Читати книгу - "Морок, Айрін Сторі Irene Story"

Єдине, що я відчуваю, прокинувшись серед ночі - страх. Шалений стук серця у грудях. Дихання через раз. Треба себе опанувати. Це був лише сон. Але це був один і той самий сон, що я бачила майже кожної ночі протягом останніх місяців. Від початку і до кінця цей сон незмінний. У ньому навкруги мене лиш морок. Потім я просинаюсь від відчуття того, що мені немає чим дихати. Моє серце калатає. І так кожного разу, коли мені сниться цей сон. А снится він мені часто.

Дякувати Богу, що сьогодні в мене сеанс з моїм психологом. Ми вже місяць намагаємось вирішити проблему з моїм сном, яка триває вже значно довше. І це заважає мені нормально жити, ефективно працювати. Я весь час після того, як мені цей сон насниться, думаю про нього, згадую всі деталі марення.

Після того, як я прокинулась, я не можу спати далі. Отже, саме час йти на пробіжку. Добре, що поруч з будинком є чудовий парк. Зранку ще прохолодно, але сподіваюсь, що вдень вже буде достатньо тепло. Але це потім.

Зараз я хочу думати лише про біг.

Взявши пляшку з водою я вибігла з квартири. Добре, що окрім власників собак і мене, в парку нікого більше немає, – всі решта ще сплять чи збираються на роботу. В великому місті немає можливості довго спати, а в столиці - тим паче. Всі кудись біжать: якщо не на пробіжку, то на роботу, чи в магазин, чи з дітьми, чи з собаками. Якщо бути чесною, я ненавиджу бігти. Навіть в цьому ненависному мені сні я кудись біжу. Але біг це єдине, що дозволяє мені ні про що не думати, хоча б хвилин тридцять.

О дванадцятій в мене зустріч з психологом. Потім – робота. В нашій редакції завдяки головному редактору, який так хотів відрізнятись від інших керівників таких самих установ, журналісти працюють у дві зміни. Він каже, що таким чином ми можемо опрацювати якомога більше інформації, верифікувати факти та обробити більшу кількість інтерв’ю.

Не знаю, наскільки це ефективно чи прибуткового, але мене влаштовує такий графік. Зранку можна встати трішки пізніше (якби ж то), виконати всі заплановані хатні справи (давно їх не планувала), а вже потім їхати на роботу. Редакція знаходиться в центрі Києва, тому мені вистачає проїхати чотири станції метро та пройти п’ятнадцять хвилин, аби дістатись робочого місця. А від психолога мені доводиться їхати хвилин сорок з пересадкою на вузловій станції, щоб вчасно приїхати на роботу. Тому сьогодні мене очікує подорож на метро з одного берега Дніпра на інший.

Перед зустріччю з психологом я нервую. Як завжди. Можливо люди під час сеансів мають обговорювати важливіші проблеми, як-то конфлікти внутрішні чи зовнішні, але я розмовляю про сон. Моя проблема в тому, що я не можу спати. Я не відпочиваю. Через це в мене вже певні проблеми зі здоров’ям: головний біль (мігрень), роздратованість (постійна). А ще з’явились панічні атаки. Психолог намагається з’ясувати, чи лише сон так впливає на моє самопочуття. А я намагаюсь зрозуміти та зупинити руйнівний вплив на мій організм. Я так не можу.

Мій психолог – це жінка. В неї руде довге волосся та карі очі. Вона старша за мене років на п’ятнадцять. В неї є діти, про яких інколи вона може розказати під час обідньої перерви після сеансу: вона п’є каву, а я чай. Не вживаю каву. Психотерапевт завжди робить нотатки. Цікаво, де вона їх зберігає? Треба буде в неї якось спитати. Знаючи, скільки в неї клієнтів, маю здогадку, що в неї назбиралась власна бібліотека ім. Вернадського. Як журналісту, мені інколи так і хочеться запитати в неї про інших її клієнтів, можливо, серед них є публічні люди. Але всім відомо про лікарську таємницю. Моя психолог не з тих, хто воліє говорити про роботу поза роботою. За обідом вона зазвичай говорить про свою родину та своє хобі – садівництво. Весь час розповідає про рослини з такими чудернацькими назвами, що мені здається, що вона їх вигадує просто під час розмови. Одного разу вона подарувала мені фрезію. Потім я півночі читала, як за нею доглядати. Я і квіти – це антонімічні поняття. В мене вдома тепер лише фрезія. Вона жовтого кольору. Як я потім дізналась з Інтернету, мовою квітів фрезії жовтого кольору означають дружбу.

За п’ять хвилин до дванадцятої я вже прийшла в офіс до психотерапевта. Під час сеансу я мала змогу відпочити від зовнішнього світу і зосередитись на своєму внутрішньому.

Тому я мала вимкнути звук на телефоні. Весь світ мав зачекати (під «світом» я мала на увазі роботу, колег та керівництво редакції).

- Добрий день!

- Вітаю, Софіє! Займай своє місце.

В кабіні психолога, як завжди, пахне кавою та свіжими квітами. Здається, цей запах був повсюди. Ти наче опинився в казці, і там замість імбирного будиночка кавовий будинок, який належить кавовій від мій у кавовому лісі. Від цього запаху в мене ще більше починає боліти голова.

- Мені відчинити вікно?

- Так, будь ласка.

- Знову болить голова?

- Так, це нестерпно.

Поліна (вона саме просила звертатись до неї лише за ім’я, ніяк інакше) встала, щоб відчинити вікно. Величезні окуляри з товстою оправою додавали до її вигляду легкого відтінку старомодності. Якщо б я не знала скільки їй років, то я ніколи не здогадалась би.

- Про що ти хочеш сьогодні поговорити?

- Про те ж саме. Про сон. Він знову мені сьогодні наснився.

- Чи були в ньому якісь зміни? Можливо, додалось щось нове? Чи навпаки зникло? Поки ти думаєш, поясню для чого про це питаю. Ти ж розумієш, що розбираючи з тобою те, що тобі сниться, ми ще паралельно проговорюємо багато речей, які відбувалися чи відбуваються в твоєму житті. Якщо б уві сні щось змінилось, то це б означало, що ми розібрались в якомусь питанні, або ж знайшли ще одну тему для того, щоб її проговорити. То ж, чи є якісь зміни?