що зі мною сталось, я боялась реакції цих людей на мене. Обвівши поглядом цегляні корівники, стайню і майже пустий сіновал, я не побачила жодної душі. Я зробила глибокий видих, можливо це було добре, я побоювалась нових контактів з людьми. 

Зупинила погляд на маленькій посадці дерев. Звідти донісся звук джерельця і я одразу про нього згадала. Побрівши в його сторону, я обняла себе руками, почувалась покинутою і нещасною. Стримала небажані емоції і просто подавила їх, сил не залишилось ні на що, навіть на думки. Побачивши блиск води я підійшла і стала на коліна, набрала трохи води і зробила кількам ковтків. Погляд затримався на відображенні в воді. З обличчям все було в порядку, нічого надзвичайного, але через секунду в шоці я відстрибнула від води. Позаду за мною пурхали крильця, справжні. Я почала рахувати вдихи, щоб заспокоїтись. Через хвилину, я знову наважилась подивитись на відображення. Справжнісінькі крила порхали позаду мене, наче повторюючи стук мого серця. В очах потемніло, усвідомлення прийшло до мене. Прошепотіла собі:

- Дефективна.

Я крутилась по своїй осі, але не могла побачити їх повністю. Це було просто дико, в мене виросли крила і мені здалось, що я навіть почала їх відчувати. Вони не вражали своїм розміром і більше були схожі павутинку молодого павучка.

Як це такі тендітні крильця могли навести такого жаху?

Чи повинна я теж бути нажахана, вони ж з мене вилізли?

Придушила бажання заплакати, надто сильно я відчувала наближення ночі і невідомості попереду. Останній раз коли когось назвали дефективною, її повісили. Дефективна, це вирок! Суду не було того разу, а був самосуд з мовчазною згодою судді і тодішнього мера. Про це я підслухала, коли батько вів бесіду з іншими важливими чоловіками міста. Вони раз в тиждень приходили до нас в будинок пограти в карти, обговорити чоловічі справи. Мені звичайно було заборонено там знаходитись, але що таке заборона для підлітка.

Лі колись розказувала, як чула подібне від більш старших людей. Але чому ту незнайомку вважали дефективною ніхто не розказував. Що такого вона могла накоїти, щоб її стратили без суду і слідства. Згадувалось, що її поява ознаменувала початок якогось прокляття, але це маячня, яку здорова людина не буде сприймати за чисту монету.

Від миттєвого усвідомлення відчула, як німіють кінцівки. Невже вони зроблять зі мною те саме, що з тією бідолашною дівчиною. Тіло затремтіло і покрилось сиротами. Моя яскрава фантазія відразу намалювала картину, де мене насильно ведуть між натовпом і кидають каміння, з криками "Дефективна". Я потрясла головою, щоб розвіяти гидкі фантазії.

На землю опускались сутінки, мені треба було думати про нічліг, а вже потім про крила, що тріпотіли за моєю спиною. Я заплющила очі на хвилю, повільно зробила вдих і видих. Пройшла вздовж струмка і озирнулась. Будинок Ренати стояв на тому ж місці, як я пам'ятала, і старий яблуневий сад, що

оточував його нікуди не дівся. Настрашена, я боялась підходити до будинку, більше не

могла нікому довіряти.

В око впав дерев'яний хлів з двох ярусів, там повинно бути підходяще місце. Думка, що доведеться заночувати в хліві мене не ощасливлювала, але додому я не готова повернусь. Страх стримував всі мої пориви вернутись в батьків дім.

Я направилась до цілі і одразу ж зупинилась, почувши звуки. В такий час, вже всі справи по хазяйству зазвичай зроблено. Наскільки я пам'ятаю, сім'я  Ренати завжди обходилась своїми силами і не часто когось наймали в допомогу. Сховавшись за стовбур яблуні, я застигла. Коли звуки зникли, я обережно виглянула із-за дерева. Кремезний чоловік в звичайному робочому одязі увійшов до будинку і зачинив за собою двері. Так я і запам’ятала батька Ренати, кремезного і доброго чоловіка в трохи потертій полотняній сорочці і безрукавці.

Я рухалась дугою, обережно і надзвичайно тихо. Старий пес навіть не гавкнув, можливо все ще пам'ятав мене, все складалось поки не погано. Відсунувши засов я пройшла до невеличкої дробини на спільник. Корівки, що тут розташувались одночасно оглянулись на мене своїми великими очима, але далі їх цікавість зникла і вони продовжили жувати сіно.

Я усміхнулась про себе, сьогодні я засну в теплій соломі, це краще ніж на вулиці, ночі все ще робляться прохолодними. Піднятись догори я не встигла, почула звук падаючого цебра.

- Ти хто? І що це?

Я різко обернулась і відчула як крильця сильніше затріпотіли. Погляд чоловіка від крил перейшов на моє обличчя, а його подив змінився впізнанням. Він стояв і не ворушився, закляк. Я застигла на перших сходинках драбини, теж не ворушилась, очікуючи його наступного кроку. Я боялась наполохати його, а він очевидно мене. За хвилину в хлів влетіла жінка середніх років, матір Ренати.

