Читати книгу - "Мишка, Зимова Анета"

АСЯ

Ніколи б в житті не подумала, що зараз буду стояти перед кращою гімназією міста, і сама вже з сьогоднішнього дня буду в ній навчатися. Я не живу в достатку, і навчання в цій школі, ні я, ні тим паче батько не можемо оплачувати. Тоді як я сюди потрапила? Я найкраща учениця школи, в якій навчалася. І після того, як добре написала олімпіади, майже з усіх предметів, міністерство освіти вирішило, що я можу навчатися в гімназії безкоштовно. Хоч десь ці олімпіади знадобилися. 

Зайшовши в приміщення одразу в очі кидається довгі коридори, які нещодавно тільки після ремонту, всі учні були у спеціальній формі гімназії, мені, до речі таку теж вже видали.

Ця форма складається з білосніжної сорочки, та червоного светру, і у дівчат темно сині спідниці, які не досить короткі, але довгими їх також не назвеш, а у хлопців просто класичні сині брюки. 

Мій клас знаходиться на третьому поверсі, тому за три хвилини мені треба пройти юрбу учнів, які також йдуть по своїх кабінетах, і не запізнитися. Рівно коли пролунав дзвінок я добралася до класу, і прямо перед ним зустріла свою класну керівничку - Людмилу Олександрівну. 

- Доброго ранку, Асю. Готова? - промовила жінка. На вид їй років 40. Вона розуміюча та дуже добра, це я встигла зрозуміти ще вчора, коли директор приймав мої документи і знайомив з вчителями. Ну поки саме такої думки я про неї, а там вже буде видно. Я не вмію читати людей, як відкриту книгу. 

- Доброго, Людмила Олександрівно. Так, готова. - кажу невпевнено і зібравши себе заходжу до класу. Хтось сидить на партах, хтось на підвіконні, хтось взагалі сів за стіл вчителя. Дівчата дивляться якийсь крутий журнал,  а хлопці сміються. Одна дівчинка сидить і пильно розглядає підручник з англійської. Подивившись на те, що тут зараз відбуваються, мене починає тривожити думка, що ні з ким я тут не знайду спільної мови.  

- Добрий ранок, 11-А! Прошу уваги! І сядьте, будь ласка, всі на свої місця! - після сказаного керівничкою, всі ліниво посідали на свої місця, навіть не звертаючи на мене увагу. - Любі мої, у цьому році з вами буде навчатися нова учениця - повернувшись до мене з посмішкою мовить - Савчук Ася. Прошу її прийняти та поважати. - вже звертається до класу. І в цей момент на мене дивилися всі, з таким невдоволенням, що хотілося втекти. Вони їли мене поглядом. Кожна пара очей, наче сканувала мене з ніг до голови. А дівчта лише й перекидалися поглядами. - Асю, сідай на будь яке вільне місце. 

В класі було три ряди і я вирішила сісти за ряд біля вікна, на третю парту. Вона була повністю вільна, тому обрала її. Як тільки сіла, на мене дивився весь клас с усмішками на обличчях, а в очах їх наче відображалися маленькі чортики. Таких посмішок насмішних, я не бачила, навіть тоді, коли я п'яного батька тягнула додому, а діти з двору сміялися, що мій тато п'яничка і все таке.  Він без пляшки і дня прожити не може, тому п'є кожного дня. Він говорить зі мною тільки наказами, або проханнями дати йому грошей, коли десь працюю. Мати мене з батьком кинула, ще коли я тільки народилася, я її не пам'ятаю, і не знаю, та й знати таку жінку не хочу. Але я вдячна батькові, що він у мене є, що не віддав мене до якогось дитячого будинку, хоча легко міг це зробити. З малою дитиною самому бути тяжко. Можливо, у мене й не було щасливе дитинство, але я жила вдова, і мала батька. 

Тільки мої думки починали згасати, як двері класу відчиняються так, що вдарилися об стіну. Зайшов хлопець брюнет, з досить симпатичним личком, досить високого росту, у формі та з неймовірно зеленими очима. 

- Добрий ранок - гримнув той, і почав наближатися а бік ряду, де сіла я. Коли підійшов до моєї парти, трохи нагнувся і обурено почав вивчати моє обличчя. Одну свою руку поклав на парту, а іншу на стілець, на якому сиділа я - Ти хто ? - хмуро питає мене. 

- Ася. Новенька. Ася Савчук. А ти? - під його пильним поглядом я загубилася. От так стоїть  переді мною, заглядує ледве не в душу, став так, наче йому можна все. У нас у школі ніколи не дозволяли таку поведінку перед вчителем, ще й на уроці. 

- Отже, Ася Савчук, тут сиджу ..

- Даню, заспокойся, будь ласка, ти в школі. І поважай інших! - обурено перебила Людмила Олександрівна цього придурка. 

- Я тут сиджу. Негайно встала, і сіла куди хочеш, хоч на підлогу, але щоб мої очі більше не бачили тебе! - він починає кривиться та продовжує говорити: 

-І взагалі таким сірим і страшненьким не місце. Ти, мабуть, з села? Співчуваю. Або ж просто матінка природа, не подарувала тобі краси? 

- Та хто ти, щоб називати шкільні парти своїми і от так звертатися до інших ?! - вже не витримуючи випалюю я. Чому він взагалі має право так говорити про мене? 

- О, ти помиляєшся, мій батько тут оплачує всі витрати, і можеш вважати, що так - це все моє- обвів пальцем весь клас - тому, мишка, звалила звідси, поки я не почав діяти. Один дзвінок і ти за дверима гімназії. 

- Та подавись ти своїм місцем! - гримнула я, піднімаючись з цієї клятої третьої парти, і пересідаю на другий ряд за п'яту. Тут сидів, якийсь хлопчик в окулярах, який щось читав у своєму підручнику з хімії. 

Той козел сів за парту та відкинувся на стілець. 

- Даню, це вже переходить всі рамки! Після уроки йдеш до директора, обов'язково! І я зателефоную сьогодні ж твоєму батькові! - наголосила вона цьому козлу, що той так розлютився, що в його руці зламався олівець. 

Але тепер зрозуміло чому на мене всі дивилися такими поглядами та насмішками, вони всі знали, що це місце зайняте. І відчуваю, що після цієї історії, мені буде не солодко.

Це моя перша історія. Сподіваюся Вам сподобається! Гарного читання!   ...........................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................