Читати книгу - "Майдан. Жінка"

Анні Ерно

Майдан. Жінка

Майдан

Я дозволю собі коментар: писати — це остання надія, коли тебе зрадили.

Жан Жене

Я склала заліки і здобула диплом учителя середньої школи, що дало мені змогу працювати у ліцеї в Ліоні, Круа-Рус. Новий ліцей, із зеленими рослинами в адміністративній частині та біля навчальних корпусів, бібліотека з паласом пісочного кольору. Я чекала там, коли по мене прийдуть і запросять на заняття, предмет заліку, перед інспектором та двома засідателями, визнаними викладачами літератури. Біля мене жінка гордовито й без вагання правила рукописи. Було досить вірно використати наступну годину, щоб я робила, як вона усе своє життя. Перед учнями першого курсу математичного факультету я промовила двадцять п’ять рядків — їх потрібно було пронумерувати — з «Батька Ґоріо» Бальзака. «Ви тягнете ваших учнів», — докорив мені тоді інспектор у кабінеті директора ліцею. Він сидів між двох засідателів, чоловіком та короткозорою жінкою, взутою в рожеві черевики. Я навпроти них. Продовж чверті години він критикував, схвалював, давав поради, я ледве слухала, запитуючи себе, чи означає це, що мене прийняли. Раптом, у єдиному пориві, всі троє підхопилися з поважним виглядом. Я теж поспішно підвелась. Інспектор потиснув мені руку. Потім, дивлячись мені у вічі: «Мадам, вітаю вас». Інші повторили: «Вітаємо», потиснули мені руку, жінка посміхнулася.

Я міркувала про цю церемонію, доки не зупинився автобус, мене переповнювала лють та щось схоже на сором. Того ж вечора я написала моїм батькам, що я викладач, який «обіймає постійну посаду». Моя мати відповіла, що вони дуже щасливі за мене.

Мій батько помер два місяці по тому, день у день. У віці шістдесяти семи років. Він тримав з моєю мамою кафе-крамницю продовольчих товарів у спокійному кварталі неподалік від вокзалу, у І… (Сен-Марітім). Він розраховував піти на пенсію через рік. Часто впродовж декількох секунд я не розуміла, чи події в ліцеї Ліона були до чи після його смерті, чи вітряний квітень, коли я чекала на автобус в Круа-Рус, був попереднім чи наступним місяцем за червнем, задушливим через його смерть.

Це сталось у неділю, відразу після полудня.

Моя мати з’явилася вгорі на сходах. Вона витирала очі серветкою зі стола, яку змушена була брати із собою в кімнату після сніданку. Вона промовила байдужим голосом: «Все скінчено». Я не пам’ятаю всіх хвилин, які були потім. Я лише згадую очі мого батька, які дивилися на щось позаду мене, кудись далеко, та його губи, здійняті над щелепою. Я було подумала прохати маму закрити йому очі. Біля ліжка також була сестра моєї матері та її чоловік. Вони запропонували свою допомогу, щоб перевдягти його, поголити, треба було робити це зараз, поки ще тіло не закоцюбло. Мати подумала, що можна б було переодягти його в костюм, який він вдягав на моє весілля три роки тому. Вся ця сцена здійснювалася дуже просто, без крику, без ридання, тільки в моєї матері були почервонілі очі та постійна гримаса на обличчі. Усі дії робилися спокійно, дотримувалися порядку, вживали звичайні слова. Мій дядько та тітка повторювали: «Він дійсно швидко коцюбне» чи: «Він перевдягнутий». Моя мати зверталася до тата, ніби він іще був живий, таким голосом та співом, які притаманні при спілкуванні з немовлятами. Багато разів вона з ніжністю називала його «мій біднесенький татусь».

Після гоління дядько підняв і тримав тіло, щоб можна було зняти сорочку, яку тато вдягав ці останні дні, та перевдягти його в чисту. Голова впала на голі груди, поцятковані прожилками. Вперше в житті я побачила інтимне місце мого батька. Мати швидко сховала його у складках чистої сорочки, ледь посміхнулася: «Сховай свою дрібницю, мій бідолашний чоловіче». Туалет було закінчено, руки батька з’єднали чотками. Я вже не пам’ятаю, хто це сказав, моя мати чи тітка: «Зараз він має більш шляхетний вигляд», тобто чистий, пристойний. Я зачинила віконниці та розбудила мого сина, що заснув після обіду в сусідній кімнаті: «Дідусь пішов спатки».

Дядько попередив родину, яка мешкала в І… вони приїхали. Вони піднялися зі мною та мамою в кімнату, стояли навколо ліжка мовчки кілька хвилин, потім вони зашепотіли, розпитуючи про хворобу та жорстокий кінець батька. Коли вони зійшли вниз, ми пригостили їх випивкою в кафе.

Я вже не пам’ятаю лікаря, що засвідчив смерть. Через декілька годин тіло мого батька стало мало впізнаним. Ввечері того дня я залишилася сама в кімнаті. Сонце сковзало на лінолеум. Це вже був не мій батько. На впалому обличчі стирчав лише ніс. У темно-синьому костюмі, що був для нього завеликим, він був схожий на птаха, якого поклали в ліжко. Вже зникло обличчя чоловіка з розплющеними та зосередженими на смерті очима. Я більше ніколи його не побачу.

Почали готуватися до церемонії похорон: вибір похоронного бюро, меса, повідомні листи, жалобний одяг. У мене було враження, що всі ці приготування не мають відношення до мого батька. Церемонія, де він не був присутнім з якоїсь причини. Мати перебувала у збудженому стані та довірилася мені, що минулої ночі тато намагався обійняти її тоді, коли вже не міг розмовляти. Вона додала: «Знаєш, він був гарним хлопцем, коли був молодий».

Сморід пішов у понеділок. Я навіть не уявляла, спочатку легкий затхлий запах, потім жахливий, як від квітів, які залишили у стоячій воді на тривалий час.

Мати зачинила крамницю тільки під час поховання. Інакше розгубила б клієнтів, а вона не могла собі цього дозволити. Мій померлий батько «відпочивав» нагорі, а вона обслуговувала відвідувачів, продаючи ганусовий лікер та червоне вино внизу. Сльози, тиша та гідність — ось що мусить супроводжувати смерть близької людини, на думку світу. Моя мати, як і її сусіди, підкорялася правилам гарного тону, де турбота про гідність була найважливішою. Між смертю батька в неділю та похороном у середу кожен коментував те, що відбувається, дуже лаконічно та тихо: «Він так змінився…», або з награною радістю: «Наш патрон нас залишив!». Кожен висловлював свої почуття, коли їм повідомили цю звістку, «я був приголомшений», «я не знав, як це сприймати». Таким чином вони бажали продемонструвати, що мати не самотня у своєму нещасті, форма ввічливості. Багато разів згадували тата, коли він іще був у доброму здоров’ї, пригадували всі подробиці цієї останньої зустрічі, точне місце, день, яка стояла погода, слова, що промовлялися. Ці ретельні спогади, коли життя тривало,