- Що сталось Гірху?

Її занепокоєний погляд перейшов з чоловіка на мене.

- Аааа.... Це ж... це ж. Що це?

Я усвідомила, що більше не можу стояти тут і нічого не робити. Мені треба було діяти, точно не чекати, що збіжиться вся їх родина.

- Давайте я просто піду, а ви зробіть вигляд ніби не бачили мене. - не голосно, але чітко звернулась до подружжя.

Тим часом я повільно опустилась на землю і пішла повз них. Пара не зводила з

мене погляду, але не ворухнулась, поки я їх обходила. Опинившись на порозі хліву, я не розривала зорового контакту. Збиралась просто піти поки вони не здійняли галасу. Все покотилось в пекло, коли я почула гучні крики чоловіків і гавкіт собак.

- Я чув крик лунав з цієї ферми, сюди! – почувся крик із далеку.

Дуже добре мені був знайомий цей голос, це був Гремисл, кращий друг Дарія. Він був відомий тим, що мав відмінний слух. Просто неперевершено, від допомагає в полюванні на мене. Мною почав оволодівати гнів і роздратування. Вони ще й собак притягли. Я для них, що якась дика тварина, яку треба скоріш загнати?! Вони знають мене все моє життя, невже вважають, що я становлю для них загрозу?

- Вона тут! - крикнув Гірх, батько Ренати.

Я кинула гнівний погляд на нього, Гірх зробив крок назад і притулив дружину ближче до себе. Повірити в це не могла, вони справді боялись мене. Люди, що няньчили мене маленьку, зараз тремтять від страху. Хіба, хоч одна моя дія була направлена проти них, чи кого небудь ще. Я притлумила потік самоаналізу і самокопанню, коли зі сторони міста угледіла компанію чоловіків із собаками, поки що на повідцях.

На мене рухались здорові дорослі чоловіки, ледь стримуючи псів, що рвались в мою сторону. Єдина вільна дорога вела в Живий ліс, куди ніхто ніколи без причин не навідувався. А причин навідуватись туди не було останні десятки років. Ясна річ вони не думали її перекривати, тільки божевільна скористається тим шляхом. Це моторошне місце, вже самим виглядом відлякувало, але найжахливішим були ті неначе живі дерева, що, по чуткам, живились кров'ю людей і тварин. Казали, гіляки, наче живі, постягували свої колючки-гілки і різали шкіру до крові. Останній “сміливець”, що забрів туди, не повернувся, це було ще до мого народження. Іноді подертих і скривавлених тварин знаходили на окраїнах лісу. І тому це був мій єдиний варіант для відходу.

Я поглянула в сторону грізних чоловіків, що були вже занадто близько, і ще раз важила всі за і проти божевільної ідеї. Останній раз глянувши на обличчя, в яких читалась огида і навіть можливо страх, я обернулась до лісу. Стрімко побігла в його колючи лапи і вже дивилась тільки вперед. Краще потрапити в тенета бездумних кривавих дерев, ніж довірити життя розлюченому натовпу.

 

2 Розділ

 

Пальці рук тремтіли від холоду. Я піднесла їх до рота і видихнула повітря, щоб заповнити їх єдиним мені доступним теплом. Я опинилась одна самісінька в самому небезпечному і найбільшому з лісів королівства Силіції. З півдня Живий ліс тягнеться аж до Бентежного моря на північ. Навіть шансу немає, що я самотужки виберусь з триклятого лісу. Є ще гірські хребти, далі на південь, наскільки я могла пам'ятати з уроків географії. Але сумнівно, що я доберусь до них раніше, ніж стечу кров'ю. І це була не єдина проблема, я замерзала і від ранку не мала крихти в роті. Сили покинули мене швидше, ніж я передбачала, гонитва вимотала мене і ліс попив моєї крові.

Тут мене чекала тільки смерть, від жалості до себе очі стали мокрі і потекли по шкірі до самих уст. Я поглянула в темряву лісу, лиш місячне сяйво давало змогу побачити частину лісу. Тиша була приголомшливою і давила на мізки. 

Ще зранку мені судилось одружитись з коханим і прожити з ним щасливе і довге  життя, а ввечері, я стала вигнанкою. Невже я стала непроханим гостем у власному домі? І скоріше за все, мене просто стратили б на головній площі міста. Ще жевріла надія, що батько не дав би зробити зі мною цього, але ніхто не зупиняв натовп, так само, як ніхто не захистив мене від мисливців. Від болю, що вибухнув десь глибоко всередині, я закричала, майже завила. Опустилась на холодну землю, тіло затремтіло і завібрувало. Я витерла липку кров з рук, ігноруючи залізний запах.

