Читати книгу - "Таємниця катакомб"

Том Еґеланн Таємниця катакомб

~~~

Головний астроном обсерваторії Мауна-Кеа на Гаваях Сюзі Лі не вірила своїм очам. Але помилитися вона ніяк не могла: в окулярі велетенського зоряного телескопа на небі виднілася нова, невідома комета. Прекрасна. Велична. «Схожа на різдвяну зірку», — подумала Сюзі й усміхнулася.

З ентузіазмом та хвилюванням астрономи заходилися визначати розміри комети, швидкість та орбіту.

І ще ніхто з них не міг тоді навіть уявити, яке значення матиме це відкриття.

УСИПАЛЬНЯ

Розділ I

Скринька

Стародавня церква в Бурґюнні

Мружачись проти сонця, Роберт розглядав смолянисто-чорну дерев’яну церкву. Бурґюннська стародавня церква часів вікінгів, ставкірка, вражала своїми стрімкими дахами й кутами. Поверх за поверхом. Дашками й піддашками. Вежами й шпилями. Похмура, могутня, загадкова — вона височіла, осяяна променями сліпучого літнього сонця. Голови драконів шкірилися до неба грізним оскалом. Поруч — християнські хрести й праскандинавські фантастичні звірі. Мальовані й різьблені орнаменти. Зате жодних вікон, жодних вітражів. Лише ота похмурість, чорність і замкненість.

Літній день був теплий, наповнений дзумкотінням комах і квітковим пилком. Припікало сонце. Піщані хмари з поля розкопок припудрили дерева й траву на луці. Ставкірка кидала загострену тінь на гурт археологів, які, колінкуючи, шукали в надрах землі минувшину.

Одним із них був Роберт. Цілком звичайний хлопець. Звичайного зросту. Звичайної зовнішності.

Кілька місяців тому йому виповнилося чотирнадцять років. У захваті від музики. Від пригодницьких фільмів. Комп’ютерних ігор. І від хом’ячка на ім’я Бюрре. Але нині він перебував тут, біля Бурґюннської стародавньої церкви, разом зі своєю мамою. Вона археолог. Роберт щоліта, скільки себе пам’ятав, у час шкільних канікул їздив з нею на розкопки. Йому це дуже подобалося. Хлопчик любив археологію. Або ж полювання за скарбами, як він це називав. «Ми не скарби шукаємо», — завжди заперечувала мама. Та Роберт лише відмахувався. Для нього розкопки були пошуками скарбів.

Увесь той ранок він працював разом з мамою у розкопаному кургані — похованні вікінгів, яке налічувало понад тисячу літ. Міліметр за міліметром, сантиметр за сантиметром вони розкопували й відчищали пензликами стародавній світ — заглиблювалися у минуле.

— Овва! — раптом скрикнула Робертова мама.

Надто голосно. І пронизливо. Підвелася. Решта археологів бігцем кинулися до неї, оточили колом.

— Що там, мамо? — запитав Роберт.

Мама підняла щось догори.

Скринька.

Мідна скринька.

Скринька епохи вікінгів.

Археологи тісним гуртом подалися до польового намету. Там зберігалися знайдені досі брошки, гребені, гостряки стріл. Очолювали процесію Роберт і його мама.

Керівник археологічної експедиції, головний консерватор Фонду старожитностей Історичного музею Осло Інґеборґ Мюкле вийшла з намету на дерев’яний поміст, аби довідатися, з чим вони прийшли.

Робертовій мамі аж руки тремтіли від хвилювання, коли вона ставила мідну скриньку на робочий стіл у наметі.

На віку скриньки були видряпані три символи:

— Неймовірно! — перешіптувалися між собою археологи.

Дехто радісно усміхався. Хтось недовірливо хитав головою.

— Що — неймовірно? — допитувався Роберт.

— Перший символ — це анкх, — пояснила мама.

— Що-що?

