Читати книгу - "Книга піску"

…збудоване на піску…

Jorge Luis Borges. El libro de arena,

Emece Editores, S. A., Buenos Aires. 1975.

З іспанської переклав Сергій Борщевський

опубліковано у журналі «Всесвіт» (1988, № 4)

Лінія складається з нескінченної кількості точок, площина з нескінченної кількості ліній, об’єм з нескінченної кількості площин; супероб’єм з нескінченної кількості об’ємів… Ні, безумовно, це надто геометричний[2], не найкращий спосіб розпочати мою оповідь. За наших часів кожне фантастичне оповідання прагне здатися достовірним, однак моє — справді достовірне.

Я живу самотньо, на четвертому поверсі будинку по вулиці Бельграно. Якось кілька місяців тому, надвечір, хтось постукав у мої двері. Я відчинив, і до мого помешкання зайшов незнайомець — високий на зріст, з невиразними рисами. А може, він здався мені таким через мою короткозорість. Увесь його зовнішній вигляд свідчив про пристойну бідність.

Костюм його був сірого кольору, і в руці він тримав валізу. Я одразу завважив, що переді мною іноземець. Спершу він здався мені старим; потім я збагнув, що мене ввело в оману його рідке русяве волосся, майже біле, як у скандинава. Під час нашої розмови, яка тривала менше години, я дізнався, що він родом з Оркнейських островів[3].

Я вказав йому на стілець. Він трохи помовчав. Був сумний, як оце я зараз.

— Я продаю біблії, — мовив він. Я відповів не без хвастощів:

— В цьому домі є кілька біблій англійською мовою, серед них найперша — Джона Вікліфа[4]. Маю також видання Сіпріано де Валери[5], Лютера — з літературної точки зору воно найгірше — і примірник вульгати[6]. Як бачите, якщо мені чогось і бракує, то, в усякому разі, не біблій.

Він помовчав і відказав:

— Я продаю не тільки біблії. Можу показати священну книгу, яка, певно, вас зацікавить. Я купив її в Біканері[7].

Він розкрив валізу й поклав книгу на стіл. Це було видання ін-октаво, в матер’яній палітурці. Безсумнівно, книга пройшла через багато рук. Я роздивився її, мене вразила її незвичайна вага. На корінці стояв напис: «святе письмо», а трохи нижче — «Бомбей».

— Дев’ятнадцяте століття, — завважив я.

— Не знаю. Не довідувався.

Я відкрив її навмання. Шрифт був незнайомий. Сторінки виявились обтріпаними, поліграфія проста. Текст, надрукований у дві колонки, як у біблії, був убористий, вірші йшли по порядку. У верхньому кутку кожної сторінки стояла арабська цифра. Я звернув увагу на те, що на парній сторінці була цифра, припустимо, 40514, а на наступній, непарній — 999. Я перегорнув сторінку, на звороті стояла восьмизначна цифра. Тут же була невеличка ілюстрація, такі звичайно можна побачити в енциклопедичному словнику: якір, нарисований пером, наче ним водила невправна дитяча рука.

Цієї миті незнайомець проказав:

— Дивіться уважно. Ви вже ніколи цього не побачите.

Погроза вчувалася в його словах, але не в тоні.

Я запам’ятав те місце й закрив книгу. І одразу розгорнув її. Марно гортав сторінку за сторінкою, шукаючи зображення якоря. Намагаючись приховати свою розгубленість, запитав:

— Це переклад святого письма на одну з мов, поширених в Індії, чи не так?

— Ні, — заперечив він.

Потім стишив голос, немов намірявся розкрити мені таємницю:

— Я придбав її в одному містечку, в міжгір’ї, дав за неї кілька рупій та біблію, її власник не вмів читати. По-моєму, в книзі книг він вбачав якийсь амулет. Він належав до найнижчої касти: люди боялися наступити на його тінь, щоб не заразитися. Він розповів мені, що його книга зветься Книгою піску, бо ні книга, ні пісок не мають ані початку, ані кінця.

Він попросив, аби я знайшов першу сторінку.

Я поклав ліву руку на палітурку й розкрив книгу великим пальцем, майже притиснутим до вказівного. Все було марно: