Читати книгу - "Великий Мольн"

Ален-Фурньє

ВЕЛИКИЙ МОЛЬН

Роман

©

Для середнього та старшого шкільного віку

Переклад з французької ГРИГОРІЯ ФІЛІПЧУКА

Післямова АНДРІЯ БАКАНОВА

Малюнки ГЕОРГІЯ АКУЛОВА

Перекладено за виданням: Alain-Fournier. Le Grand Moaulne. Gallimard, Paris, 1970

Моїй сестрі Ізабеллі

ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ перший

НОВАЧОК У КЛАСІ

Він прийшов до нашого дому одного недільного дня в листопаді 189… року.

Я й далі кажу до «нашого дому», хоч цей будинок давно не наш. Ось уже майже п'ятнадцять років, як ми виїхали з тих країв і, певне, ніколи більше туди не повернемося.

Ми жили в одному з шкільних будинків у містечку Сент-Агат. Мій батько, якого я, як і інші учні, називав «пан Серель», викладав і в старших класах, де випускників готували до іспитів на звання вчителя, і в середніх. Моя мати вчителювала в молодших класах.

Довга червона споруда край передмістя з п'ятьма заскленими дверима, вся заплетена диким виноградом; величезне подвір'я з майданчиком для ігор під дашком і з пральнею; велика брама, за якою починається містечко; з північного боку ґратчаста хвіртка виходить на дорогу, яка веде до Ла-Гара, за три кілометри від Сент-Агата; на півдні, за спорудою, — поле, садки й луки, що стеляться до самого передмістя… Такі прикмети будинку, де минули найбуремніші й найдорожчі дні мого життя, звідки починались і куди поверталися всі наші пригоди, розбиваючись, наче хвилі, об самотню скелю.

Нас закинула сюди випадковість — чи то пошуки роботи, чи то розпорядження інспектора або префекта. Одного — тепер уже дуже далекого — дня наприкінці вакацій селянський віз, слідом за яким везли наше майно, зупинився біля іржавої ґратчастої хвіртки. Хлопчаки, що крали персики в саду, нишком шаснули крізь щілини в огорожі… Моя мати, яку ми з батьком називали Міллі, найдбайливіша господиня в світі, одразу ж пройшлася по завалених солом'яною потертю кімнатах і, як бувало при кожному переїзді на нове місце, з розпачем сказала, що наші меблі не стануть у такому незграбному будинку… Вона вийшла до мене, щоб поділитися своєю прикрістю. Розмовляючи зі мною, мати ніжно витирала носовичком моє запорошене в дорозі обличчя. Потім знову зайшла до будинку й почала підраховувати, скільки дірок треба замурувати, щоб у цій оселі можна було жити… А я залишився на чужому подвір'ї сам у своєму великому солом'яному брилі зі стрічками й, чекаючи Міллі, порпався в ріні біля криниці під дашком.

Отак сьогодні я уявляю собі наш переїзд до Сент-Агата. І тільки-но намагаюсь згадати цей перший вечір, своє вичікування на шкільному подвір'ї, як переді мною зринають інші вечори й інші вичікування; я вже бачу себе біля брами, де, схопившись обіруч за гратчатку, пильно дивлюся на вулицю й чекаю, що по ній хтось зараз спуститься вниз. Якщо я силкуюсь уявити собі ту першу ніч, яку провів на мансарді, поряд з горищами на другому поверсі, одразу ж згадую інші ночі; я вже не сам у цій кімнаті: по її стінах рухається велика неспокійна тінь мого друга. Весь цей мирний краєвид, — школа, поле дядечка Мартена з трьома горіхами, садок, де з четвертої години ранку товклися жінки, що приходили в гості до матері, — назавжди вкарбувався мені в пам'ять якимсь збентеженим, невпізнанно перетвореним присутністю того, хто сколихнув наше дитинство і навіть своєю втечею не заспокоїв нас.

Ми прожили в цій місцевості десять років, коли тут з'явився Мольн.

Мені минуло п'ятнадцять. Була холодна листопадова неділя, перший тієї осені день, що нагадував про зиму. Міллі чекала на карету, якою мали привезти їй зимовий капелюшик. Уранці вона не пішла до церкви; я сидів разом з іншими дітьми на хорах і до самої проповіді сумовито позирав на дворі, — може, вона з'явиться в своєму новому капелюшку…

На вечерню я теж мусив іти без Міллі.

— А втім, — мовила вона, втішаючи мене й змахуючи рукою порошинки з мого костюма, — навіть якщо б й привезли цей капелюшик, мені, певне, довелося б цілу неділю переробляти його.

Так часто минали наші зимові недільні дні. Вранці батько вирушав на якийсь далекий туманний ставок ловити з човна щук, а мати сідала в напівтемній кімнаті й до вечора лагодила своє скромне вбрання. Вона замикалась там, бо побоювалася, що одна з її подруг, — така ж бідна й така ж горда, як вона, — застане її за цією роботою. А я, повернувшись з вечерні, сидів у холодній їдальні, читав і чекав, коли мати відімкне двері й покаже мені, як їй пасує ця полагоджена одежа.

Тієї неділі біля церкви панував рух, і я після вечерні там трохи затримався. Перед папертю з'юрмилися хлопчики й дивилися на хрещення. На площі кілька городян у куртках пожежників склали зброю в козла і, тремтячи від холоду та тупаючи ногами, слухали розпатякування свого бригадира Бужардона…

Нараз дзвін затих, наче дзвонар збагнув, що він помилився й дзвонить не до речі; Бужардон зі своїми людьми, підібравши зброю, повільно потяг пожежний насос; я бачив, як вони зникли за поворотом, як за ними мовчки бігли четверо хлопчиків, з хрускотом ламаючи товстими підошвами гілки на вкритій інеєм дорозі, але не наважився кинутися слідом.

Життя в місті завмерло, лише з кав'ярні Даніеля долинав, то дужчаючи, то затихаючи, глухий гамір завсідників. Ідучи попід низькою огорожею, яка оточувала наше подвір'я, я дістався до хвіртки трохи занепокоєний, що спізнився.

Хвіртка була прочинена, і я одразу ж зрозумів: відбувається щось незвичайне.

І справді, біля дверей їдальні, — з п'яти засклених дверей, що виходили на подвір'я, вони були найближче до хвіртки, — стояла сива жінка і, прихилившись до шибки, намагалася щось розгледіти крізь фіранки. Вона була низенька, в старосвітському чорному оксамитовому капелюшку. Її змарніле обличчя з тонкими рисами було вкрай стурбоване, і, тільки-но я побачив її, якесь тривожне передчуття змусило мене спинитися на першій приступці, перед самою хвірткою.

— Куди ж він подівся, боже мій? — сказала вона впівголоса. — Щойно був тут. Певне, вже встиг обійти весь будинок. А може, втік…

Після кожної фрази жінка тричі стукала в шибку.

Ніхто не відчиняв незнайомій гості. Безперечно, Міллі вже привезли капелюшок з Ла-Гара, і