Читати книгу - "Платформа"
- Жанр: Любовні романи
- Автор: Мішель Уельбек
Мішель Уельбек (1958) — французький поет, есеїст, прозаїк, якого на батьківщині називають «Карлом Марксом сексу» і кожна книжка якого стає бестселером.
Роман «Платформа», що вийшов в світ влітку 2001, отримав приз Паризького кінофестивалю «Кінороман» за кращий літературний твір, на який треба звернути увагу провідним кінорежисерам з метою його екранізації. Цей роман викликав колосальний суспільний резонанс, навіть дав привід для судових обвинувачень в адресу письменника. Чому ж тиражі цієї книжки у Франції перевищили вже півмільйона? Може тому, що це історія любові і смерті?..
Переклад з французької Р. В. Мардера
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мішель Уельбек
Платформа
Що більш огидне життя, то більше людина чіпляється за нього; тоді воно стає протестом, помстою за кожну прожиту мить.
Оноре де Бальзак
Частина перша
Тайські тропіки
1
Мій батько помер рік тому. Я не вірю в теорію, згідно з якою людина насправді дорослішає тільки після смерті батьків. Людина ніколи не стає по-справжньюму дорослою.
Біля труни старого я піймав себе на гидотних думках. Старий мерзотник, він сповна використав своє життя. З усіх ситуацій він викручувався, немов був їх справжнім хазяїном. «У тебе, дурний, були діти… — із запалом розмірковував я, — ти ж мав мою матір у всі дірки». Здається, я був трохи знервований — не щодня ховаєш близьких. Я не хотів бачити тіло. У свої сорок років мені вже не один раз доводилося бачити небіжчиків. Тепер я намагаюся уникати цього видовища. Саме через це в мене ніколи не було тварин.
Жінки в мене теж досі немає. Багато разів траплялася нагода одружитися, але щоразу я відхиляв цю ідею. Проте я дуже люблю жінок. Безшлюбність — мій тяжкий хрест. Найбільше цей факт дошкуляє у відпустці. Люди цураються у відпустці самотніх чоловіків певного віку: вони вважають, що у тих забагато егоїзму та інших вад; переконати їх у протилежному у мене не виходить.
Після похорону я увійшов до будинку, в якому мій батько прожив свої останні роки. Його тіло знайшли тиждень тому. Біля меблів та в кутках вже зібралося трохи пилу. У віконній рамі я помітив павутину. Час та ентропія потроху брали владу над цим місцем. Морозильник був порожнім. У шафках на кухні були здебільшого запаковані пакетики «Вейт Уочерс» з напівфабрикатами, коробки з ароматизованими протеїнами та енергетичними батончиками. Я тинявся по кімнатах першого поверху, жуючи пісочне печиво зі всякою хімією всередині. У котельні я трохи попрацював на велотренажері. У свої сімдесят батько мав набагато кращу за мою фізичну форму. Щодня він протягом години робив інтенсивну гімнастику, а двічі на тиждень відвідував басейн. У вихідні він грав у теніс, катався на велосипеді з ровесниками. Деяких з них я бачив на похороні. «Він усіх нас тримав у формі!.. — зауважив один гінеколог. — Він був на десять років старший за нас, але на цілу хвилину випереджав нас на двокілометровому узбережжі». «Батько, батько, — думав я, — яким же великим було твоє марнославство». Краєм ока я помітив лавку для накачування пресу та гантелі. Одразу в голові вималювалась картина дурня в шортах зі зморшками на обличчі, проте дуже схожого на мене, який з виглядом приреченого накачував свої грудні м'язи. «Батько, — думав я, — ти збудував свій будинок на піску». Я продовжував крутити педалі, але став задихатися, ноги почали гудіти. Тут я був лише незграбним початківцем. Знову згадуючи церемонію, я ще раз переконався, що справив на всіх добре враження. Я завжди дуже добре поголений, у мене вузькі плечі; коли десь близько тридцяти у мене позначилася лисина, я почав дуже коротко стригтися. Зазвичай я ношу сірі костюми, скромні галстуки, і вигляд у мене не дуже веселий. З прямим волоссям, у тонких окулярах, з похмурим обличчям та головою, трохи схиленою уперед, щоб краще чути похоронний хор, я почувався дуже зручно, набагато зручніше, ніж, скажімо, на весіллі. Похорон, достеменно, — це для мене. Трохи кашляючи, я перестав крутити педалі. Навколишні прерії оповивала ніч. Біля бетонної конструкції, в яку було вмонтовано котел, вимальовувалась брунатна, не до кінця затерта пляма. Саме тут з проламаним черепом знайшли мого батька. На ньому були шорти та спортивний светр «І love New-York». Експерт-криміналіст сказав, що смерть настала днів зо три тому. На перший погляд можна було припустити нещасний випадок: старий міг підсковзнутися на розлитій олії чи не знаю, на чому там ще. Але підлога була абсолютно сухою; крім того, череп був проламаний у кількох місцях, трохи мозку навіть витекло на підлогу; ні, скоріше за все, це було вбивство. Капітан Сомон з Шербурзької жандармерії мав зайти до мене увечері.