Вітер переріз в сильні і рвучкі повітряні хвилі. Він поніс вгору листя, що лежало на землі, а скрипучі гілки дерев кидало мені в обличчя. Я швидко підвелась і побігла, хоча потоки вітру не давали це робити спритніше, ніж насправді я могла. Не розуміючи, в який бік рухатись, просто шукала хоч якесь укриття. На шкірі з'явилися нові криваві рани і я відчула власну кров на смак. Бігла я не довго, до тих пір, поки знов не зачепилась за коріння і не звалилась в низ, де на крутому спуску просто покотилась в пусту безодню, як і моя свідомість.

Далі була пітьма і неминучі нічні жахи, сновидіння не закарбувались в пам’яті. Жахливий біль в кожному сантиметрі тіла віддавався напрочуд болісно, ще до того, як я відкрила очі. В ніс вдарив нестерпний сморід. Повільно відкриваючи очі, я відчула, що лежу на животі, а піді мною якась стара смердюча ганчірка. Різко від неї відсахнувшись, я перевернулась на спину і я завила від болючих спазмів. Біль плутався в порізах і синцях вздовж всього тіла. Я з обережністю припіднялася і сперлась спиною на прохолодну, земляну стіну. Відчуттями я пройшлась по тілу в пошуках більш серйозних травм. Нічого смертельного не відчувала, візуально, теж все було в порядку. Лише вигляд був певно не найкращій, після важкої ночі.

Моєму погляду відкрилась зовсім не перспективна картина. Перше, що попалось на очі, була клітка навпроти моїх власних ґрат. Я підповзала ближче до металевих прутнів і схопилась за них руками.

Просунула трохи обличчя між грати, але не далеко, отвір був замалий. В такому вигляді я залишалась кілька хвили від шоку, думала, мені пощастило, що вже не знаходжусь в Живому лісі, але я зуміла потрапити в ще гіршу халепу. Спробувала згадати, як могла опинитись в цій землянці, але біль в скронях різко нагадав про себе. Останнє, що я пам'ятала, це падіння, а далі одна пітьма.

Все навкруги було великим і дуже скромним. Приміщення в якому я опинилась нагадувало велику землянку або печеру, що можливо так і було. Вирублену дірка в нерівній стіні можна було сприймати за вікно. З неї лилось достатньо світла, щоб розгледіти, що місце непривітне і дуже дивне. Замість підлоги, була просто земля, посередині на саморобному багатті стояв величезний казан. Ніколи не бачила кухонного начиння таких розмірів. Трохи далі застояв стіл з необробленого дерева, теж гігантських розмірів. Я спокійно пройшлась би під ним, не зігнувшись. Посуд і все небагате кухонне начиння було завелике для користуваня людьми.

Я нескромно висловила свої думки вголос:

- Де я в біса прокинулась??

- А тобі, що мама казок не розказувала в дитинстві про кровожерливих огрів, що водяться в лісі, не вчила триматись подалі від мертвого лісу?!

Я ойкнула від неочікуваного коментаря і розвернулась в сторону голосу, вирячивши очі на незнайомця. Я відповіла різко, не слідкуючи за манерами, ніж думала.

- Не було в мене мами! Хто ти такий? Ти мене приволік сюди?

Із тіні на мене дивились очі трав’янистого глибокого кольору. Незнайомець ледь нахилився вперед і я змогла розгледіти його обличчя. Трохи хвилясте волосся, кольору попелу, спадало на його плечі. Виразні скули і глибокий погляд, надавали йому щось аристократичне. Це був молодий чоловік з ледь помітною щетиною. Довгі витягнуті ноги вказували на визначний зріст.

Його плавні рухи нагадували дикого кота в засідці. Щось в ньому було тваринне, хиже. Він не був схожий на чоловіків, яких я звикла бачити в рідному місті чи околицях.

Незнайомець сидів на землі, прямо навпроти мене в сусідній клітці. Це означало, що ми чиїсь в'язні?

- Але хтось повинен був навчити тебе не блукати по небезпечним для життя місцям. Інакше, як ти дожила до свого віку? І відповідь ні, не я. Як бачиш, ми в схожих положеннях знаходимося.

Видався мені попелястий незнайомець непривітним, а ситуація дикою та абсолютно нелогічною. Чи можливо, я все ще знаходжусь уві сні? 

- А тебе я бачу вчили та було марно! - вернула йому його “ввічливість”.

- Я тут допоки сам цього хочу на відміну від тебе.

Занадто він вже мав відвертий і прямий погляд.

- Ти по своїй волі до клітки проліз? - недовірливо перепитала у незнайомця.

- Так.

Він коротко відповів та продовжив уперто мовчати, що не могло не спровокувати мої бурхливих емоцій яких і так було через край.

- І це вся відповідь? Скажи хоча б, де ми знаходимось? - трохи нетерпляче звернулась до незнайомця.

Він недовірливо придивився до мене. Я ніколи раніше так не розмовляла з незнайомцями це можна пояснити пережитим за останню добу або я все ж сплю!

- А ти не знаєш, де ми? - його погляд пильний погляд сфокусувався на мені.

Роздратування розросталось по всьому тілу.

- Якби я знала то не питала б і не витрачала час на пусті балачки.

