Читати книгу - "Зимовий день, роза Елена"

-Ні, ні тільки не зараз,- машина зупинилася посеред шосе й жінка не змогла знову її завести. Жінка була невеличкою за зростом прямі кучері спадали на плечі. Теплий одяг дозволяв не змерзнути, але то поки що. Не довго думаючи Лена зрозуміла що просто забула зарядити акумулятор, але вона десь в не відомому місці одна. Ще й снігова буря починається. А в новинах попереджали, А вона вирішила що встигне доїхати.

День не задався з самого ранку. Спочатку вона проспала будильник, потім посварилася з матір'ю й на вершину невдач машина стала в самий не слушний момент.

Лена думала що робити, вирішила що для початку треба дзвони до рятівників. Взявши телефон Лена зрозуміла що він майже не  заряджений. Ще й через бурю майже не має зв'язку.

Вона набрала номер рятівної служби, але ніхто не відповів. Трішки почекавши Лена знову зателефонувала. Трубку взяли.

-Алло це рятівна служба? В мене машина стала на шосе і я...

Її перебили.

-Лена ти?- почула до болі знайомий голос.

-Діма?- вона глянула на екран мобільного і справді, там було написано великими буквами ДІМА,- ой вибачай я не тобі телефонувала...

Тільки Лена хотіла зупинити дзвінок її знову зупинили.

-Почекай, кажи що сталося та де ти,- вона почула вимогливі нотки в його голосі. Це означало що треба відповідати, бо він все одно не відстане.

-Я їхала до Карпат, але походу заблукала... В мене на машині розрядився акумулятор і навігатор не працює...- вона гірко посміхнулася,- ще й ця буря.

-Сука,- на обличчі жінки пройшло здивування, це й чоловік дуже рідко використовує такі слова,- на якій саме ти дорозі?

- Навіщо це тобі?

-Я в щасливому будинку, якщо ти не сильно далеко, то я тебе заберу.

-Я виїхала зі Львова години три тому,- вона замислилася,- я повернула напевно не туди, бо машин зовсім нема, хоча це напевно через сніг. Так зараз згадаю... О точно, я проїхала готель "Золота рибка" і повернула на другому повороті.

-Добре я зрозумів, нікуди не йди чекай я приїду якомога швидше.

-А і ще телефон майже розряджений,- трішки винувато додала Лена.

-Погано...тоді вимкни його й кожні пів години вмикай та телефонуй мені. Домовилися?

-Домовилися,- жінка посміхнулася.

Не дивлячись на те що вони вже три роки розлучені він досі приносить те саме відчуття спокою й впевненості що все буде добре. Вона й не подумала, що може переплутає номери.

Лена згадала щасливий будиночок. Це був сімейний котедж. Двоповерхова будівля в якій роками жили члени його сім'ї, але поступова вони переїхали до міста й тепер будинок лише місце гарних спогадів. В їхні сім'ї є традиція кожної зими проводити там вихідні. Оскільки малих дітей не має й всі члени сім'ї Буйки вже дорослі то вони приїжджають окремо. До розлучення вони кожної зими їздили туди.

В Лени були доволі різні почуття. Вона відчувала спокій, чудово розуміючи що чоловік обов'язково її забере, вона була впевнена на всі 100 відсотків. З іншої сторони вона пережила про зустріч з ним. Після суду вони майже не говорили й на одинці не залишалися.

Жінка мерзла. Сидіти в машині набридає та й зігріванню не допомагає. Буря на щастя не посилювалася.

Десь через декілька годин жінка побачила світіння фар. До неї повільно наближався автомобіль, чорний бездоріжник. Вона вийшла з машини, перед нею стояв високий гарний чоловік. Як завжди чорне волосся не було прикрите шапкою. А через не застібнуту куртку було видно накачані груди.

-Я розумію що в тебе тепла машина, але це не означає що треба ходити з відкритою душею,- промовила Лена.

-Ти не зміна,- чоловік посміхнувся,- забери речі з машини, зачини її й поїдемо а  то буря посилюється.

-Добре секунду,- зробивши все що він сказав Лена сіла до автомобіля й то й почав рух.

Вони обоє були гарними водіями. Спокійними.  І хоча Олена завжди їздила повільно, бо боялася швидкості. Дмитро просто звик так, бо з першої своєї машини возив її.

Їхали мовчки, як і завжди їм було комфортно навіть просто мовчати.

-Ти знову не спала?

-Що?-сонно промовила Лена, вона трішки задрімала,- чого ти вирішив що я не спала?

-Я тебе дуже добре знаю і якщо ти згадаєш тобі ніколи не вдавалося сховати від мене свої кола під очима.

Вони посміхнулися один одному.

-Так, ти правий. Я частенько забувала як добре ти мене знаєш. Передивлялася вчора деякі речі.

-Фотографії?

-І не тільки. Збираюсь переїжджати.

-Чому?- здивовано запитав чоловік. Вона не була людиною яка полюбляла нові місця. Хоча їй подобалося створювати тепло в поміщені.

-Хотіла купити будинок, але зрозуміла що апетити в мене доволі великі, тому поки що просто на нову квартиру.

-Гаразд, якщо хочеш можеш поспати.

-Добре,- не довго думаючи жінка прикрила очі й невдовзі заснула.

Час від часу чоловік повертав голову до неї відмічаючи щоразу що вона досі така ж чудова як і колись.

Потягнувшись Олена відкрила очі, намагаючись зрозуміти де вона й що сталося. Згадала. У думках промайнуло, що їй можна ще поспати, але розум вирішив що не треба чим вона буде займатися в ночі?

Глянувши на годинник зрозуміла чекати ночі ще далеко, зараз тільки пів на сьому ранку. Усміхнувшись, тому що проспала понад дванадцять годин Лена встала з ліжка. На стільці неподалік лежав шовковий халат. Такий самий був в неї у валізі. І тут до жінки дійшло вона у своїй піжамі. Здивування швидко змінилося на сором. Хоча чого це вона? Він й так бачив їх голою. І не один раз.

В кімнаті вона знайшла й валізу. Лена взяла одяг і пішла до ванни. Після водяних процедур спустилася на перший поверх.

На кухні хтось готував.

-Що в нас на сніданок?- запитала жінка.

-Багато чого. Млинці, панкейки...

-Тихо, тихо чоловіче нас не десятеро,- сміючись перебила його Лена.

-Я знаю,- чоловік показово образився, але вже через декілька секунд посміхнувся.