Читати книгу - "Нейромант"

ошелешеним та причмеленим. Можна казати про передумови появи кіберпанку, про його прототипи у творчості доброго десятка письменників-попередників, про химерну стилістику Альфреда Бестера, про божевільні світи божевільного Філіпа Діка, про хронологічно перших Джона Форда чи Вернора Вінджі, про незвичні на тлі мейнстриму технологічні фантазії Джеймса Тіптрі-молодшого чи Джона Браннера та низки інших, не таких відомих пересічно­му читачеві авторів. Але народити жанр судилося не їм.

Це зробив Ґібсон. Найдивовижніше, що рішучий, комерційно успішний технологічний ривок від естетики Нової хвилі здійснила людина, яка набрала 5 зі 150 балів під час тестів SAT – такого собі американського ЗНО. У буденній рутині історія стосунків Ґібсона і новітніх технологій – це практично анекдот. Скажімо, всім його фанатам і фантастознавцям дуже добре відомо, що свій епохальний твір про кіберпростір, віртуальну реальність та штучний інтелект автор набирав на друкарській машинці Hermes 2000 родом із 1927 року. Перший імейл Ґібсон написав, створивши власний сайт 1996 року – на дванадцяту річницю «Нейроманта». Комп’ютерна неосвіченість автора зіграла з ним… хороший жарт. До свого світу він підходив радше як жонглер складними метафорами, рваним ритмом оповіді й неологізмами (їм він нібито присвятив бакалаврську роботу в Університеті Британської Колумбії), котрий творив під наглядом молодшого товариша й колеги по перу Брюса Стерлінга. «Брюс Стерлінґ придбав комп’ютер раніше від усіх моїх знайомих. Використовував його як текстовий процесор. Одного дня, пам’ятаю, зателефонував і розказав, що присобачив маленький телевізор із MTV на дисплей. Він зібрав цю неймовір­ну розважальну машину…»

На постаті Стерлінґа варто зупинитися докладніше. Цей невгамовний пошановувач ґаджетів та інтернету став одним із найважливіших рушіїв кіберпанку. Для початку, він видавав фензин Cheap Truth, у якому вперше пролунали сякі-такі маніфести новонародженого напряму. По-друге, навколо Стерлінґа поступово сформувалося коло письменників, котрі поділяли його та Ґібсонові погляди на перспективи переднього краю фантастики. Себе ці літератори назвали невигадливо – The Movement., тобто «Рух», а добродія Брюса обдарували позивним «Голова» (Chairman). Ну, і по-третє, саме Стерлінг зібрав та відредагував визначальний для кіберпанку збірник короткої прози – антологію Mirrorshades (1986), де опублікувалися всі учасники «Руху»: Ґреґ Беар, Пол Ді Філіппо, Пет Кедіґан, Джеймс Патрік Келлі, Марк Лейдло, Том Меддокс, Руді Рюкер, Льюїс Шайнер і Джон Ширлі.

Частина 3. Зі шкірянки Кейса_

Грає: The Covenant – New World Order

Знавці фантастичних ландшафтів та автори однієї з найпрестижніших жанрових енциклопедій Клют і Ніколлс пишуть: «Кіберпанк у Ґібсонових руках став не тільки прикладом вилазки в історію майбутнього, а ще й інструкцією стильного виживання», їм немає сенсу не довіряти. У «Нейроманта» було два безпосередні наступники: другий і третій томи трилогії «Кіберпростір» Count Zero (1986) та Mona Lisa Overdrive (1988), – але з кожним новим романом автор поступово віддалявся від лаконічної суті жанру, описаної критерієм кіберпанку від Ґарднера Дозуа: “High tech. Low life” [«Високі технології. Життя низів»]. До речі, першим, хто вжив слово «кіберпанк» на позначення жанру, був саме цей відомий редактор та укладач щорічних антологій фантастики.

Сам Ґібсон пояснював репортерові CNN напрямок, у якому дрейфував, таким чином: «Я відчував, що намагаюся описати невірогідне теперішнє. Зараз мені здається, що найкращий ужиток для наукової фантастики – описувати сьогодення, а не прагнути описувати майбутнє… Найліпше, що нині можна робити з наукою, – це досліджувати теперішнє. Земля перетворилася на чужу планету» (1997).

Трохи менше десятиліття знадобилося, щоби певні стильові обмеження жанрової шухляди, стандартні габарити якої окреслив Ґібсон, стали відчуватись аж надто гостро. Орсон Скотт Кард уже в 1990 році обурювався недалекістю більшості авторів, які заполонили виробничий майданчик фантастичної літератури: «Найгірше, що було в кіберпанку, – це обмеженість тих, хто його намагався наслідувати. Покропіть якоюсь наркотою інтерфейс головного мозку та мікрочипа, замішайте все це на туманній контркультурі шістдесятих, опишіть це все ефектною афективною мовою, і от – маєте кіберпанк».

Беручи до уваги слова Карда, годі й уявити, наскільки «обмеженими» в 1990-х роках виявилися знання про цей напрям у письменників інших країн. У світовому масштабі хіба що японцям вдалося органічно сприйняти передовий жанр та домогтися в ньому результатів, які зацікавили міжнародну аудиторію. Інші ж почали писати в стилі à l’ombre d’une klukva або ж, подібно до чеського письменника Ондржея Неффа, знизали плечима й сказали, що в країнах, де нерозбитий вулич­ний телефон-автомат – рідкість, переживати про наступ технологій нерозважливо.

Іншу непоказну грань жанру в 1985 році, вже за рік по виході «Нейроманта» й за три до завершення трилогії, висвітлив Майкл Свонвік (на той момент початківець рівня Ґібсона, а в наші дні шанований фантаст, майстер кіберпанку, урбанізованого технофентезі, альтернативної історії, хроноопери та хи­мерного постапокаліпсису). Він зізнався, що сам у захваті від літературного батька Генрі-Дорсета Кейса, але не сприймає гнітючої деструктивної атмосфери Агломератів – власне, всього того, що робило кіберпанк кіберпанком.

На межі нового тисячоліття Deep Blue переграв у шахи Ґаррі Каспарова, ми пережили «проблему 2000 року», відгримів бум і крах доткомів, стартував Web 2.0, з’явилися перші смартфони та стандарт бездротового зв’язку IЕЕЕ 602.11. Словом, описаних першими «кіберпанками» жахіть інформатизації суспільства не відбулося. Навіть навпаки. Інтерактив усотався практично в усі сфери життя, а високотехнологічні корпорації заходилися не завойовувати світ, а радше покращувати його: пропагувати зелену енергетику, підвищувати комп’ютерну грамотність, робити космос комерційним. ІТ-новачки ввірвалися в топ компаній за критерієм ринкової капіталізації. Кіберпанк став… неактуальним.

І так само, як «Рух» свого часу трошки пострибав на нокаутованій «Новій хвилі», тепер у досить-таки відчутний клінч утрапив стильовий тренд 1980-х. «Посткіберпанки» продовжували писати про технології, стали докопуватися не тільки до економічних аспектів інтернет-економік, а ще й розмірковувати про юридичні аспекти існування вивантажених особистостей, інформаційний колапс замкнених на собі технологічних сингулярностей, економічні засади та доцільність видобутку гелію-3 чи способи колонізації газових гігантів і освоєння магнітосфери Юпітера. (Щойно ви прослухали компендіум ідей одного з найбільш показних романів посткіберпанку – Accelerando від шотландця Чарльза Штросса, чий переклад уже чекає на українського видавця.) Автори не малювали аж надто кошмарних картин майбутнього, вони не стали залякувати свого читача непроглядним жахом технологій. Обов’язковий для оригінального жанру компонент low life фактично самоліквідувався.

Інший вихід творчих потуг творців кіберпанку проявився в цілковито незвичному місці. І до цього виходу теж доклався Вільям Ґібсон. Ще в 1990 році він у дуеті з Брюсом Стерлінгом написав незвичний, як на той час, роман The Difference Engine – альтернативну історію, часове роздоріжжя якої спричинило не просто інші події, а перевернуло світ із ніг на голову.