Читати книгу - "Вовчиця , ЛІдія Тугай"

Я провела у відьми три дні — три дивні, водночас важкі та цілющі дні. Вони були схожі на затяжний сон, у якому кожна хвилина мала свій сенс, кожне слово й дія залишали відбиток у моїй душі.

За ці дні я зміцніла. Повернула віру в себе та свої сили, які, здавалося, залишили мене в той момент, коли вибухнуло авто, що забрало життя мого батька. Я більше не ховала обличчя в долонях, не тікала від своїх думок. Відьма, стара й мудра, бачила мене наскрізь, мов крізь тонкий туман. Її очі, наче дві безодні, проникали в найпотаємніші куточки моєї свідомості.

— Порожнеча всередині тебе — це лише наслідок, — сказала вона в перший вечір, сидячи біля вогнища. Її голос був глибоким, але не грубим, а слова — простими, ніби вона читала книгу, яку знала напам’ять. — Твій біль не зникне, але ти навчишся його приймати.

Ці слова тоді здалися мені лише черговою філософією, але вже наступного ранку я відчула, як вони проросли в мені.

Стара чаклунка знайшла ключик до моєї свідомості, ніби вона завжди знала, як змусити замок у моїй душі клацнути й відчинитися. Її методи були незвичними. Вона не читала заклинань і не варила зелій. Натомість ми розмовляли, іноді годинами мовчали, пили трав’яний чай із важкими, терпкими нотками, та каву. 

Я відчувала, як порожнеча всередині мене поступово затягується. Ні, вона не зникла зовсім, але вже не була таким чорним, всепоглинаючим проваллям. Я знову почала дихати. І, головне, я знову відчула, що далі є сенс жити.

Сьогодні був останній ранок — ранок четвертого дня, коли наша угода добігала кінця.  

 І так я вдягнулась і вийшла на кухню.  Як завжди, господиня пила чай, а переді мною стояла чашка ароматної кави. 

- І так, що робитимеш?  Куди ж далі? - Її зморшкувате обличчя було спокійним, а очі світилися тим самим розумінням, яке відчувала я.

 - Жити... .

 - Ось і добре - сказала вона тихо немов промовляючи сама до себе - Жити це правильний вибір. Та не забувай дорога по якій ти ідеш завжди це твій вибір!

 Я подивилась на неї звівши брови. Її слова хоч і прості мали глибокий сенс.

-Ти багато дала мені за ці дні. Я навіть не знаю чим віддячити тобі.

Відьма махнула рукою немов відганяючи примару.

-Головне ти вийдеш від мене сильнішою ніж прийшла, це і є моя нагорода.

Я зробила ковток кави. Його гіркувато- солодкий смак нагадав мені що життя теж бува, такою ж різкою та з відтінком щастя.

- Та якщо колись тобі буде важко, ти знаєш де мене шукати. Тільки не зловживай цим.

— Я не забуду тебе — відповіла я, дивлячись їй у вічі.

— Ні, забудеш. Але це нормально. Головне, що ти візьмеш із собою не спогади, а нове відчуття.

Я мовчки кивнула. Вона мала рацію. Я ніколи не забуду її хижу, її голос, але найважливіше — це внутрішній спокій, який я знайшла тут.

Вийшовши на дорогу, я озирнулася ще раз. Відьма стояла там, така маленька й водночас велична на тлі світанкового неба. І я відчула, як щось невидиме в моєму серці стало на своє місце. Життя тривало, і я знала, що готова йти далі.

Вийшовши від відьми, я попрямувала на вокзал.  Про себе згадуючи, що сталося за ці три дні.

 -Так, так, так.  Нитки з'єднань.  Де ж вас шукати? - Подумки повторювала я йдучи дорогою.  Це останнє завдання та порада що дала мені вчора ввечері відьма.

 Біля мене зупинився чорний позашляховик.  Двері відчинилися і переді мною сидів здоровий мурмило з пістолетом спрямованим у мій бік.

 -Ну Що крихітка добігалася?  Павло тебе вже ошукався!  Думала, ми не знайдемо тебе в цій глушині?  Змусила нас, скажу я тобі побігати.  Залазь у машину! - скомандував він.  -Ну! - І він вистрілив біля моїх ніг.

 -Дуууже цікаво.

 Мурмило різко обернувся на голос.  Тільки зараз я помітила відьму у глибині машини.  І, як не дивно, мурмило теж не очікував її побачити поряд із собою.

 -Ти Хто, стара?

 -Не Така вже я і стара! 

 Її обличчя почало молодіти на очах!  Розгладжувалися зморшки та підтягувалася шкіра.  Вже за хвилину на мене дивилася молода приваблива особа.  Тільки очі, ніби з поволокою, блакитним льодом дивилися на мурмило.

 -Та, щоб мене! - І він натиснув на курок цілячись у Відьму.  Осічка.  Він тиснув ще й ще.  Результат був тим самим.  Тоді він вистрілив просто убік.  Пістолет слухняно випалив усю обойму на дорогу.

 - Щоб тебе що? - Уточнила вона.

 - Ні чого ж собі! - Він глянув на розряджений пістолет.

 - Як забажаєш - лукаво усміхнулася Відьма і ляснула в долоні.

 - А Паші передай "Моя вона".  Зрозумів?

  Я стояла ні мертва, ні жива намагаючись осмислити те що щойно сталось.  Що відбувається?  Ну гаразд "цей" мене знайшов.  Ну Гаразд "Паша мене шукав!"  Я все-таки дочка Підмісячного.  А Паша не зміг мене спокусити та тепер шукає інші способи прибрати до рук бізнес батька, що дістався мені у спадок.  До речі, в якому я нічого не розумію. 

 Тим часом Відьма вийшла з машини, обійшла її довкола і взявши мене за руку повела назад до будинку.  Мурмило, жодного слова не сказавши, сів у машину і поїхав у невідомому напрямку.

Мовчання супроводжувало нас дорогою назад. У будинку, як і завжди, планувала затишна напівтемрява. Відьма мовчки пройшла на кухню, жестом запрошуючи мене за стіл. Кілька хвилин вона зосереджено чаклувала над чаєм, і скоро повітря наповнилось теплим ароматом трав і спецій.

Ми сиділи мовчки. Її спокій діяв на мене заспокійливо, хоч у середині все ще вирували емоції. Я піднесла чашку до губ і зробила ковток. Чай був густим, терпким, ніби увібрав у себе спокій та силу господині.

- Тобто дочка Підмісячного - заговорила вона нарешті дивлячись на мене своїми пронизливими очима. Ти сама розумієш у що втягнута?

Я відвела погляд, не знаючи, що відповісти.

Лілія уважно дивилась на мене, наче проникаючи поглядом в душу.

- Ти знаєш, Маша, до мене не потрапляють випадкові люди. - вона зробила ковток чаю і її очі заблищали льодом -Щось в тобі особливе. Ти відчуваєш це?

 Я намагалась відвести погляд, та дивне відчуття, що вона бачить мене наскрізь не відпускало.