Він знову тягнув час і відповідав не одразу.

- Не знаю, звідки ти з'явилася така. Тут, коли опиняються в печері, де все гігантське та потворне, зазвичай рвуть кігті якнайдалі, щоб тебе не подали до вечері огру у якості головної страви.

По-новому з острахом я озирнулась, десь в іншому кінці печери мені привиділись людські кістки і я всім тілом здригнулась. Невже, це те, що я подумала, не повірила власним очам? Вернувши погляд до співбесідника, зауважила його спокійне і розслаблене тіло.

- Ти не рвеш кігті, а сидиш тут спокійнісінький з власної волі, щось не сходиться в твоїй промові.

Мене хвилював його абсолютний спокій, що ніяк не збігався з обставинами. Я підвелась, хоч це було не просто, але необхідно. Трохи далі розташувались ґратчасті двері вони просто були підперті, якимось великим каменем. Я спробувала відштовхнути його, але він не зрушився і на сантиметр.

- Кажеш, що в тебе все під контролем? - я виразно глянула на нього, а потім на ґрати в’язниці.

- Саме так, - його невимушений і спокійнісінький голос вражав.

- Хто такий, цей огр?

- Звідки ти? - ігноруючи моє питання, ставить своє.

Трав'янисті очі вивчали мене, не ховаючись.

Я не встигла дати йому відповідь, мене наполохав  далекий гуркіт, ніби щось дуже важке пересували.

- Це що? - стривожившись поглянула на незнайомця.

- Зараз побачиш, тільки не знепритомній, я тобі нічим зараз не зможу допомогти. - сказав, здалось мені, з відтінком співчуття.

Коли звук став зовсім близьким, в печеру увійшло щось величезне, незграбне і бридке. Сіро-зеленувата шкіра була вкрита здутими пухирями і чимось, що нагадувало вогкий мох. Гострі, надірвані вуха щільно прилягали до лисої голови, а два величезних ікла стирчали з-під товстих зелених губ. Тіло огра було прикрите лиш наполовину, нижче пояса. На руках він мав чотири пальці. Ніколи нічого подібного, я ще не бачила.

- Аааа! - не припиняла кричати, не віддоячи великий очей від істоти.

- Не раджу привертати увагу, - спокійно порадив чоловік напроти.

Я схопилась за ґрати та почала їх тягти, навалюючись своєю масою на них.

Чудовисько обернулось в мою сторону, зробило крок в мою сторону і голосно заревіло, випускаючи весь сморід зі своєї системи травлення в мою сторону. На кілька секунд я заклякла, а потім зігнулась над землею відчувши різкі нудотні позиви, що проступили аж до горла. Але шлунок виявився занадто пустий для таких маніпуляцій.

- Ей, феє, ти як?

Я підняла приголомшений погляд на чоловіка.

- Яка ще фея? Це якесь чудовисько! - крикнула на нього.

Відчула як хвиля сліз підступає і зволожує очі.

- Ти! Фея!

Я глибоко видохнула і притлумила сльози, боковим зором спостерігаючи за велетнем, який заходився у своїх справах, більше не звертаючи на нас уваги.

- Ти знаєш, хто я? Я фея? Вони теж існують?

- Феї, це твої сородичі зі старих легенд, дуже логічне прізвисько для тебе, на мою думку. А ти спрайті, їх потомок.

Я вирячила очі на незнайомця, шукаючи в ньому докази того, що він жартує. Не знайшла.

Тим часом торохтіння і скреготіння велетня знову привернуло мою увагу. Огр не зважав на нас, займався складанням гілок для багаття. Я мала надію, що в стелі є хоч якийсь отвір, бо були шанси, що ми раніше вчадіємо, ніж нас зжере величезний огр. Я відійшла трохи далі від зовнішніх ґрат, але так, щоб чути незнайомця.

Сотні питань про невідомих спрайті змішалися зі страхом перед зеленим велетнем. Голова почала паморочитись від напруги.

- Хто ти такий? Як я тут опинилась? Що ти знаєш про моїх сородичів? - вимогливо запитала в попелястого незнайомця.

- Я Архаіл, родом з Енотери. Ти теж можеш представитись, але я і далі можу звати тебе феєю, якщо бажаєш?

Я ще розмірковувала, чи можу щось про себе розповідати, але не знайшла очевидних причин цього не робити.

- Я Марцеліна, з міста Серея.

- Не знаю такого, - задумливо пробурмотіла собі.

- Королівство Силіція.

Архаіл наблизився до краю клітки й витяг руки звісивши їх на перегородці.

- Ти кажеш правду, але... дивну.

Позаду я почула звуки хлюпаючої води. Огр заливав воду в велетенський казан. Мої брови підлетіли до небес.

- Він що, дійсно з нас бульйон зробить? - запитала тремтливим голосом.

Безвихідність ситуації пригнічувала, а страх змушував закипати кров.

-  Він має такий намір, але в мене немає такого в планах.

