Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

«Дуже боляче, коли тебе не люблять, сказала вона, від цього людина стає злою. Покажіть йому, що ви його любите! Спробуйте! Будь ласка!»

«Життя навчило мене чекати, що буде далі. Скільки всього відбувалося рік за роком, інколи з однієї години до другої! В очікуванні слова КІНЕЦЬ інколи таке могло навідбуватися, хороше й погане, наче хороше, а потім усе заплутувалося… Як тут розібратися? Доводилося чекати, що буде далі…»

Бабине… Найпишніше, найщедріше… літо після літечка… Милуюся ним з вікна, запитую себе: — А дідове коли? Після бабиного? — і зітхаю: — Нема для діда спеціального літа, за яким розпочинається осінь, а за нею зима. Нема й ніколи не було! Лише баби бредуть і бредуть листопадами, лише вони змагаються зі стужею та віхолами. А для дідів нема ні осені, ні зими, а є лише весна і літо. Дід і до ста років літній, до могили жених.

Прикро, що чоловіки великодушно причинили своїм перевесницям окрайчик літа, наче межу провели, до якої вони провадитимуть їх, а далі… Прямуйте самі, а ми повернемося в своє літечко, а то й весну, щоб знову обсіятися — раптом щось зійде, а там — смерть з косою…

А може, ми самі поклали ту межу? Самі вигадали собі це останнє, невимовно гарне літечко?

Клени за вікном, наче вогненні гейзери, а каштан уже побурів, посмутнів… Знехотя ловить зашкарублими лапами білі павутинки, що мов прочахлі промені сонця, котре ще освідчується землі в коханні, проте без шалу, як чоловік вірній дружині на золотому весіллі. Меланхолійно перебирає разом з притомленим вітерцем перші опалі листки, так, наче розкладає якийсь пасьянс, або ж вибирає з-поміж них найкрупніші, найпривабливіші для композиції, задум якої відомий лише йому.

Вологе, коротко підстрижене волосся Євгенії також палахкотить, бо вчора їй спало на думку, що негоже ходити з інеєм на скронях такої розкішної осені, яка ще триватиме й триватиме, і вона купила собі тюбик фарби «червоне золото». А ще хотілося їй подивувати Адася, щоб той сказав: «Ти — як лисиця-вогнівка», — й міцно обійняв її.

Адась ще в п’ятницю подався з приятелями на дачу — невелику, зате стильну, спроектовану Гнатом Любенком, молодим архітектором і давнім другом, під вікнами якої буйно квітують жовтогарячі жоржини впереміш з дрібненькими хризантемами, котрі тіль-тіль розплющують очка. А Євгенія зосталася в Києві, щоб пофарбуватися і вимудрувати на понеділок композицію з засушених квітів на виставку, котру затіяла Андріяна — її гуру з ікебани, редакторка популярного журналу «Золота пора» (для пань елегантного віку) й найближча подруга.

«Адась уже повернувся з рибалки й готує юшку. Коли вона доспіє, гості віднесуть казанок в альтанку, оповиту диким, вже пурпуровим виноградом і розіллють його «шедевр» в глиняні полумиски. Адась визнає лише керамічний посуд від народних майстрів. Шинку, сьомгу, огірки-помідори вони вже покраяли, горілку вийняли з морозильника й причастилися «по маленькій». Ярослав Курчик, заступник Адася, підкидає в мангал зволожені скіпки, щоб шашлик не смажився, а вудився. Ярема Барановський, сидячи неподалеку на ослоні з різьбленими ніжками, з глибокодумним виглядом смокче люльку, а Любенко співає йому: «Ой, під вишнею, під черешнею стояв старий з молодою як із ягідкою», — бо Ярема навесні одружився втретє з дівчиною, молодшою за нього на тридцять років.

Любенко був одружений лише раз, навіть повінчаний у Володимирівському соборі, але невдовзі його повело до інших жінок, і зараз він живе чи не з шостою… колись казали «коханкою», а тепер «цивільною дружиною». Любенків батько-генерал хвалився, що під час війни мав аж три ППЖ — «походно-польові жінки», яких провіз з собою від Москви до Берліна. Якби не помер десять років тому після травневого параду Хрещатиком, то, напевно, втішився б, що синок його переплюнув. Курчик також курчий син — схибнувся на артистках, дарма, що голова як переспілий кабак,» — думається жінці. За пашпортом вона Євгенія, але відтоді, як Курчик розтлумачив гостям, що Євгенія і Єва — це, по суті, одне і те ж ім’я і вигукнув: «Щастя Адамові і Єві!» — всі кличуть її Євою. Лише Адась називає Женчиком.

Адась осуджує приятелів, називає їх жертвами сексуальної контрреволюції, проте любить бувати з ними на природі («путні рибалки, люди з гумором»).

«Чаркуватимуться до обіду, потім спочиватимуть: гості в спальнях, що на другому поверсі, Адась — на першому. Хропітимуть, допоки Марина Миколаївна, що доглядає за дачею, не покличе їх на підвечірок (курка-гриль, деруни, карасі в сметані, гриби, тушені з овочами) й роз’їдуться, коли споночіє. Отже, я маю купу часу!» — підбадьорила себе Євгенія, обережно розкладаючи на кухонному столі привезені їй учора квіти — мак, волошки, блакитний ірис з пуп’янком, тюльпани — жовтий і червоний, запаковані кожний окремо в целофанові футляри, та розкішну білу лілею. Майстерно засушені, вони лише почасти втратили барви й запах, були крухішими, вразливішими за живі квіти, й можливо, саме тому здавалися більш витонченими, благородними й заслуговували, щоб їх прикріпили до полотна й зарамцювали…

Замолоду Євгенія любила лише живі квіти й завжди знаходила собі клаптик землі (під вікнами батьківської оселі, в палісадниках перед багатоповерхівками, на подвір’ї клініки, де працювала операційною сестрою) і з насолодою висівала їх, доглядала за ними, а коли доводилося полишати їх, тужила за своїми «дітлахами», бо вважала квіти найчудовішими і найбеззахиснішими витворами природи, й зрізала їх неохоче, у виняткових випадках: на день народженні Адася та на річницю їхнього весілля, подумки називаючи це «жертвопринесенням домашнім божествам». Жалкувала, що вони приречені зів’янути, але без пересади. До лиха, про яке вона заборонила собі згадувати, а я мушу згадати, бо воно ледве не вимикнуло її з життя.

Чотири роки тому, також восени, занедужав її дядько, котрий, подарувавши їй свою квартиру, купив будиночок у селищі аж біля Трускавця. І вона,