Повернувшись до вітальні, я ввімкнув телевізор «Соні» 16/9 з діагоналлю 82 см, стереозвуком та вмонтованим DVD плеером. На першому каналі показували чергову серію фільму «Ксена-воїн», одного з моїх найулюбленіших серіалів; дві накачані жінки з металевими ременями та у шкіряних міні-спідницях билися на шаблях. «Занадто довго тривало твоє панування! — викрикнула блондинка. — Я — Ксена, воїн із західного долу!» У двері постукали; я приглушив звук.
Надворі вже стемніло. Вітер легко колихав гілки дерев, з яких падали бридкі краплі дощу. На порозі стояла дівчина на вигляд років двадцяти п’яти північно-африканського типу. «Мене звуть Аїша, — мовила вона. — Я прибирала у месьє Рено двічі на тиждень. Ось прийшла забрати свої речі».
— Ну так… — сказав я, — ну так… — Я намагався зробити рукою жест, який, певне, мав бути привітним, пропонуючи їй увійти. Вона зайшла, кинула швидкий погляд на телевізор: дві войовниці билися тепер врукопашну, у безпосередній близькості від вулкану; на мою думку, деякі лесбіянки мали знайти в цьому видовищі щось збуджуюче. «Не буду вам заважати, — сказала Аїша, — я всього на п’ять хвилин».
«Ви мені не заважаєте, — відповів я. — Аніскілечкі, справді». Вона кивнула головою, немов розуміла, а її очі затримались на якусь мить на моєму обличчі; мабуть, оцінювала мою фізичну схожість з батьком, роблячи висновок щодо схожості характерів. За кілька секунд вона вже повернулася і пішла до сходів, які вели до спальних кімнат. «Можете не поспішати, — зауважив я дещо приглушеним голосом, — збирайтеся скільки вам потрібно…» Вона нічого не відповіла, продовжуючи підійматися східцями; можливо, вона мене не почула. Я сів на диван, знесилений внутрішньою боротьбою. Я мав допомогти їй скинути пальто; зазвичай заведено пропонувати людині допомогти роздягтися. Цієй миті я відчув, що в кімнаті страшенно холодно. Вологий підвальний холод пробирав до самих кісток. Я не вмів розпалювати котел та й не хотів. Мій батько помер, і мені слід негайно їхати звідси. Я перемкнув телевізор на третій канал саме на третій тур гри «Питання до чемпіона». У ту хвилину, коли Жюльєн Лепер оголошував Надеж з Валь-Фуре, що вона зберегла свій титул у третій грі поспіль, Аїша з’явилася на сходах з легкою сумкою через плече. Я вимкнув телевізор і швидко підійшов до неї. «Я завжди захоплювався Жюльєном Лепером, — сказав я. — Навіть тоді, коли він не знає міста або села, з якого приїхав учасник гри, йому завжди
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Платформа», після закриття браузера.