Вогник під казаном спалахнув яскраво, був невеликим, але вже обіцяв нам неприємності.

- Тож який в тебе план? - поволі перевела погляд з велетня на чоловіка.

- Дещо ризикований і розрахований на одного, але можливо навіть краще, що нас двоє. - якось двозначно відповів мені.

- Це як розуміти? Ти можеш нас витягти звідси?

- Це буде не просто і тобі доведеться піти на зовсім невеличкий ризик, адже я просто так не піду звідси.

- Ти що безсмертний, так я, от ні, - крикнула приглушеним тоном, - нам треба якнайшвидше забиратись звідси.

- А ти колоритна фея, я таких ще не бачив.

- А багато бачив? - ухопилась за соломинку.

- Ну, можливо.

Я ухопилась за ґрати й спробували потрясти ними, не знаючи куди тут ще подіти роздратування, що наростало з кожною секундою.

- Ти ме-не бі-сиш! - сказала я по складах крізь зуби.

Архаіл нахилився в мою сторону й усміхнувся самими кутиками пухких губ.

- Добре, а тепер можеш ще покричати.

- Що? Ти ненормальний, - дійсно ледь не кричала вже на нього.

Важко було впоратись з емоціями, коли ще вчорашні проблеми не крутились в голові.

Огр звернув на нас увагу і поволі направився до наших кліток. Захопив за собою якусь палицю, що валялась в дальньому кутку печери та вдарив нею по ґратах моєї в'язниці. Клітка затряслась від сили удару, огидний зелений велетень навис наді мною. Не відводячи погляду від огра, я пішла назад, поки мене не зупинила холодна землиста стіна. 

Простір печери заполонив низький голос зеленого велетня. 

- Їжаа.. мо-я їжаа не го-во-рить... їжаа ням-ням, - слина стікала з його ікла до підборіддя.

Моє дихання стало глибоким і повільним, по спині поволі розростався в’їдливий, слизький холодок. Мені одразу захотілось закрити очі, щоб це видовище не закарбувалось в пам'яті моєї підсвідомості та не переслідувало ночами в кошмарах. Але це вже було важко забути. Огр важкою ходою повернувся до казана.

- Зберігай спокій Марцо, тільки зберігай спокій, - приказувала сама собі.

Я кинула злісний погляд на Архаіла.

- Ти спеціально провокував мене?!

- Хотів побачити, чи здатна ти перебороти свій страх перед огром. Ти повинна це зробити, інакше я звідси не піду, а ти тим більше. Змусь страх підкоритись тобі, не дозволяй йому тебе контролювати, - розмірено і чітко промовляв Архаіл.

Я хотіла сказати у відповідь щось їдке, але раніше за це відчула знайомий біль в області лопаток. Я різко відштовхнулась від стіни, спробувавши озирнутись за спину.

- Вони в жахливому стані, ти знала?

Я намацала тонку перетинчасту матерію крилець. Вони звисали та більше не тріпотіли в повітрі.

- Що… що сталось, вони не живі?!

- Ти не знаєш, що пережила? - здивувався Архаіл.

- Знаю, я провела ніч в Живому лісі!

Я сіла на землю й обняла свої коліна.

- Ти впевнена? - тінь подиву і недовіри почула в його словах.

-  Я вже ні в чому не певна.

- Ти знаєш, що ніхто не залишається живим після ночі в кривавих землях... хоча, - Архаіл ковзнув поглядом по всьому моєму тілі, зауваживши синці й засохлу кров на розірваних клаптиках сукні. - Підданка якого ти королівства, нагадай?

- Силіциї, - неохоче відповіла йому.

 Ось-ось мене зжере велетенський огр, а ми балачками займаємось.

Архаіл замовк, я підвела погляд і побачила, як він ніби принюхувався до повітря між нами. Більш дивакуватим і жахливим моє становище не могло бути.

Біль, що тяглася від лопаток і вздовж хребта заспокоїлась. Я випрямила спину, все ще залишаючись на землі, і відмітила, що відчуваю тільки втому і ще голод, але майже нічого не боліло. Чи це наслідки шоку і я собі накрутила, але болі не відчувала.

- Ти спрайті, що прийшла з іншої сторони Живого лісу. - дивним тоном промовив Архаіл, вдивляючись в мене.

- Що?

- Спрайті! Але ти поняття не маєш, що це все означає, - не питав мене, а впевнено стверджувала. - І про огрів не знаєш. Скажи, ельфи і гноми теж стануть для тебе новиною?

Від подиву, у мене ледь щелепа не відпала.

- Ти хочеш сказати, що вони існують. Насправді?

- Думаю тебе багато чого здивує тут.

Я обмірковувала почуте, при умові, що це правда, а сумніватись я не могла, зважаючи на велетня за спиною, що збирався мною подивитись.

 - Хто такі спрайті?

- Крилаті створіння, що наділені магією. Спрайті їх потомки, що обрали життя серед смертних. Так моя прабабуся казала. Але після Війни останніх, подейкували, їх залишилось дуже мало. Зараз певно зовсім не стало, - він замовк, втупившись в мене, - я так думав, до цього часу.

