Читати книгу - "Великі сподівання"

Чарлз Діккенс

Великі сподівання

Переклад Ростислава Доценка

Розділ І

Прізвище мого батька було Пірріп, а мені дали ім'я Філіп, але що для мого дитячого язика обидва ці слова були надто складні, я звів їх просто до «Піпа». Так я назвав сам себе, а згодом цим ім'ям стали й інші мене називати.

Що Пірріп - це прізвище батька, я знаю з напису на його надгробку, а також зі свідчення моєї сестри - місіс Джо Гарджері, яка вийшла заміж за коваля. Оскільки я ніколи не бачив ні батька, ні матері, ані якої-небудь подобизни їхньої (бо жили вони за тих часів, коли про фотографію ще й не чували), мої найперші уявлення про їхню зовнішність в якийсь чудний спосіб пов'язувалися з виглядом їхніх надгробків. З обрису літер на батьковому надгробку я чомусь собі вирішив, що батько був присадкуватий, кремезний і смаглявий і мав темні кучері. А напис «також Джорджіана, дружина вищепойменованого», витворив у моїй дитячій уяві образ хворобливої жінки в ластовинні, яка була мені матір'ю. Обік їхніх могил рядком вишикувалися п'ять невеличких, кожен у півтора фута завдовжки, ромбовидних надгробків, що під ними спочивали в мирі п'ятеро моїх маленьких бгатикіз, які надто рано відмовились від участі у все-епітній боротьбі за існування,- я був непохитно певний, що вони прийшли на світ, лежачи навзнак і тримаючи руки в кишенях штанців, і що вони так ні разу й не вийняли їх із кишень за весь час перебування на земному падолі.

Ми мешкали в болотистій околиці поблизу вигину річки, яка за двадцять миль далі впадала в море. Мені здається, що свої перші свідомі й тривкі враження про навколишній світ я набув одного пам'ятного дощового надвечір'я. Саме тоді я з усією певністю пересвідчився, що ця гола місцина, поросла кропивою,- це цвинтар, і що «Філіп Пірріп, мешканець сієї парафії, а також Джорджіана, дружина вищепойменованого», давно мертві й поховані, і що їхні немовлята - Александер, Бартолом'ю, Ейбрегем, Тобіас і Роджер - теж давно мертві й поховані, і що перемежована дамбами, гатками та шлюзами темна пласка низовина поза цвинтарем, на якій де-не-де пасеться худоба,- це болота, і що олив'яна смуга поза нею - це річка, і що віддалене дике лігво, звідки зривається вітер,- це море, і що настрахане всім цим і пройняте дрижаками мале створіння, яке ось-ось зірветься на плач,- це Піп.

- Ану цить! - пролунав раптом чийсь лютий голос, і на видноті з-посеред могил біля церковної паперті постав незнайомець.- Замовкни, бісеня, бо горло переріжу!

Страховита постать у простій сірій одежі, кайдани на нозі. Чоловік у подертих черевиках, на голові замість шапки якась лахманина. Чоловік, що промок у воді й заталапався в багнюці, що позбивав і поранив ноги об гостре каміння, що його жалила кропива й шматувало терня. Що накульгував і тремтів, зирив на всі боки й бурчав, і цокотів зубами, коли раптом схопив мене за підборіддя.

- Ой, не ріжте мені горла, дядечку! - жахнувсь я.- Ради бога, дядечку!

- Як тебе звуть? - сдитав незнайомець.- Швидко!

- Піп, дядечку.

- Ану повтори,- витріщився він на мене.- Чіткіше.

- Піп. Піп, дядечку.

- Покажи-но, де ти живеш,- сказав незнайомець.- Рукою покажи.

Я показав у той бік, де на пласкому надбережжі за якусь милю від церкви серед вільх та інших дерев розкинулось наше село.

Незнайомець, змірявши поглядом мою постать, перєкинув [14] мене догори ногами й спорожнив мої кишені. У них нічого не знайшлося, крім окрайця хліба. Коли церква знову стала на своє місце - а цей дядько був такий пори-вистий і дужий, що враз обернув її основою догори, аж дзвіниця опинилась у мене під ногами,- отож, кажу, коли церква знову стала на місце, я вже сидів на високому надгробку, а незнайомець пожадливо наминав мій хліб.

- Ну ж, собача,- сказав він, облизуючи губи.- Іч який ти щокатий!

Може, це й правда, що я був щокатий, хоч узагалі я тоді зростом не вийшов, як на свої літа, і силою не міг похвалитись.

- Так би й зжер твої щоки, хай їм чорт! - заявив незнайомець, грізно труснувши головою.- А чом би й ні, справді?

Я вислоеив ревне бажання, щоб він цього не робив, і міцніш ухопився за надгробок, куди він мене посадовив - почасти, щоб не звалитися, а почасти, щоб стримати сльози.

- Слухай-но сюди! - сказав незнайомець.- Де твоя мати?

- Тут, дядечку,- відповів я.

Він здригнувся й рвонув бігти, але враз пристав і розглянувся.

- Тут, дядечку,- боязко пояснив я.- «Також Джорджіана». Це моя мати.

- А-а,- сказав він, вертаючись назад.- А поруч із матір'ю твій батько?

- Так, дядечку,- відповів я,- це він. «Мешканець сієї парафії».

- Ага,- буркнув він, зважуючи щось.- То з ким же ти живеш, себто жив, бо я ще не вирішив, чи дозволю тобі й далі жити?

- Зі своєю сестрою, дядечку,- з місіс Джо Гарджері, дружиною коваля Джо Гарджері, дядечку.

- Коваля, кажеш? - озвався він. І глянув на свою ногу.

Похмуро перевівши кілька разів погляд то на мене, то знов на свою ногу, він підступив ближче, схопив мене обіруч і перехилив якомога далі назад; його очі допитливо втупилися вниз на мене, а мої безпорадно втупилися вгору на нього.

- Слухай-но сюди! - наказав він.- Тут таке діло - дозволю я тобі жити чи ні. Ти знаєш, що таке напилок?

- Знаю, дядечку. [15]

- І що таке їдло знаєш?

- Знаю, дядечку.

Після кожного запитання він злегенька струшував мене, щоб я краще відчував небезпеку, яка зависла наді мною, і свою безпорадність.

- Ти дістанеш мені напилка.- Він удруге струсонув мене.- І дістанеш мені їдла.- Він струсонув мене знову.- Принесеш те й те.- Він ще раз струсонув мене.- А ні - то я видеру у тебе серце з печінкою разом.- Він струсонув мене ще.

Я був наляканий до смерті й такий запаморочений, що припав до нього обома руками й сказав:

- Будь ласка, дядечку, дайте мені сісти рівно, тоді мене, може, перестане нудити і я, може, краще зрозумію вас.

Він так перегнув мене назад, що аж церква перескочила через власний флюгер. Потім випростав усе на тому ж таки надгробку і, не випускаючи з рук, повів таку страхітливу мову:

- Взавтра раненько ти принесеш мені напилка й їдла. Он туди принесеш, де та стара батарея. Ти зробиш це і нікому не скажеш ні словечка