Читати книгу - "Як розмовляти з дівчатами на вечірках. Цинамон.Оповідання"

Ніл Ґейман

к розмовляти з дівчатами на вечірках. Цинамон. Оповідання

Як розмовляти з дівчатами на вечірках[1]

— Та ну, — сказав Вік. — Це буде чудово.

— Ні, не буде, — сказав я, хоча знав, що програв цю суперечку ще кілька годин тому.

— Буде класно, — всоте повторив Вік, широко усміхаючись. — Дівчата! Дівчата! Дівчата!

Ми обоє ходили до хлопчачої школи у багатшому південному районі Лондона. Проте я збрехав би, якби сказав, що в нас не було досвіду спілкування з дівчатами: скидалося на те, що у Віка було багато дівчат, а я цілувався з трьома подружками сестри. Але, щиро кажучи, ми обоє дівчат не розуміли і в основному спілкувалися лише з хлопцями. Ну, принаймні я. Складно говорити за іншого, тим більше я не бачив Віка тридцять років. Я не певен, що знайшов би, що йому сказати зараз.

Ми йшли глухими вуличками, що перепліталися, наче коридори лабіринту, за залізничною станцією «Іст Кройдон». Друг розповів Віку про вечірку, і Вік вирішив будь-що піти, хочу я цього чи ні. А я не хотів. Але мої батьки поїхали того тижня на конференцію, і тому я жив у Віка. І я ходив за ним, мов прив’язаний.

— Буде, як завжди, — сказав я, — за годину ти будеш десь лизатися з найгарнішою дівчиною на вечірці, а я слухатиму на кухні патякання чиєїсь мами про політику чи поезію, чи щось подібне.

— Тобі потрібно лише поговорити з ними, — заперечив він. — Я думаю, нам у кінець цієї вулиці.

Він жваво жестикулював, розмахуючи сумкою, в якій була пляшка.

— Ти не знаєш?

— Елісон дала мені вказівки, і я записав їх на папірці, але залишив його на столі в передпокої. Спокійно, я все знайду.

— Як? — у мене з’явилася надія.

— Ми йдемо до кінця вулиці, — сказав він, немов пояснюючи дитині-ідіоту. — І шукаємо вечірку. Легко.

Я роззирався на всі боки, але ніякої вечірки не бачив — лише вузькі будиночки з поржавілими автівками чи велосипедами на бетонних подвір’ях та запилені вікна газетних кіосків, що пахли заморськими прянощами. Там було все: від привітальних листівок і старих коміксів до журналів настільки непристойних, що їх продавали в непрозорих пакетах. Я був там, коли Вік сховав один із таких журналів під светр, але власник крамниці спіймав його і змусив повернути вкрадене.

Ми дійшли до кінця і звернули на вузьку вуличку, одну з тих, де в будинків завжди є тераси. Все було тихим і порожнім цього літнього вечора.

— Тобі це легко, — сказав я. — Вони люблять тебе. Тобі навіть не треба з ними говорити.

Це була правда: одна невимушена усмішка, і він міг обирати найкращу.

— Ніц не правда. Тобі треба просто побалакати.

Коли я цілувався з подружками своєї сестри, мені не доводилося з ними розмовляти. Вони опинялися поруч, коли сестра була чимось зайнята. І вони заходили на мою орбіту, тож я їх цілував. Не пам’ятаю жодної розмови. Я не знав, що казати дівчатам. Так я і пояснив Віку.

— Вони лише дівчата, — сказав Вік. — Вони не з іншої планети.

Ми далі йшли звивистою вулицею, й моя надія не знайти вечірку поступово танула. З будинку попереду було чути приглушену музику і тихий ритмічний шум. Була восьма вечора, не так уже й рано, якщо тобі ще нема шістнадцяти. А нам не було.

Мої батьки завжди хотіли знати, де я, але не думаю, що батьки Віка цим переймалися. Він був наймолодшим із п’яти синів. Одне це здавалося мені чарівним: у мене було лише дві сестри, обидві молодші, і я почувався водночас особливим і самотнім. Я хотів брата відтоді, як себе пам’ятаю. Коли мені виповнилося тринадцять, я перестав загадувати бажання на падаючі зірки, але до того я завжди загадував брата.

Ми пройшли брукованою доріжкою вздовж живоплоту повз самотній рожевий кущ до будинку з сірим фасадом. Подзвонили, нам відкрила дівчина. Я не можу сказати, скільки їй було років. Вік — це один із тих нюансів у дівчатах, які я починав ненавидіти: коли ви діти, то ви просто хлопчики й дівчатка, які ростуть з однаковою швидкістю і вам усім по п’ять чи сім, чи одинадцять — усім разом. А тоді одного дня щось стається, і дівчата наче вириваються у майбутнє попереду тебе. І вони знають усе про все. У них критичні дні, і груди, і макіяж, і Бог зна що ще, чого я не маю. Діаграми у підручниках з біології не заміняють реального життя молодих дорослих людей, якими є дівчата нашого віку.

Ми з Віком не були молодими дорослими. І я починав підозрювати, що, навіть коли я почну голитися щодня, а не раз на кілька тижнів, я все одно буду далеко позаду.

Дівчина сказала: «Привіт».

Вік відповів: «Ми друзі Елісон». Ми познайомилися з Елісон — обличчя у веснянках і помаранчеве волосся, дурнувата усмішка — у Гамбурзі на програмі обміну в Німеччині. Організатори програми відправили з нами кількох дівчат з місцевої дівчачої школи. Дівчата, наші однолітки, були загалом балакучими й веселими і мали більш-менш дорослих хлопців з машинами й роботою, й мотоциклами, й — у випадку однієї дівчини з кривими зубами і єнотовою шубкою — з дружиною й дітьми, як вона із сумом зізналася мені на вечірці в Гамбурзі, на кухні, звісно.

— Її тут нема, — сказала дівчина, стоячи на порозі. — Ніякої Елісон.

— Не страшно, — сказав Вік з невимушеною усмішкою. — Я Вік. Це Енн.

Секундна пауза — і дівчина усміхнулась йому у відповідь.

У Віка була пляшка білого вина у пластиковому пакеті, взята із батьківського бару.

— Куди це поставити?

Вона посунулася, пропускаючи нас. «Кухня там, — сказала вона. — Постав на стіл до інших пляшок». У неї було золотаве хвилясте волосся, й вона була дуже гарна. У передпокої було погане освітлення, але я все одно побачив, що вона гарна.

— То як тебе звуть? — запитав Вік.

Вона відповіла: «Стелла». І він показав свої білі зуби й сказав, що це найгарніше ім'я, яке він коли-небудь чув. Галантний покидьок. І, що найгірше, він