Читати книгу - "Право на щастя, Ірен Вастро"

Цікаво, що відчуває рослина, яку пересаджують з одного місця на інше? Мабуть  те що і людина, яка змушена залишити свій рідний дім. Так, з часом вона адаптується, як квітка до нового горщика. Потім пустить нове коріння… Але в згадках буде те місце, де народився і виріс. І якщо квітка мабуть цього не згадає, а от людина…  Особливо, якщо вона змушена робити це, хоча зовсім цього не хоче. В таких обставинах виявилась я.

Мене звати Софія Павленко. Мені 21 рік. Студентка 4 курсу університету. Живу в прикордоному містечку.  Маю брата Данила, який зараз захищає нашу неньку Україну,  тата – Андрія Федоровича, що працює комбайнером у місцевій аграрній компанії та маму Надію Михайлівну, що працює на заводі по переробці молока та молочних продуктів.

Ми жили собі спокійно та мирно, доки війна не прийшла в наш дім. Брат відразу записався до лав ЗСУ. І ось уже більше 2 років, знаходиться на полі бою. Тато теж хотів йти служити, але його не взяли через проблеми з серцем. Мама не хотіла відпускати брата, але він сказав, що має захищати свою родину та країну від загарбників, що нищать нащі землі, вбивають людей та розбивають їх домівки. За цей час він отримав підвищення по службі і має багато досягнень, у подоланні ворога. Я ж волонтерю у вільний час разом з мамою і продовжую нелегке начання в умовах постійних сирен та відключення світла.  Ми вже звикли, як квітка до горщика так жити, доки не сталося більше лихо. Обстрілів стало більше. Щогодини щось почало прилітати по нашому мирному місту. Влада вирішила евакуювати його.

-Я в шоці! Наше містечко будуть евакуювати!- кажу мамі, читаючи новини з інтернету.

-Кожного дня обстріли, люди майже не виходять з підвалів. Чому ти дивуєшся?- питає мама серйозно.

-Мамо, але куди їхати? У кожного з нас тут життя минуло? Чи тобі не жаль буде їхати звідси?- питаю я.

-Доню, я вже прожила більше ніж ти, мені не так страшно помирати. Але в тебе життя попереду. Потрібно виїджати.- каже мама, чим мене дуже дивує своєю відповіддю.

-Тобто все покинути і їхати невідомо куди?- питаю я.

-Доню, я знаю, що ти дуже люиш своє місто, свій дім, але чекати доки прилетить в наш дім ми не можемо.- каже мама.

-Я гадаю тато теж буде проти. – кажу я свій аргумент.

-Що я буду проти?- питає тато заходячи на кухню.

Він тільки повернувся з роботи, хоч уже пізній вечір.

-Виїджати з міста. Буде евакуація з нашого містечка.- кажу я татові.

-Ну, якщо  потрібно буде, то доведеться їхати. Але зараз я нікуди не збираюся.- каже тато сідаючи за стіл.

-А що чекати? Доки прилетить в наш дім?- питає мама.

-Ні, віддати ворогу свій дім, де я народився і де жили ще мої батьки!- каже тато.

-Життя дорожче ваших речей.- каже мама підходячи до вікна та тихо витираючи сльози.

-Надійко, давай трохи почекаємо. Може щось зміниться на краще?- каже з надією тато.

-Щось я в це не дуже вірю.- каже мама.

-Давайте вечеряти та відпочивати, доки тихо.- каже тато, обіймаючи маму.

-Добре.- каже вона і йде підігрівати вечерю, а я йду їй допомагати.

Після вечері мені телефонує мою подруга та одногрупниця Аліна.

-Привіт. Чула новини про евакуацію?- питаю про наболіле.

-Привіт. Так чула. Ми будемо евакуюватися. Поїдемо до тітки у Черкаси.- каже подруга.

-А в неї є родина?- питаю я.

-Так, але діти за кордоном, а чоловік помер  нещодавно. В неї приватний будинок, тому зможемо забрати і нашого собаку.- каже подруга.

-І ти з радістю їдеш? Покидаєш дім де пройшло все твоє життя?- питаю я.

-Не драматизуй! А що робити? Буквально вчора був приліт у сусідньому дворі. Чекати доки прилетить і до нас?!- каже Аліна.

-Я просто досі в шоці! Я не можу все покинути! Не хочу!- кажу та на очах з’являються сльози.

-Іноді ми маємо робити те, що не хочемо, щоб жити далі.- каже філософські моя подруга.

-Куди їхати? Кому ми потрібні? ВПО всюди вистачає!- кажу я.

-Я розумію твій шок, я сама ридала в подушку десь півгодини. Але ми мусимо взяти себе в руки. Ви Данилові сказали?- питає вона.

-Ще ні. – кажу я.

-Можливо  він вам щось підкаже. Я впевнена, що він підтримає евакуацію. Життя дорожче.- каже подруга.

-Добре. Я зрозуміла твою думку.- кажу я.

-Як справи  взагалі? Як там Валентин?- питаю я.

-Вдома сидить. Боїться щоб ТЦК не спіймали. Мама його з дому не випускає.- каже з відразою.

-Її по-своєму можна зрозуміти: не для того вона сина народжувала та ростила, щоб його вбили молодим.- кажу свою думку.

-Ти права звісно, в кожного своя правда. В батьків своя, в держави своя. Але хто нас захищатиме? До речі хочу пройти курси першої допомоги. Ти зі мною?- питає подруга.

-Які ще курси?- питаю я.

-У волонтерському центрі влаштують. Для цивільних.Ти зі мною?- питає подруга.