Я не давала ради всьому, що він казав. Це все не належало світові, в якому я виросла.

- Де ми знаходимось?

- Я радий допомогти і повідати тобі все, що ти захочеш, але не прямо зараз. Є набагато загальніше питання, - його погляд впав на велетня за мною.

 - Мені дещо потрібне в цій печері, - повів він мову далі, - якщо допоможеш мені, ми вшиємось звідси раніше ніж потрапимо до того казану.

Я більше не стала сперечатись, адже не мала прихованої зброї чи відповідних навичок, щоб якось врятуватись самій.

- І яким чином, - поцікавилась в нього.

Архаіл обережно дістав з кишені штанів невеличку дерев'яшку і красномовно глянув на мене.

- Прекрасно, ти подаруєш його зубочистку, це допоможе, коли наші рештки застрягнуть в його іклах, - косо глянула на його дудку і наморщила лоба.

Архаіл важко зітхнув.

- Не дивись так, це дійсно нам допоможе.

- Ясно, значить будем відвертати увагу велетня танцями і музикою? - підняла брови.

- О прекрасно, ти все-таки знаєш, що це. Але впевнений, ти здивуєшся на що вона здатна. Вона змусить його спати.

Я скептично глянула на дудку в його руках, оглянувши її більш ретельно. Звичайнісінька собі дудочка, я такі бачила, коли сусідські хлопчики навчались грати на ній.

- Щось не схоже це на чарівну дудочку. - слова тонули в моїй невірі.

Архаіл сховав інструмент назад до кишені.

- А багато зачарованих дудок ти бачила в житті?

Я промовчала у відповідь. 

- В тебе є інші ідеї, як вибратись звідси? - скептично поцікався Архаіл.

- Якщо вся надія на твою дудку, то мені краще одразу роздягатися і самій пригнути в той казан.

Я поглянула на вогонь, він добре розгорівся, а вода в ній вже починала закипати.

- Добре, навіть прекрасно. 

- Що добре? - запитально дивилась на чоловіка за ґратами.

- Роздягайся, і це неабияк скрасить мій час тут, - голос його став провокуючим.

Фиркнула та відвернулась.

- Ти такий...

- Який... - Архаіл припав до ґрат і усміхнувся не розмикаючи губ, знову нагадав мене дикого кота.

- Чому тебе хоч щось тут веселить?

- Феє, - протягнув він поволі, ніби смакував слово і продовжив, вже більш звичним голосом, - в цьому світі так багато небезпек, що кожен день і кожна хвилина може бути останньою, якщо це не огр, це може бути розлючений звір, мисливська пастка чи … озвірілий вольф. І якщо сьогоднішній день стане останнім, вже непогано його провести в компанії вродливої дівчини.

Я зашарілася після останньої фрази. Одразу на думку прийшло, що виглядаю зараз сумнівно аж ніяк не вродливою. Роздряпане обличчя, застигла кров, розпатлане волосся, ось такою я була красунею.

З думок мене вернув гуркіт. Огр поволі наближався до моєї клітки. Моє тіло заціпеніло, я застигла.

- Тримай і сховай, так, щоб дістала, - він кинув мені під ноги ніж, - але не думай навіть ним користуватися проти огра, це тільки його розізлить, а ти втратиш єдину можливість врятуватись. Він допоможе тобі звільнитись в разі чого.

Я схопила ніж в руки і не збиралась відпускати його нізащо.

- Слухай далі. В печері лежить книга, вона вся покрита коштовностями, її не сплутати. Зроби так, щоб огр відкрив скриню в тому кутку і знайди її поки я буду відвертати увагу здоров'яка. Без книги я не піду звідси, значить ти теж, - швидко заговорив Арх.

Я слухала в пів вуха, зосередившись на велетні, що наближався. Пухирчасті руки відтягнула важкезний камінь. Я почала панікувати, ледь стримуючись, щоб не закричати.

- Чому ти мене першою забираєш, бери його, його їж, - показала пальцем в сторону Архаіла.

- Як нечемно, - оманливий спокій видав його.

Від цього я сильніше занервувала. Хвиля запаху немитого тіла велетня змусила рідко вдихати повітря. 

- Пам'ятай, що я сказав! Скриня, книга. Спробуєш мене залишити, я припиняю гру.

Голос Архаіла пролунав десь збоку, я не могла відвести погляду від руки зеленого, що наближалась. Я забилась всім тілом в куток клітки.

- Скриню здатен відчинити тільки орг, нам не під силу це. Мені доведеться чекати, поки він її відчинить.

- Добре тобі говорити звідти, може місцями поміняємось? - мій голос тремтів.

Рука велетня наблизилась до мене занадто близько.

- Ти вмієш грати на зачарованій дудці, тоді із задоволенням!?

- І хто це в нас сарказмом дихає?!

- Останнє не сарказм, - більш серйозно відповів Архаіл.

