Читати книгу - "Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди"
- Жанр: Пригодницькі книги
- Автор: Владислав Лозінський
Історико-пригодницька повість польського письменника Владислава Лозинського (1843–1913) «Око пророка» — одна з дуже популярних у Польщі книжок. Уперше видана 1899 року у" Львові, вона шість разів перевидавалась і досі не сходить з книжкових полиць, користуючись палкою любов’ю читачів, особливо молоді.
Автор переносить читача у XVII століття.
Запорозький козак Семен Галушка, рятуючись від ворогів, довіряє польському хлопцеві Ганусеві Бистрому коштовну річ, яку за всяку ціну треба було зберегти. З цього й починаються незвичайні пригоди чесного і мужнього хлопця, про які цікаво й дотепно розповідає письменник. Тісно переплітається доля скривдженого панами та підпанками поляка Гануся Бистрого й українського козака Семена, щира дружба й любов об’єднує цих людей, немовби символізуючи собою вічну дружбу між двома братніми народами.
Всупереч поглядам, що існували в той час, автор змальовує простих українських козаків як людей чесних, безстрашних, справедливих і культурних, що мають багато спільного з трудовим польським народом. і ще один момент треба відзначити в повісті В. Лозинського: якщо в багатьох творах, його попередників і сучасників затушовувалась класова боротьба, то в книжці «Око пророка», навпаки, вона підкреслюється і є рушійною силою всієї дії.
Книгу «Око пророка» високо цінував свого часу наш великий каменяр іван Франко. Немає сумніву, що цю повість з інтересом зустріне наш український радянський читач.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Переклад з польської Т. І. ФРАНКА
I Мій батько їде в туреччину
Було свято трьох королів. Мій батько одягся чистенько, накинув на себе кобеняк, підбитий лисячим хутром, бо мороз був лютий, і, поки ще мати збиралася, щоб піти з ним до костьолу, взяв з полиці свячену крейду, вийшов із світлиці надвір і над кованими дверима, на перекладині, вивів важкою рукою досить великі, не дуже гарні букви:
К + М + Б 1614[1]
Це — найдавніший час мого життя, який я пам’ятаю. А пішов мені тоді шостий рік. Що потім діялося, і що було зі мною і з моїми батьками, і що бог давав злого і доброго — держиться в моїй пам’яті, немов у міцній замкненій скрині. Згодом, коли з роками прийшов розум, я почав читати в пам’яті, як у книзі, що друкується задовго до того, поки ти навчишся читати.
Село, де жили мої батьки і де я народився, називається Підбуж і лежить біля самісінького головного шляху, що веде в різні далекі місця і кра світу божого, бо ним можна їхати і через Самбір до Угорщини, і через Стрий до Волощини, і до Кракова через Фельїїітин і Перемишль, а також до Львова і далі на Україну, навіть до Туреччини.
Належить воно до королівщини, приписане до симбірської економії і не має поміщика. Правив у нїм за моїх наймолодших років підстароста. Хоч він був лише повірений пана воєводи ЄжегО Мнішеха, проте називали його підстаростою, бо він так хотів і наказував, удаючи із себе, через власну пиху, особу знатнішу, ніж це було насправді.
Мій батько не був підданим хлопом, бо сидів на солтистві[2]. Але й солтис із нього був не такий, як інші, бо він людей не судив, податків чи королівських данин не збирав, на війну не ходив і джури в поле не посилав. Земля його, неповних півтора лана, згодом стала «вільним полем»; батькові вона дісталась у спадщину від матері, і він мав на неї такі ж права, як шляхтич, тільки до економії симбірської платив податки і за худобу двадцять злотих, — половину на святого Мартина і половину на святого Войцеха. Добре жилося нам у тій садибі, бо й хліба можна було б мати доволі, коли б не одна біда: у батька хотіли відібрати землю, про що я розкажу далі.
На полі працювала переважно мати, бо батько — купецький візник — щороку, по кілька місяців перебував у дорозі. Навчився, щоправда, мій тато колись теслярського ремесла, але його дуже тягнуло до візництва, а теслярство не давало достатнього заробітку, тому він і відцурався його. Вже мій дід був солярем, тобто возив сіль, бо тут навколо — в Старій Солі і в Ляцькім, у Дрогобичі і в Трускавці, в Модрині, в Стебнику і в Котові — жупа на жупі[3], і звідси висилають бочками сіль в усі кінці світу, аж до Києва, на далеку Україну, бо хліба там удосталь, а солі ні дрібки, хоч би око запорошити.
Фурманське ремесло перейшло, таким чином, з діда до мого батька, тільки батько не возив уже солі, а, одержавши після смерті діда трохи грошей, вдався до купецького фурманства. То був неабиякий заробіток, але важкий; ремесло небезпечне, а часом і збиткове, якщо трапиться нещастя. Бо ж ти їхав, мов на війну, і хіба що бог милосердний знав, коли повернешся, і чи живий, і в якому вигляді станеш на порозі своєї хати. Можеш вихати чудовим кованим возом, запряженим четвернею коней, підперезаний повним чересом[4], а повернутися пішки і босий, жебраком, з самим лише батогом у руці замість заробітку, і ще й радий будеш, що приніс голову на плечах. Скрізь дороги небезпечні, всюди сила опришків і волоцюг, ласих на купецький гріш і багатий товар; навіть коли у Волощину чи Угорщину з товарами їдеш або звідтіль повертаєшся, і то страху та біди часто наїсися досита, а що казати, коли дорога веде в Туреччину, в поганські землі?
А батько мій якраз у Туреччину й їздив, у саму, так би мовити, пащу розбійницьку. Як людина надійна, твереза, з сміливим серцем, він користувався великою ласкою і шаною у львівських вірмен, що ведуть широку торгівлю з турецьким краєм. Вони вивозять туди силу золота і дорогого товару, а звідти на Русь повертаються з іще більшими скарбами, везуть мануфактуру, золоті тканини, заморське коріння, а нерідко й перли, коралі, коштовні камінці, такі красиві, що й королівську корону прикрасили б, а за один такий камінець навіть панський маєток купити можна. Двічі був мій батько аж у Стамбулі, турецькій столиці, де сидить султан — цісар їхній, обидва рази повернувся щасливо і з великим заробітком, але зарікався, що втретє туди вже не поїде. Одначе поїхав, бо мусив, і все через оте саме солтиство, з якого нечесні люди хотіли його вигнати.
Мій батько, як я вже казав, був законним власником того солтиства, бо дістав його в спадщину, але не по чоловічій лінії, а по жіночій, і тому наш підстароста в Підбужі, пан Балчинський, конче зажадав видерти його в батька, якщо той не відкупиться. Раніш тата ніколи цим не турбували, аби тільки оренду платив, а сам пан воєвода Мнішех ще небіжчикові дідові говорив, що він може бути зовсім спокійний за ту власність. Але від часу, коли лан
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди», після закриття браузера.