Читати книгу - "Міст на річці Куай"

Ні, не сміху це варте, а печалі; він — яскравий взірець тих, хто став жертвою Великого Жарту. Та оскільки світом править безрозсудність, це нітрохи не уймає йому честі. До того ж він із тих, кого називають добрими людьми.

Що, як душу європейця і душу азіата розділяє не така вже бездонна прірва, як дехто гадає? Що, як цей умовний, необгрунтований загальник, необачно піднесений колись у формі дотепу, ніколи не відповідав ніякій правді? Що, як необхідність «зберегти обличчя» на війні була така сама обов’язкова й така сама важлива як для британців, так і для японців? Що, як вона з однаковою невблаганністю, з однаковою неминучістю підсвідомо керувала вчинками й тих, і тих, а заодно й представниками інших народів? Що, як дії кожної з воюючих сторін, такі нібито протилежні, насправді були проявами однієї й тієї самої сутності? Що, як склад розуму японського полковника Сайто близький складові розуму його бранця, полковника Ніколсона?

Такі думки снувалися в голові майора медичної служби Кліптона, такого ж полоненого, як півтисячі бідолах, загнаних японцями в табір на березі річки Куай, як шістдесят тисяч англійців, австралійців, голландців, американців, цілими загонами перевезених у найглухіший закутень бірмансько-таїландських джунглів прокладати залізницю, що мала сполучити Бенгальську затоку з Бангкоком та Сінгапуром. Іноді Кліптон відповідав на свої запитання ствердно, цілком розуміючи, що такий погляд деякою мірою парадоксальний і вимагає відходу від очевидних фактів. Прийняти його означало відмовити в усякому глузді всім тим стусанам, ударам прикладів та іншим ще жорстокішим вихваткам, якими виявляла себе японська душа, так само, як і повсякчасній демонстрації непохитної гідності, головної зброї полковника Ніколсона в його боротьбі за визнання британської вищості. Одначе до такої думки Кліптон схилявся лише тоді, коли поведінка начальника так виводила його з себе, що його мозок знаходив заспокоєння тільки в абстрагованих і пристрасних пошуках початкової причини такого стану речей.

Отож він незмінно доходив висновку, що сукупність рис, з яких складається особистість полковника Ніколсона (в цю хуру чеснот чого він тільки не навалював: почуття обов’язку, вірність предківським традиціям, пошану перед владою, культ дисципліни, заповзятливість у виконанні поставленого завдання), найточніше передається словом «снобізм». Під час цих гарячкових роздумів він вважав полковника за сноба, за викінчений тип армійського сноба, який виник і розвивався з доби палеоліту, а вже традиція подбала про збереження виду.

Зрештою Кліптон був людина об’єктивна і володів рідкісним хистом розглядати проблему з усіх боків. Такий висновок трохи втишував бурю, що її викликали в його мозку деякі вчинки полковника, і він раптом переймався якоюсь поблажливістю і, майже розчулюючись, віддавав належне високим чеснотам полковника. Бо якби це були типові властивості сноба, тоді б недовго було, йдучи за логікою, занести до цієї самої категорії найпрекрасніші людські почуття: зрештою, навіть у материнській любові можна було б добачити найяскравіший прояв снобізму в світі.

Яким полковник Ніколсон був фанатиком дисципліни, стало вже давно притчею во язицех у різних регіонах Азії та Африки. Ця слава зайвий раз підтвердилася під час катастрофи сорок другого року в Сінгапурі, що сталася після окупації Малайзії.

Як тільки верховне командування оголосило наказ про капітуляцію, група молодих офіцерів Ніколсонового полку вирішила пробитися до узбережжя, захопити там якесь судно і взяти курс на Індонезію. Полковник Ніколсон, віддаючи належне їхньому завзяттю та відвазі, перешкодив здійсненню цього плану всіма доступними йому засобами.

Спершу він вдався до умовляння. Він доводив молодим офіцерам, що ця вилазка пішла б урозріз із одержаними настановами. Оскільки головнокомандувач підписав капітуляцію на всій території Малайзії, всяка втеча підданця її королівської величності буде розцінюватись як акт непокори. Сам він бачив таку єдину можливу лінію поведінки: чекати на місці, поки старший японський чин прибуде прийняти здачу в полон його самого, офіцерського складу та кількасот солдатів, уцілілих після різанини останніх тижнів.

«Який же це приклад для війська, — казав він, — коли командири ухиляються від своїх обов’язків!»

Полковникові слова підкріплювалися ще й незвичайно гострим поглядом, який з’являвся в нього у хвилини небезпеки. Барвою очі Ніколсона нагадували води Індійського океану в штиль, а його незмінно спокійне обличчя було точним дзеркалом душі, незнайомої з внутрішнім сум’яттям. Він носив світлі рудуваті вусики, притаманні флегматичним здорованям, а рожевий відтінок його шкіри свідчив про чисте серце, запоруку бездоганної функції системи кровообігу. Кліптон, його нерозлучний товариш упродовж усієї кампанії, щодня дивувався, спостерігаючи, як перед його очима якимсь чудом знов і знов воскресав британський офіцер індійської колоніальної армії, той, хто був для нього завжди овіяний легендами і хто підтверджував свою життєвість так владно, що це викликало в нього болісні напади то розпачу, то захвату.

Кліптон став на бік молодих офіцерів. Він схвалив їхній план і сказав про це командирові. Полковник Ніколсон добряче вичитав йому, щиро обурюючись із того, як може він, зрілий муж, та ще на такій відповідальній посаді, поділяти примарні надії безголових молодиків і підтримувати їхні авантюрні затії, які ні до чого доброго не призведуть.

Виклавши свою позицію, він віддав точні й строгі накази. Всі офіцери, сержанти й рядові мають залишатися на місці до появи японців. Складання зброї — це не їхня особиста справа, приниження не повинен відчувати ніхто. Цей тягар несе за ввесь полк він сам.

Більшість офіцерів підкорилась, бо переконувати полковник умів, авторитет мав великий, а безперечна особиста хоробрість перешкоджала приписати його поведінці інший мотив, ніж вірність обов’язку. Деякі, правда, не послухались і пішли в джунглі. Полковник Ніколсон болісно переживав цю вихватку підлеглих. Він оголосив їх дезертирами і почав ще нетерплячіше дожидати прибуття японців.

У чеканні на цю подію він прокручував у голові цілий