Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (01.09)

— Віка, прокидайся! — кричить мама з кухні. — А то на перший дзвоник запізнишся!

О, моє любе ліжечко, як не хочеться тебе покидати...

Через п’ять хвилин я все ж таки встала — з сонним і злим обличчям. Хто взагалі придумав, що школа має починатися так рано? Постійно вставати, як курка на світанку. От через це мені й не подобаються школи.

Підходжу до шафи, дістаю білу блузку й чорну облягаючу спідницю до колін. Швидко одягаюся і йду до дзеркала. У відображенні бачу дівчину зростом 160 см (так, я в курсі, що невисока), з темно-коричневим волоссям, що лягає на плечі акуратним каре, і темно-карими очима, які на сонці переливаються золотом.

Косметикою я зазвичай не користуюсь, але сьогодні вирішила підфарбувати вії тушшю — в честь такого “свята”.

Виходячи з кімнати, відчуваю в коридорі запах маминого омлету. Настрій миттєво покращився — я обожнюю мамин омлет! Мені здається, кожен, хто його спробує, захоче їсти його щодня і цілувати мамі руки, як тато. З великою усмішкою біжу на кухню.

За столом сидить моя молодша сестра з кислою міною, а мама викладає омлети на тарілки.

— Ей, чого таке зле обличчя? — сідаю за стіл. — Не хочеш у шостий клас? — кажу жартома.

— А ти чого така весела? — питає Діана. — Прямо мрієш перейти в десятий?

— Ні, звісно. Хто буде радіти десятому класу? Якщо чесно, чого така зла?

— Я вчора просила маму зробити вівсяні млинці, а вона знову омлет приготувала, — сердито дивиться на тарілку (вона не любить омлет, навіть мамин).

— Та вівсянка закінчилась, — каже мама й раптом з підозрою зиркає на мене. — Невже наша пані Ваширенко Вікторія скористалася косметикою? — дивується, вдивляючись у мої вії.

Я мовчки їм омлет. Доїла, подякувала, пішла в коридор, взула свої нові лаковані туфлі на підборах... і ще сто років чекала, поки взується Діана. Йдучи до школи, розумію, що можу туди й не дійти — ноги болять так, ніби я босоніж через поле терну йду.

З величезним болем, але з ще більшою гордістю, я все ж дійшла до школи. У дворі вже стоїть наша тусовка, і Анжела серед них. Побачивши мене, вона підбігає й бере під руку.

— Привіт! Чого так довго? Лінійка зараз почнеться.

— Я не могла йти швидше, — бурчу. — Через ці туфлі в мене ноги помирають.

— Бідненька, — гладить мене по плечу.

Анжелу обожнюють хлопці: висока, струнка, з довгим золотавим волоссям і зеленими очима. А я подобаюся тільки проблемам. До неї підходять, просять номер, а вона всім відмовляє — у неї ж є Руслан. Правда, зараз він у відрядженні… ну тобто в Америці.

Лінійка була, як завжди, нудна. Але ми з Анжелою сміялися з усього — ми ж дві дурненькі мавпи.

Після лінійки мене підвезла додому мама Анжели — ми живемо поруч.

Переодяглася, почала допомагати мамі прибирати. Ми разом блищали, як дві прибиральні феї. А Діана? Як завжди, на дивані з пультом, королева телевізора. Увечері я впала в ліжко й моментально заснула.