Читати книгу - "Скільки сліз до ненависті?, Буяна Іррай"

Оріана Чорногірська

Це був звичний, прохолодний, вечір в очікуванні. Глибоко всередині все ще жевріла надія, хоча струни душі натягувалися болем. "Він не прийде", - це чіткий факт, котрий подумки розуміла, але... Хіба грішно все ще сподіватися? Чи може, то просто звичка? Але чому він такий холодний? Хіба я вчинила десь не так? Чи то якась чергова гра, правила котрої відомі лише йому?

- Приберіть зі столу, - суворим тоном наказую прислузі, а сама повертаюся до спальні.

Дивно. Чи можна звикнути до самотності? У цих холодних стінах, здається, інакшого не бачила... Хоча, моє життя не завжди було таким. Єдина спадкоємниця Чорногірських, аристократка з міської знаті, люба дитина своїх батьків та... Ай, байдуже. Це вже немає значення. Все що у мене залишилося - нічого не вартий титул. Але попри даний факт Адамант не збирався розривати заручини, хоча моя цінність нареченої помітно впала.Тоді мені здавалося, що маю шанс. Що моє кохання стане таки взаємним... Безглузді мрії? Можливо. Чи варто зупинитися? Не знаю. Точніше, не хочу. З огляду на нормальність - наші стосунки тріщали по швах... Однак ці почуття так глибоко вкорінилися у серце, що гадки не маю, як їх звідти викинути...

- Пані, - постукала моя особиста служниця Анна, - господар повернувся.

- Повернувся? - здивувалася, адже розраховувала, що він приїде аж вранці. - Де він?

- Пан Адамант разом з другом, попрямував до свого кабінету.

- Чудово, - серце радісно гульнуло у танець. - Підготуй чай з випічкою.

Нічого не змінюється... Я задихаюся від самотності, коли його немає, а варто йому лише з'явитися, як роблюся сама не своя. У животі літають метелики, а усмішка не сходить з обличчя. Ніщо так не приносить задоволення, як той факт, що він поруч.

Анна поквапилася на кухню. Вона завжди була кмітливою малою, саме тому я і зробила з неї особисту служницю. Похапцем дивлюся на себе в дзеркало, заплетені у високу зачіску блідо-рожеві коси мали охайний вигляд. Хоча мені ніколи не подобався даний природою колір, надто вже привертав увагу. Зелені зіниці, як один з атрибутів мого роду, хоча кому це зараз здалося?! Певно божеволію... Хех! Власне відображення викликає огиду. Стримую нудоту та повертаю голову до прочиненого вікна. І коли це почалося?.. Хитаю головою, щоб відкинути зайві думки.

Вирішила не перевдягатися, а залишитися у своїй повсякденній зеленій сукні. Якось Адамант сказав, - зелений мені неймовірно личить. Служниця принесла срібну тацю, і я пішла привітатися з коханим та його гостем. Мої руки ледь тремтіли від емоцій. Я не бачилася з нареченим чотири дні, тому трохи хвилююся. Власне не збираюся його затримувати, просто привітаюся, залишу тацю зі смаколиками та піду, чітким планом вималювала дії у себе в голові. Нічого ж дивного, правда?

Кабінет Адаманта знаходився на другому поверсі, отож не поспішала на сходинках, щоб нічого не розбити. Є в мені трохи незгабності, хах!..

  О! Здається, двері прочинені. Надто чітко доносилися звуки бесіди. Я повільно наближалася до необхідної кімнати, але вимушено зупинилася, коли почула своє ім'я:

- Оріана?! А що з нею?

- Тобі її зовсім не шкода? - схоже це був Леда, найкращий друг мого нареченого. Неочікувано стати їхньою темою для бесіди.

- А чому має бути шкода? Леда, ти морочиш мені голову.

- Це ти морочив голову дівчині, щонайменше п'ять років! Як можеш бути настільки безвідповідальним?!

- Я і не знав, що моя наречена так тобі подобається, - він це промовив з відразою, через що у серці добряче закололо. - То може забереш її собі?

- Та справа не у симпатії! Ти запросив до свого помістя коханку, коли в ньому все ще живе твоя наречена!

- Сніжана не якась там жінка! - у голосі чулися нотки роздратування.

- Звісно не якась, чергова мисливиця на успішних чоловіків, котра із задоволенням стрибає у ліжко до засватаного.

