Читати книгу - "Емілі в пошуках веселки"

«Більше ніяких ромашкових відварів!» — так після повернення зі Шрусбері до Місячного Серпа писала у своєму щоденнику Емілія Берд Стар, маючи за плечима бурхливі дні навчання та сміливо дивлячись у нескінченність попереду.

Це було знаково. Того самого дня, коли тітка Елізабет дозволила Емілі пити справжній чай — щоразу, а не часом — вона фактично виявила свою мовчазну згоду з тим, що дівчина виросла. Сторонні люди також потроху визнавали, що Емілі подорослішала, особливо чітко це виявили кузен Ендрю Муррей та Перрі Міллер, кожен з яких просив її руки й дістав відмову. Після цього тітка Елізабет усвідомила, що марно відтепер намагатися змушувати Емілі пити ромашковий відвар. Щоправда, навіть після цього Емілі й не сподівалася на дозвіл носити шовкові панчохи. Шовкова нижня спідниця була дозволена, оскільки, хоч її спокусливий шелест і чути, проте її не видно. Однак шовкові панчохи все одно вважались аморальними.

Таким чином Емілі, про яку її знайомі багатозначно шепотіли своїм знайомим: «Вона пише…», стала однією з панн Місячного Серпа, в якому все перестало змінюватись ще за сім років до її появи, включно з різьбленим орнаментом на буфеті, який досі відкидав ту саму тінь, подібну до ефіопського силуету, на те саме місце, на якому її помітила Емілі свого першого вечора в Місячному Серпі. Це був старий будинок, який прожив довге життя й через це зараз був спокійним і мудрим, і трішечки загадковим. Також він був трохи суворим, але надзвичайно добрим. Дехто у Чорноводді та Шрусбері вважав це місце непідходящим для юної дівчини; казали, що було дуже нерозважливо відхиляти пропозицію панни Роял перебратися до Нью-Йорка. Кидати на вітер такий неймовірний шанс влаштуватися в житті! Втім, Емілі, яка мала досить чіткі уявлення про своє майбутнє, не вважала, ніби життя у Місячному Серпі їй не підходить або що шанс зійти на вершину Альп втрачено, бо вона вирішила залишитися тут.

Вона належала до божественного, античного почесного Ордену письменників. Якби жила тисячі років тому, то сиділа б вечорами коло вогнища, оточена своїм плем’ям, яке б зачаровано її слухало. Живучи зараз, мусила навчитися шукати своїх читачів. Хоча полотно історій прядеться однаково в різні часи та в будь-якому куточку Всесвіту. Чиєсь народження або смерть, весілля чи скандал — от і все цікаве, що насправді існує на світі. Тож вона рішуче і з задоволенням вирушала до своєї мети — слави й успіху і ще до чогось несхожого на них. Емілія Берд Стар не писала лише задля слави і лаврів. Вона мусила писати. Геть усе, що було по-справжньому красивим або потворним, не давало їй спокою, аж доки не «випише» цього. Життєві комедії і трагедії захоплювали її, обдаровану гумором і драматизмом, і виливалися назовні через перо. Світ втрачених, але безсмертних мрій, який простягається просто на межі нашого світу, вабив її своєю невагомою і прекрасною безтілесністю, кликав її голосом, якому вона не могла, не здатна була чинити опір.

Вона була по вінця сповнена молодою радістю простого існування. Життя нескінченно вабило її вперед. Вона знала, що попереду на неї чекала нелегка борня. Знала, що муситиме постійно кривдити сусідів, які жадатимуть від неї некрологів і які вважатимуть її зарозумілою, коли вона просто намагатиметься бути чемною. Вона знала, що попереду в неї безліч відмов. Знала: буде не один день, коли з відчаєм казатиме собі, що вона не здатна написати щось вартісне, і не слід навіть намагатися. Бачила наперед ті дні, коли фраза з листа редакції «з цікавістю прочитали, але не маємо змоги опублікувати» так сильно подіє їй на нерви, що вона відчує себе Марією Башкірцевою[1] і просто викине з вікна нескінченно цокаючий годинник. Будуть іще дні, коли все, що вона робитиме чи намагатиметься робити, зазнає поразки і здаватиметься жалюгідним і нікчемним. Не за горами дні, коли вона вповні відчує спокусу гіркого розчарування у власному переконанні, що в поезії правди життя не менше ніж у прозі. Дні, коли лише здаватиметься, ніби відлуння того самого «випадкового слова» богів, яких вона так жадібно слухала, засмучує її, ваблячи шансом знайти ту недосяжну досконалість і чарівність, недоступну відчуттю чи перу смертних.

Вона знала, що тітка Елізабет поступалась, але ніколи не схвалювала її письменницької манії. В останні два роки у Шрусбері, на цілковитий подив тітки Елізабет, Емілі навіть заробила трохи грошей власними віршами й оповіданнями. Звідси й поступки. Але жоден з Мурреїв ніколи не робив нічого подібного. Через це в Елізабет Муррей постійно виникало відчуття, якого вона не любила — відчуття, що її потісняють. Тітка Елізабет була обурена тим фактом, що Емілі мала власний світ, відокремлений від Місячного Серпа і Чорноводдя — безмежне зоряне королівство, у яке вона могла зануритися щомиті, й жоден з Мурреїв не міг туди за нею послідувати. Насправді, якби Емілі так часто не заглядалася на щось мрійливо й таємничо, тітка Елізабет мала б більше співчуття до її амбіцій. Ніхто не любить, коли від нього відгороджуються, цим страждають не лише самодостатні Мурреї.

Ті з вас, хто стежив за пригодами Емілі в Місячному Серпі та у Шрусбері[2], знають, яка вона з себе. Тим же, хто з нею ще не знайомий, я намалюю її словесний портрет. Зараз вона постане перед вами такою, якою бачило її стороннє око у чарівному сімнадцятирічному віці, коли вона прогулювалася повз золотаві хризантеми, які маленькими сонцями освітлювали старий осінній сад кузена Джиммі. Той сад у Місячному Серпі був затишною і спокійною місциною. Це був зачарований куточок, сповнений багатих чуттєвих кольорів і таємничих тіней. Вже на самому початку саду яскраво відчувались пахощі троянд і соснової живиці. Увійшовши в