Читати книгу - "Нейромант"

Вільям Ґібсон

Нейромант

УДК 821.111(71)Ґіб7]030=161.2

Переклад з англійської Ольги Любарської

Літературний редактор Олександр Стукало

Коректорка Марина Гетманець

Дизайн і верстка Іллі Стронґовського

Науковий редактор Володимир Анохін

Відповідальна за випуск Лілія Омельяненко

В оформленні використані матеріали сайту http://radio86rk.pbworks.com

Вільям Ґібсон

Нейромант. – К.: Видавництво, 2017. – 352 с.

т р и л о г і я

К І Б Е Р П Р О С Т І Р

Богдан Стасюк

Передмова 

Частина 1. Grokkin' the Zeitgeist_

Грає: Billy Idol – Rebel Yell

Ця передмова буде не тільки про Вільяма Ґібсона, не тільки про «Нейроманта», не тільки про кіберпанк як жанр, а й про слова. Eν αρχή ήτο ο Λόγος. Споконвіку було Слово… Пам'ятаєте ж, правда?

Тому нате вам три дати:

рік 1980-й – Брюс Бетке вигадує слово cyberpunk;

рік 1984-й – широкий світ дізнається про існування цього слова завдяки науково-фантастичному роману Вільяма Ґібсона «Нейромант»;

рік 1997-й – додатковий том Оксфордського словника англійської мови (одного з найбільших тлумачних словників у світі й найавторитетнішого словника цієї мови) фіксує й кодифікує лексему cyberpunk.

З погляду нинішнього покоління підлітків, сімнадцять років на самоствердження слова, концепту, жанру – це нескінченно довго. Втім, для пересічного шанувальника фантастики, яка щороку народжує кількадесят неологізмів, переважно не відо­мих за межами вузького кола фанатів певного автора, потрапляння в Оксфордський словник – це практично олімпійська золота медаль.

Але про все по черзі.

На межі 1970-х та 1980-х років англо-американський світ фантастики остаточно наситився Новою хвилею та переконався, що персональні комп’ютери типу страшенно популярного в часи появи «Нейроманта» Commodore VIC-20 вартістю триста доларів – атрибут світу, що стрімко й непевно змінювався на очах у приголомшеного і депресивного Покоління X.

Одним із представників того покоління був Брюс Бетке. Він підторговував радіотоварами та ЕОМ компанії RadioShack у містечку Ривер-Фоллс, штат Вісконсин, і мріяв стати письменником-фантастом. Він розумів, що «м’яка» підчеревина жанру – надто естетизована, «літературизована», позбавлена науки й технологічного побуту – добула свого віку, тому написав оповідання з такою основною ідеєю: старше покоління абсолютно не готове порозумітися з технічно й інформаційно компетентними підлітками, котрі матимуть власні уявлення про добро та зло, етичні норми та мораль. Так народилася історія про банду тинейджерів-хакерів – Cyberpunk, яка зрештою 1983 року побачила світ у знаменитому древньому часопису Amazing Science Fiction Stories родоначальника американської наукової фантастики Г’юґо Ґернсбека. На обкладинці красувалися анахронічний дирижабль і цапоголовий сатир.

Сивим ірокезом і шкірянкою головний (анти)герой Брюса Бетке Рейно нагадував популярного виконавця Біллі Айдола. Він став першим у низці персонажів літератури й кінематографа межі XX й XXI століть, котрі віщували шанувальникам похмуре майбутнє в джунглях міських агломерацій і мереживі комп’ютерних комунікацій на тлі плутаної соціально-політичної картини світу. Оповідання практично ніхто не помітив. Автор планував видати роман, але нікого не зміг ним зацікавити, тож зараз поширює «Кіберпанка» з власного сайту за символічну й необов’язкову післяплату в п’ять доларів. Попри здобуту 1995 року премію Філіпа Діка за радше сатиричний, ніж кіберпанковий роман Headerash, Бетке належить чи то до другого, чи до третього ешелону фантастики та щиро визнає, що створення жанрового архетипу – не його заслуга. Він навіть чесно відхрещується від винаходження терміна «спам».