- Досить! Я ж тобі казав, наскільки зачарований нею! Розсудлива, приваблива та цікава особистість. А не якась там цацка для нічних походеньок.

- Казав, але ти й говорив, що спершу маєш розв'язати питання з Оріаною! - обидвоє емоційно висловлювалися.

- Та що там вирішувати, розірвати старий договір про заручини та й все. Її батьків вже немає, отож жодних заперечень не буде, сходжу на днях до Великого князя, лише не репетуй. А Сніжана вперше погодилася погостювати, я не можу відмовити через такий дріб'язок, як Оріана.

Щось мені зле... Хоча, після таких слів, хіба може бути інакше? Здається зараз знудить! Я так і продовжила стояти за кілька кроків до дверей не наважуючись зайти.

- Ти мій друг, але зараз чиниш, як останній покидьок. У мене сил немає дивитися на її закохані очі та твою гнилу поведінку.

- Леда, я ніколи не казав їй, що кохаю і не збираюся. Що вона там відчуває, то лише її проблеми, тому не...

Я не змогла дослухати до кінця, власне, як і втримати тацю, що з гуркотом впала на дорогу плитку. Посуд розбивається на дріб'язок, розлетівшись в різні сторони... І не тільки посуд... Сльози хлинули на обличчя, однак показувати такий жалюгідний вигляд не хотілося. Я бігла з місця подій, немов якийсь злочинець! Перед очима все пливе, однак за стільки років прожитих у цьому будинку, наосліп знала усі коридори та стежки.

Ноги самі привели у найвіддаленішу частину саду, де дала волю сльозам на повну!

Мені боліло... Пекло та рвало на шматки! Так, я захлиналася почуттями та суперечностями. Здавалося, цей стан гірше смерті! Стільки років... Стільки років я була поруч з ним, а в його очах моя вартість не більше собаки?! Заручився, привів додому, а тепер, коли знайшов іншу, то з легкістю викине?! Ха-ха! Що за драма? Яка жалюгідна кінцівка... Тільки не це найгірше. Не його прохолодна манера, байдужість у погляді, чи зрада! О, ні! Найгірше - це я. Закохане дівчисько нікуди не зникло. Попри увесь біль, котрий Адамант з усією щирістю дарує, я все ще не можу викинути Його з серця! Все ще кохаю, хоча і не хочу... Ці стосунки руйнують мене зсередини, час це визнати. Щоб не робила, на які жертви не пішла б, для нього нічого не матиме значення, адже я йому байдужа. Якби я тільки могла випалити усі почуття до нього. Вирвати це кляте серце і..Стоп! Випалити?

У голові блиснула навіжена ідея. Ха-ха-ха! Це ж прекрасно! Якщо я сама не можу вбити це почуття, то знайду того, хто зможе...

Знаю, я дію на емоціях. І що з того?! Краще так, ніж упиватися болем. З мене досить цієї романтики! Заберіть і решти не потрібно! Як чудово, що зараз ніч. Пітьма вкриє, заспокоє,сховає під своїм покривом. Хоча сумніваюся, чи хтось зараз помітить моєї відсутності у помісті. Більша ймовірність того, що швидше конюх помітить зникнення коня, якого я позичила. Але це не важливо! Пріоритетом у мене інше...

- Пробач, Сніжинко, - зверталася до своєї білосніжної кобили. - Ще зовсім трішки.

Я гнала її щосили, адже мені потрібно встигнути поки місяць у зеніті. Ліс, як зазвичай, вітав своє доросле дитя! Нахиляв гілля дерев та вказував необхідний шлях. Стежка звужувалася, а отже - близько.

- Далі я сама. - зістрибую з коня.

Роблю кілька кроків вглиб. Вітер грається з моїм розтріпаним від гонів волоссям, а я шепочу з дитинства завчені слова. Ще мить і у суцільній пітьмі з'являються перші привітні вогники. Дрібний згусток чар, що дозволяє маленьким кулькам зеленого полум'я літати. "Відьомські ліхтарі", або "відьомське полум'я", якось так люди їх називають. Викликані мною ліхтарики вже вишикувалися у два ряди, осяявши шлях. Нотки хвилювання вже проскочили у свідомості, однак швидко їх зігнала. Я вже все вирішила. Так буде краще...

Вогники привели до самотньої хатинки, котру звичайним людям нізащо не знайти. А ці відьми обожнюють комфорт, зазначу. Хоч будиночок і невеличкий, та збудований відповідно до останніх модних тенденцій багатіїв.