Я закричала та почала пручатися, коли бридка рука огр злапала мене і потягла з клітки. Огр навіть не помітив моїх старань, я виривалась і билась руками і ногами, наскільки це можливо було в буквально здавленому становищі. Моє тіло здалося мені крихким як не загартоване скло. Сил не було достатньо, тому через кілька хвилин я перестала пручатись і битись, економлячи їх до більш відповідного моменту. Ніж був в руці тильною стороною відвернутою від огра, я все-таки мала намір застосувати його з розумом.

Голова запаморочилась, коли огр не обережно поклав мене на стіл.

- Оггрр голо-дний... огггрр буде ням-ням…

Бризки його слини потрапила на моє лице, і я скривилась, стерши слиз плечем, де змогла дотягнутись. Огр  поклав мене на дерев'яну дошку і тугим канатом перетягнув

через шию, закріпивши  її з іншої сторони. Руки частково були вільно, що не могло не обнадіювати.

- Не роби не обдуманих вчинків, дочекайся моменту.

Коли почула голос Архаіла тільки і могла шипіти і фиркати у відповідь. Зараз я могла тільки молитись, щоб його химерна дудка спрацювала, що було для мене фантастикою. Інакше, він стане єдиною вечерею для огра.

 Я з досади ляснула по стегну, рука відсахнулась від болю. В замаскованій кишені спідниці, був старий золотий годинник на шнурівці, я повинна була подарувати його Дарію в день весілля. Це була сімейна традиція, годинник належав моєму батьку і дуду. Недоречно згадався цей зрадник, я притлумила небажані спогади і глибоко зробила вдих-видих. В голові спалахнула невтішлива думка.

- Це скриня, де він зберігає свої скарби, чи як? - крикнула, щоб Архаіл почув.

- Щось таке. В основному трофеї, що залишаються після вечері.

Я хмикнула, ну звичайно, я не сумнівалась. Витягла годинника з кишені, тримаючи за золоту шнурівку, і помахала в напівзігнутий руці перед велетнем.

- Ей, дивись сюди, що в мене є, хочеш це?

Огр зацікавлено поглянув на мене. Промінь світла впав на золоту поверхню кишенькового годинника і замерехтів зайчиками.

- огр хо-че це.... хрррр... блисссск.. нова ігра-шка...

Огр напрочуд обережно двома пальцями взяв золотий годинник, набагато делікатніше, ніж коли схопив мене. Хоч годинник не був ціннішим мого життя, але я з полегшенням видихнула, коли зелений гігант не розтрощив батьків раритет своїми товстими пальцями. Велетень зник з мого горизонту, разом з моїм подарунком. Гучні звуки.

Клац-клац

Заскрипів металевий навіс, а потім я почула мелодію. Це була надзвичайно тонесенька і ніжна колискова. Я прислухалась, думаючи, що якщо вона не приспить огра, то може хоч мене приспить про всяк випадок. Тіло велетня З жахливим гуркотом повалилось на землю. Сама не вірила в те, що дудка спрацювала. Трохи підтягнувшись я поглянула з висоти столу на якому була розпластане тіло огра. Воно займало хорошу частину печери, помірне дихання зеленого підказувало, що він дійсно спить.

Я швидко перерізала мотузку і підвелась на ноги. До землі було не менше двох метрів. Я не була з тих дітей, що активно проводили час в дитинстві, скоріш навпаки. Зараз буквально на кін було поставлене моє життя. Я швидко розім'яла м'язи, пострибавши на місці.

Міцно взялась за край столу руками, почала повільно опускатись, ноги зависали в повітрі, вільно бовтались. Коли я витяглась у весь зріст під стільницею, заплющила очі і стрибнула. Підготувалась до найгіршого, поламаних кінцівок чи тазу, та я м’яко приземлилась на свої, далеко не кістляві сідниці. Факт, який нарешті вперше мене порадував.

- Не настільки це було і важко як здалося, - сама до себе вражено пробурмотіла.

Стряхнула пил з подолу сукні і пішла до розваленого тіла огра. Пошукала очима золотий батьків годинник, який одразу зауважила біля чотирьохпалої, вкритої мохом, руки огра.

- Це моє!

Я сховала годинник назад до кишені і прислухалась до хриплого дихання велетня. Він спав, впевнилась знову, що він спить.

 Я метнула погляд на вихід. Він був частково привалений старою деревиною, тож я вільно могла покинути цю печеру-в'язницю. Архаіл не зупинявся, грав дивовижну мелодію. Наші погляди зустрілись, він продовжував, жоден м’яз на його обличчі не

видавав напруги. Невже він впевнений, що я не втечу. Частина мене і справді бажала дати драпу, тікати швидко і якнайдалі. Але огр мирно спав, нічим не загрожуючи, поки.

Я швидко підбігла до ґрат, за якими знаходиться Архаіл. Спробувала перетягнути камінь, яким були підперті двері його клітки, але він похитав головою. Я вирячилась на нього, нічого не розуміючи. Він відійшов і з ноги вдарив по ґратах, ті всією стіною повалились на землю. Він навіть не зупинив гру при цьому. Я з відкритим ротом спостерігала, як він спокійно покинув клітку.

