Читати книгу - "З ним безпечно , То Софія"

Було пізно. Спекотний літній вечір повільно згасав за вікном. Я спакувала речі, сіла на ліжко й поглядом провела по кімнаті. 

— Ох… — видихнула. Тут було всяке: і сміх, і сльози, і довгі телефонні розмови, і палкі цілунки, і безсонні ночі… Було відчуття, ніби залишаю не просто кімнату, а частину себе. Задумалась. Поринула у спогади, мовби намагалася затримати час. 

Звуки шин, що різко гальмували, вирвали мене з цього стану. Я знала — це він. Значить, пора йти. Взявши валізу, я подалась на вихід. 

Він стояв, спершись на капот. Його усмішка була звичною — з тієї серії, коли наче все добре, але ти вже вмієш бачити більше. 

— Привіт, кіцюха, — кивнув, всміхаючись. 

— Привіт, — тихо відповіла я. Не хотілося вдаватись до ніжностей. Та я дозволила йому поцілунок. Як завжди. 

Ми рушили. Машина зірвалась із місця, здіймаючи куряву за собою. Ми просто "летіли" — не мали права на запізнення. 

На вокзал прибули вчасно, навіть трохи раніше. Я одразу помітила Ірку — вона стояла й чекала нас. Дивно, та коли я побачила подругу, стало трохи спокійніше. Навіть більше — я відчула передчуття чогось нового. Сподіваюся, ця витівка того варта. 

— Міла, ти готова? — Ірина кинула погляд на Антона — холодний, мов айсберг. 

— Переживаю... Як я зможу без нього? — шепочу. 

— Та перестань. Побачиш — може, воно й на краще, — закочує очі Ірка. Вона ще й половини не знає. Може, й добре. 

Я мовчки киваю. Краєм ока бачу Антона з валізою й подаю подрузі знак, що варто згорнути розмову. 

Прибув наш потяг. Почалася посадка. Люди поспішали зайняти свої місця — всі втомлені, сонні, мовби цей пізній час зібрав у собі всі недоспані ночі. 

— Навіть не думай довго з ним стояти, я тобі ще за Артема не розповіла, — шепоче Іра з хитрим поглядом. 

Закочую очі. Ех, у цьому і вся Ірка. Надіюсь, вона по моєму погляді зрозуміла, що я сама вирішую, скільки часу мені потрібно для прощання. 

Обіймаю Антона, міцно притискаючись до нього. Потрібно запам'ятати цю мить — нам доведеться перевірити свої стосунки відстанню. Дуже сподіваюся, що ми витримаємо. А може й ні… Хтозна. Головне — бути щасливим. Ніхто не знає, які подарунки чи капості готує доля. Нам залишається лише приймати їх. А вже з посмішкою чи сльозами — то особиста справа кожного. 

Ми стоїмо якийсь час мовчки, обійнявшись. Аж поки не звучить голос оператора: 

— Потяг Львів — Одеса відправляється за п’ять хвилин. 

— Пиши, — кажу. — Дзвони, — каже він. 

Цілую його в губи, беру валізу та йду до провідниці. Показую квиток — вона киває й запрошує в середину. Потрібно знайти своє місце.

 Це початок. Але чого саме — я ще не знаю.