— Анкх — стародавній єгипетський ієрогліф, знак вічного життя, відродження. Другий символ — давньоскандинавська літера-руна ty, якою у вікінгів позначали бога війни — Тіра. Третій знак — християнський хрест, символ розп’яття Христа і його воскресіння.

— То й що? — здивувався Роберт.

— Три однаково стародавні й абсолютно різні символи не можуть поєднуватися.

— То й що? — далі не розумів Роберт.

— Усе, що не поєднується, цікаве для нас, археологів.

— А може, все ж найцікавіше те, що сховане в скриньці? — наполягав Роберт.

Мама погодилася з сином.

Дуже обережно й дуже повільно — немов цілу вічність — Робертова мама зчищала глину, а тоді сторожко підняла віко.

Дехто вражено охнув.

У скриньці лежали чотири римські монети. І рукописна карта Рима на матеріалі, схожому на телячу шкіру.

Та вражено охнути змусило археологів щось зовсім інше: прикраса. Неймовірно гарна прикраса. Осяйний трикутник:

Навіть пролежавши в касетці, у кургані вікінгів, тисячу років, прикраса виблискувала теплим полиском.

«Майже магічне сяйво», — подумав Роберт.

ФАКТИ ПРО ІЄРОГЛІФИ ТА РУНИ

Ієрогліфи — це «мальоване письмо», яким користувалися у Єгипті тисячі років тому. Абсолютно незбагненно!

Для складання слів та речень у нашій мові ми використовуємо літери.

Ієрогліфи можуть означати безліч різних речей. «Око Гора», скажімо, було символом міцного здоров'я, королівської влади й захисту від богів. Деякі ієрогліфи могли зображати людей, тварин, птахів, риб, рослини чи знаряддя праці. Це письмо знаходили по всьому Єгипту: всередині пірамід, на фасадах палаців і на статуях. Але з часом єгиптяни забули стародавній шрифт. Ніхто в світі уявлення не мав, як читати єгипетські ієрогліфи, аж до 1822 року, коли їх зумів розшифрувати француз Жан-Франсуа Шампольйон. Дослідник порівняв тексти, вирізьблені дві тисячі років тому на Розетському камені. Один і той же текст був написаний на ньому давньогрецькою та двома древніми єгипетськими мовами.

Якщо ієрогліфи — символічне мальоване письмо, то руни — літери, якими писали (чи, радше, карбували) у Північній Європі незадовго після Різдва Христового. Відомо, що рунічним, письмом володіли насамперед вікінги. Але не тільки вони, інші народи теж знали руни. Рунічна абетка називалася футарк — за першими літерами: F-U-Þ-A-R-K. Існує два футарки: старший і молодший. Старший складався з 24 рун. Приблизно до IX століття його замінив молодший футарк — спрощена версія абетки лише з 16 рунами. У Норвегії руни вийшли з ужитку в XIV–XV століттях.

Розділ II

Катакомби

Рим, кілька місяців опісля

I

Бібікання автомобільних клаксонів. Сирени. Виск гальм. Коли Роберт із мамою прибули на таксі до місця розкопок, вечірній транспортний час пік у Римі перебував у своїй найжахливішій фазі. Вони приїхали з помешкання, яке винаймали в центрі міста, навіть не розпакувавши речі після перельоту.

Біля входу на обгороджену територію прибулих вже чекав керівник експедиції. Він аж засяяв на обличчі, коли їх побачив, помахав рукою і відрекомендувався як Умберто.

«Неймовірно, — подумав Роберт. — Умберто перший археолог, який не пахне землею та потом, а смердить лосьйоном після гоління».

Умберто поцілував Робертовій мамі руку, вигукнувши при цьому співочою італійською bella donna. Прекрасна жінка. А тоді поважно поручкався з Робертом.

ФАКТИ ПРО КАТАКОМБИ

Катакомби — це підземний лабіринт, призначений для поховань. Традиція ховати померлих у печерах сягає коренями