- А одразу так не можна було?

Архаіл виразно поглянув на відкриту скриню і на мене.

- Добре, добре, йду вже. Дістану твою дурну коштовну книгу!

Обігнувши здоровенну руку, я опинилась біля бажаної скрині. Збита з необробленого дерева, вона вражала розмірами. Я думала, як видертись на неї, адже ні знаряджень, ні таємних підхожих талантів не мала. Оглянувши місце дійства, прийшла ризикована ідея, використати тіло огра як трамплін. Його тулуб акурат був біля скрині.

Підійшла ближче, зачепившись за пояс і вибралась по ньому на черево зеленого. Здолала невелику дистанцію і стрибнула на скриню, встигнула вхопитись за його стінки. Видерлась на верх скрині і нарешті опинилась всередині.

Те, що для огра було скринькою для іграшок, мені було схожим на кімнату зі старим мотлохом. Навіть іржаві лати помітила серед збитої купи гнилого антикваріату. А друга думка була більш моторошною, що ці лати належали якомусь бідоласі. Скриня була наповнена пильними мішками, брудним посудом і навіть брошками з перстнями, можливо цінними. нічого, навіть віддалено схожого на книгу, я не знаходила. Прислухалась, мелодія все ще продовжувала заколисувати. Ще є трохи часу, подумала і пірнула в купи реліквій і сміття.

 Я перебирала все, що потрапляло до рук і швидко відкидала в сторону, не гаючи часу. Коли до рук потрапив кусок старої пильної тканини, з якої вивалився дохлий щур, я викрикнула та одразу закрила рот руками. Нічого не відбулось, огр не прокинувся і не замкнув мене  в новій в'язниці з мотлохом. Я ненавиділа гризунів, просто мурашками покривалась від них, але зараз обирати не приходилось. Стриманий спалах емоцій я направила на пошуки книги.

Вивернувши навиворіт черговий похідний мішок, я виявила корисну і цікаву річ, не думаючи засунула її в кишеню де вже лежав годинник. Далі в руках у мене опинився рюкзак з дивними вишитими знаками, поєднані воєдино сонце і місяць, але треба було дуже пильно придивлятись, щоб роздивитись. Я ледь не викрикнула, але цього разу від задоволення. В рюкзаку з вишивкою лежала книга. Скоріше всього та сама, бо була до верху вкрита коштовностями. Таких не має бути багато.

 Я витягла важку, товстенну книгу з рюкзака й вона почала виблискувати від тих небагатьох променів, що зуміли освітити середину скрині, всіма кольорами веселки. Мить я перебувала в захопленні від дорогезної обкладинки, всипаною коштовним камінням, а потім швидко прийнялась звільняти рюкзак від всього зайвого, щоб запхнути в нього книгу.

Закріпила рюкзак на спині, я полізла геть з тої скрині. Перелізла через стінку і стригнула вниз. Адреналін і страх живив і спонукав рухатись звідси.

Швидко подалась до виходу, але зауважила, що Архаіл не рухався. Вже біля виходу я скинула рюкзак на землю і показала йому книгу.

- Задоволений? - нервово прикрикнула до нього.

Він кивнув і тільки тоді рушив за мною.

Архаіл очима вказував йти вперед, сам залишився стояти непорушно. Мені два рази не треба повторювати, я не збиралась і секунди залишитися в такій близькості до зеленого велетня. Чари спадуть, як тільки мелодія перестане досягати вух зеленого. Супутник давав мені фору, я нею скористалась, бігла допоки не звалилась з ніг.

Мене оточував суцільний ліс, але через хвилин десять моїх пересувань, він почав змінюватись, ніби ставав більш привітним, якщо так взагалі можна сказати. Відкинула важкий рюкзак і сповзла спиною по стовбуру строго дубу, витягнувши ноги по землі. Живіт забурчав і нагадав про себе. Поряд ріс кущ з червоними ягодами, я потягнулась до них, потрібно хоч щось закинути в пустий шлунок. Моя рука зупинилась в сантиметрі від ягідок.

- Я б не радив куштувати їх.

Я стрепенулась, озирнувшись назад, справа від мене спокійнісінько стояв Архаіл, спершись боком на дерево.

- Як ти тут опинився... ти живий?

- А ти розчарована, я телепень очікував на вдячність, - зухвало і трохи весело промовив Архаіл.

Я дивувалась як швидко серйозність і веселість чергувались в ньому. Попелястий, одягнутий в темний довгий плащ, дивився з висоти свого росту і легко посміхався, не розтуляючи губ.

- По-моєму вдячний ти маєш бути, я дістала твою дорогоцінну книжку.

- І ти не уявляєш, що зробила для мене, - сказав він таємниче.

Присів і дістав з рюкзака предмет розмови, провів пальцями по обкладинці, але не відкрив. Думаю, коштувала вона багацько, тому і радів.