Читати книгу - "Чорна стріла"
- Жанр: Пригодницькі книги
- Автор: Роберт Льюїс Стівенсон
Роберт Льюїс Стівенсон (1850–1894) у історичному романі «Чорна стріла» змальовує XV сторіччя, часи так званих війн Алої та Білої Троянди. Це була війна двох вельможних сімей — Йорків та Ланкастерів, що бажали зайняти англійський престол.
За певних обставин герой роману, юний Дік Шелтон, опиняється на боці Річарда Йорка, але, досягнувши своїх особистих цілей, він швидко розпізнає, що правди немає в жодної з ворожуючих сторін, та виходить набік від боротьби та інтриг цієї лютої війни.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Роберт Льюїс Стівенсон
ЧОРНА СТРІЛА
©
http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька літератураПРОЛОГ
ДЖОН-МЕСНИК
Якось одного весняного дня, коли сонце тільки ще почало схилятися на захід, з Танстольського замку в незвичайний час почувся дзвін. Далеко й поблизу, в лісі й на полях, що розкинулися вздовж річки, люди кинули роботу і поспішили на ці звуки, а в хуторі Танстол зібралось кілька бідних селян. Вони теж здивовано прислухалися до сполоху.
Хутір Танстол за часів старого короля Генріха V виглядав майже так само, як і зараз. Близько двох десятків будинків з важких дубових колод розкинулись по довгій зеленій долині, що положисто спускалась до річки. Дорога через хутір виходила на міст і, збігши по протилежному берегу, зникала в лісі в напрямку Танстольського замку і вела далі до абатства Холівуд. На півдорозі між берегом і хутором серед тисових дерев стояла церква. Краї долини заросли зеленими в'язами, далі за ними, скільки сягало око, простягався дубовий ліс.
Біля мосту на горбку стояв кам'яний хрест, коло якого зібралась купка людей — шестеро жінок і довготелесий чоловік в коричневій сорочці. Вони гадали, що б міг означати цей дзвін. Півгодини тому через хутір проскакав гонець. Він так поспішав, що випив тільки кухоль елю, не злазячи з коня, але він і сам нічого не знав; він віз запечатані листи від сера Деніела Врекли серу Оліверу Оутсу, священику, який за відсутності хазяїна управляв Танстольським замком.
Але ось почувся тупіт, і незабаром з лісу на міст, що лунко загув під копитами коня, вилетів молодий мастер[1] Річард Шелтон, вихованець сера Деніела. Він, принаймні, міг дещо знати, і тому його гукнули і попросили розповісти, що трапилось. Річард Шелтон охоче зупинився. Це був юнак, якому, мабуть, ще не сповнилось і вісімнадцяти років, засмаглий, сіроокий, в куртці з оленячої шкіри з чорним оксамитовим коміром, в зеленому капелюсі і з сталевим арбалетом за плечима. Гонець, як виявилось, привіз важливі новини. Буде битва. Сер Деніел наказав, щоб усі чоловіки, які здатні натягнути лук або нести алебарду, негайно поспішали в Кетлі, і погрожував суворою карою тим, хто не послухається. Але з ким і де доведеться битися, Дік[2] не знав.
— Скоро сюди приїде сер Олівер, — сказав він, — а Беннет Хетч вже озброюється, бо саме він поведе загін.
— Війна — це розорення для нашої доброї країни, — сказала одна з жінок. — Коли барони воюють, хлібороби змушені їсти коріння.
— Ні, — відповів Дік. — Кожний, хто піде на війну, матиме на день шість пенсів, а лучники — дванадцять.
— Якщо їх не вб'ють, — заперечила жінка, — це зовсім непогано, а коли вони загинуть?
— Нема кращої смерті, як смерть за свого законного володаря, — відповів Дік.
— Який він мені законний володар? — сказав чоловік в коричневій сорочці. — Два роки тому я виступав за Уолсінгемів, усі ми, хто живе тут на Брайєрльській дорозі, виступали за них. А тепер я повинен захищати Бреклі! І все це по закону! Хіба це вірно? Сер Деніел і сер Олівер, який знається на законах більше, ніж на чесності, аж ніяк не законні мої володарі. У мене один законний володар — нещасний король Гаррі V[3], хай поможе йому Бог, цьому безневинному створінню, що не може відрізнити своєї правої руки від лівої.
— В тебе злий язик, друже, — відповів Дік, — ти лаєш заразом і свого доброго володаря й мілорда короля. Але король Гаррі, слава Богу, знов у здоровому розумі. Він неодмінно все влаштує мирно. Що ж до сера Деніела, то ти дуже хоробрий, коли він тебе не чує. Я не донесу, але досить розмовляти про такі речі.
— Я не кажу нічого поганого, мастере Річард, — відповів селянин. — Але ви ще молодий, а коли будете зрілим мужем, то побачите, що кишені у вас порожні. Я сказав усе. Хай помагають святі сусідам сера Деніела, і хай Пресвята Діва боронить його вихованців.
— Кліпсбі, — сказав Річард, — ти верзеш таке, чого моя честь не дозволяє мені слухати. Сер Деніел — мій володар і опікун.
— Ну, облиште це, краще розгадайте загадку, — сказав Кліпсбі. — На чиєму боці сер Деніел?
— Не знаю, — відповів Дік, трохи почервонівши, бо його опікун в ті бурхливі часи безперервно переходив з табору в табір, і кожного разу багатство його збільшувалось.
— Та й ніхто не знає, бо він лягає спати прибічником Ланкастера, а прокидається прибічником… Йорка.
В цю хвилину міст загув під залізними підковами. Всі обернулися і побачили Веннета Хетча, який чвалом наближався до них. Це був смаглявий, вже сивіючий чоловік з важкою рукою і суворим обличчям, озброєний мечем і списом. На голові в нього був сталевий шолом, на плечах — шкіряна куртка. В цій місцевості він був значною особою — правицею сера Деніела під час війни і миру, а тепер, за наказом свого володаря, — командиром загону в сто воїнів.
— Кліпсбі, — закричав Беннет Хетч, — мерщій біжи в Танстольський замок та пошли туди всіх інших нероб. Зброяр дасть тобі кольчугу і шолом. Ми повинні вирушити ще до вечірнього дзвону[4]. Май на увазі, тим, хто спізниться, сер Деніел так всипле, що довго чухатимуться. Гляди мені. Я знаю, який ти пройдисвіт.
— Ненс, — додав він, звертаючись до однієї з жінок, — старий Епльярд на хуторі?
— Ні, — відповіла жінка, — він, очевидно, на своєму городі.
Люди розійшлися. В той час, як Кліпсбі пішов ліниво через міст, Беннет і молодий Шелтон направили своїх коней по дорозі через село.
— Ти побачиш старого буркуна, — сказав Беннет. — Він буде так довго скаржитись і розводити теревені про Гаррі V, що за цей час можна підкувати коня. І все це тому, що він воював у Франції.
Будинок, до якого вони їхали, самотньо стояв край хутора серед кущів бузку; з трьох боків його оточував луг, за яким зразу починався ліс.
Вони спішилися і, кинувши поводи на паркан, пішли на город, де старий солдат, стоячи в капусті, що доходила йому до колін, копав землю і час від часу щось наспівував хрипким голосом. Весь його одяг був шкіряний, тільки капелюх і комір куртки були з чорної байки та зав'язки на одягу з червоної. Обличчя Епльярда своїм кольором і зморшками нагадувало горіхову шкаралупу, але його старі сірі очі ще не втратили свого блиску
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорна стріла», після закриття браузера.