Частина 2. Ява героя_

Грає: Perturbator – She Moves Like A Knife

У грубезному томі «1001 книга, яку потрібно прочитати, перш ніж помреш» епохальний твір Ґібсона вгніздився на 742-й сторінці, між химерною прозою Анджели Картер про крилату циркачку і ще одним дивним – я би навіть сказав «бентежним» – романом не для слабкодухих The Wasp Factory Єна Бенкса. У побудованому за хронологічним принципом довіднику це, здавалося б, ні про що не свідчить. З іншого боку, серед вісімнадцяти книг за 1984 рік, що потрапили до переліку, тільки одна – науково-фантастична. Ґібсонова. Тому я не втерплю й усе ж таки хвалитиму автора наперед. Його найголовніший для глобального літпроцесу дебютний роман став унікальним по той бік Атлантики, оскільки вперше (та й чи не востаннє) зібрав преміальний «великий шолом». Рахуйте самі: «Г’юґо» від фендому – раз, «Неб’юла» від професійної аудиторії – два, премія Філіпа Діка (за найкращий роман у м’якій обкладинці) – три. Не кажучи вже про авторитетний японський приз «Сеюн» та австралійську премію «Дітмар». Заслужено чи ні, але жодному іншому твору Ґібсона такої слави не судилося. Віртуально зайшовши до Зали слави наукової фантастики в 2008 році, він надовго лишиться для фанатів винятково біографом «консольного ковбоя» Генрі-Дорсета Кейса та свідком непростих стосунків свого персонажа зі штучними інтелектами. Хоча в ґібсонівське портфоліо вшито чимало сторінок: фантастичні оповідання, кіберпросторові романи, футуристична трилогія про Міст, реалістичний цикл про інноваційне рекламне агентство та найсвіжіший роман The Peripheral про постапокаліптичне майбутнє.

«Нейромант» побачив світ у доволі цікавій серії видавництва Асе Books, де за задумом редактора Террі Карра публікувалися тільки дебютні романи. Карр уже кілька років (чи не з денверського конвенту 1981 року) стежив за творчістю Ґібсона, котрому, власне, і замовив написати «щось таке» для серії, яка мала презентувати незвичні дебютні книги в царині фантастики. Ким же був на момент появи «Нейроманта» Ґібсон? Асоціальним контркультурником, бакалавром гуманітарних наук з англійської літератури, резидентом Канади, автором восьми оповідань. За кожним із цих означень ховалися не тільки чесноти, а й суперечності та непоказні аспекти буття. Асоціальність та контркульгурність виросли не з протесту проти системи, а з відлюдькуватості, похмурої вдачі й «бажання перепробувати всі можливі речовини, що викликають змінені стани свідомості» (цитата з інтерв’ю 2001 року). Вищу освіту він здобував не від бажання повісити диплом над ліжком, а бо «заробити чималу студентську стипендію значно простіше, ніж ішачити різноробом де доведеться» (цитата з інтерв’ю 1991 року). Унікальний авторський стиль народився з усвідомлення нездат­ності писати так само круто, як літератори, на яких кортіло взоруватися. Якщо вірити критикам, у текстах Ґібсона можна відшукати вплив не тільки бітників, Альфреда Бестера, Філіпа Діка, Семюела Ділейні, Вільяма Берроуза та Дж. Ґ. Балларда, а й Реймонда Чендлера, Дешила Геммета, нуарного кінематогра­фа сорокових, романів Томаса Пінчона, Роберта Стоуна й навіть музики Лу Ріда.

Можна скільли завгодно говорити про те, що з кінопоказу Blade Runner, у подальшому культового для шанувальників фантастики фільму, Ґібсон вийшов