- Я Оріана, - відьми не стукають, щоб увійти, - нащадок Балій.

Двері без проблем відчинилися люб'язно запрошуючи увійти. Без вагань заходжу всередину.

- Оріана! - першою обізвалася старша. - Давно ми тебе не бачили.

Відьми сиділи за столом, грали якусь карткову гру та курили довгу люльку. Лляна туніка з вишивкою прикривала стегна та спускалася до колін, оголивши засмаглі ніжки. Яскраві, зелені очі світилися навіть крізь хмару диму - чистокровні відьми. Їхні довгі, темні коси розсипалися по спині й привертали усю мою увагу.

- І справді, з останньої зустрічі ти помітно помолодшала, Вогнедара.

Тут жили дві сестри. Колись я врятувала старшу від в'язниці, з того часу ми товаришуємо (повноцінною дружбою складно назвати).

- Жити в образі старої карги мені не приносить задоволення. Отож трохи почаклувала, - вихвалялася.

- Ти нарешті вирішила бути більш радикальною до того чоловіка? - обізвалася молодша.

- Я хочу, щоб ви допомогли із заклинанням випалення, - впевнено заявила.

На мою коротку фразу жінки відреагували великими, здивованими очима. Доволі комічна ситуація...

- З дуба впала?! - вирвалося в Огнєжки. - Яке випалення, ти хоч здогадуєшся, що це за заклинання?!

- Не розумію, - різко наблизилася Вогнедара та взяла за руку, - навіщо такі радикальні міри? Який у цьому зміст?!

- Просто зробіть це! - мене не переконати!

- Оріана, подумай ще раз? В тобі тече кров відьом, просто дай тому йолопу любовного зілля! Буде ноги тобі цілувати!

- Погоджуся зі сестрою. Випалення крім того, що небезпечне, ще й дуже болісна процедура.

- Ха-ха! - розвеселило. - Якщо ця тимчасова жертва звільнить від цих кайданів "кохання", то я готова заплатити! Як Адам і сказав, мої почуття - лише мої проблеми. Я не маю права керувати чужими серцем, а от своїм...

Відьми змовчали, певно оцінювали ситуацію. Вони мої боржниці, тому відмовити не можуть. То навіщо відтягувати стільки часу?!

- Буде боляче, Оріано, - зі всією серйозністю відповіла Огнєжка.

- Сумніваюся, що буде болісніше, ніж зараз. Просто поверніть мені "мене", до зустрічі з ним, - це вже звучало, як прохання.

Сестри, хоч і без задоволення та стали готуватися до заклинання. Ми вийшли на двір, Вогнедара розпалювала вогнище, Огнежка вимальовувала замислуваті кола на землі. Мені вручили келих вина, котрий потрібно випити до дна.

- Не передумала? - питає старша скрививши обличчя.

- Ні. - чітко кажу.

- Ми вперше читатимемо це заклинання, - зізналася інша. - Ще ніхто не звертався з проханням випалити почуття... Мушу попередити, - наголосила, - ця магія діє на кожного по різному. Маю на увазі негативні ефекти.

- Байдуже, - щиро відповідаю.

Я віддала келих Огнєжці, після чого сестри взялися за читку заклинання. Слова швидко злітали з їхніх уст. Хоча вони й сказали, що раніше не користувалися ним, проте чудесно його знали...

Здійнявся теплий вітерець, поколихав низ сукні, погрався з опалим листям, дмухнув на волосся і зник. Сестри закінчили із заклинанням, однак нічого не відбувалося. Тиша. Я не рухалася. Мені вже здалося, що випалення не спрацювало, тільки...

- Оріано?! - схвильований крик сестер.

Що сталося? Перед очима якась пелена... Нічого не розумію. Різкий біль накрив кожну частинку тіла! Так раптово... Панічно намагаюся схопити ковток повітря, але марно. Легені розриває! Від серця й до кінчиків пальців пульсує біль, немов гаряча лава розливається по венах. Нічого не бачу, не чую, лише біль все ще сповіщає - жива! Гаряче! Пече! Скільки ще терпіти?! Для мене час втратив свій плин. Дайте хоч покричати?! Кості вивертає, здається ще трішки й зламаюся... Секунда! Смерть? Нічого не відчуваю... Ще секунда!  Жаданий ковток повітря! Ф-ф-ух! Жива!