Читати книгу - "Вірний до могили"

Ми не раз чуємо, що, мовляв, тепер усяке може вибитися в люди, аби тільки мало кебету, і що в нас хтозна-як намагаються відшукати хист і дати йому розвинутися. Це має бути дуже вагомий доказ, радше, навіть життєва засада того, буцімто суспільство наше таке досконале, що в ньому кожен посідає місце, яке собі заслужив.

Чуючи таке, я щоразу мимоволі згадую всіх тих горопах, що загинули, надаремне пробиваючи собі шлях до світла. Якби могла цілковито розвинутися бодай частина незвичайних талантів, схованих у народі, що так і не видобулися з пітьми, то світ нині виглядав би зовсім інакше.

Правду каже давнє прислів’я, що даремне плакати за ненародженою дитиною, але ж як-бо сумно дивитися, коли з’явиться талант, героїчно змагається, щоб ствердити себе, — і марно гине в лабетах невблаганних буднів.

Малим я часто чув, як дорослі оповідали про обдарованого музику Бона. То був незаможний селянин, що мешкав у північній частині Борнгольму; здається, не було нікого на острові, хто б не знав про нього та про його долю. Він умів грати на всіх інструментах, що попадали йому до рук, навіть годен був видобути мелодію з немузичних на око речей: з дошки, віконної шибки, порожньої пляшки. Ноти він вивчив самотужки й міг записати мелодію відразу, скоро почувши її. Бон скомпонував чимало музичних творів і опрацював їх для оркестру, зладив великий оркестр, сам диригував ним, і слава про нього покотилася по цілому острові. Водночас він ходив на заробітки до багатих хуторян і дбайливо доглядав своє хісно — невеличкий клапоть землі та, дві корови.

Бон був задоволений своєю долею, хоч, звісно, бажав би, щоб твори його набрали ширшого розголосу. Тому коли пастор послав деякі його композиції тямущим людям у столиці, він не заперечував, навпаки, дедалі нетерплячіше чекав відповіді: на острові ж бо вони мали он який успіх! Проте ніяких чуток не надходило, всі вирішили, що його твори нічого не варті. Бон поступово заспокоївся, й далі роблячи свою щоденну роботу.

Та якось, через кілька років, бувши в місті, він надибав ноти нових музичних творів і впізнав у них свої речі, послані до столиці. Один шанований композитор тільки трохи їх обробив і видав за свої власні.

Бон вернувся додому й потрощив на друзки свої й хлоп’ячі інструменти, спалив геть до клаптя ноти й чернетки і суворо заборонив хлопцям не те що торкатися будь-якого інструмента, а й взагалі думати про музику. Аби його воля, він вибив би з них усе, чого досі навчив.

Від того дня Бон зненавидів музику. Він мінився на виду, скоро зачувши згук, схожий на мелодію, а як вулицею йшли мандрівні музики, — навіснів і шукав, на чому б зігнати свою лють. Досі Бон був побожний, а тепер перестав ходити до церкви: боявся церковного співу і ладен був скавуліти, як хворий пес, коли озивався орган.

Він мав восьмеро синів, один менший за одного, наче рурки в органі, і всі музично обдаровані, аж до найменшого, чотирирічного Януса, — то був правдивий геній. Бон із хлопцями вже непогано грали і не раз дуже успішно виступали на великих урочистих святах. Бон мріяв створити оркестр, якого ще світ не знав.

Тепер для хлопців настала скрута. Наче сама природа не хотіла допустити, аби змарнувався такий чудовий хист, — батькова невдача ніби ще збільшила потяг дітей до музики, і вони всіляко знаходили до неї шлях. Одначе батько ловив їх на гарячому попри всі хитрощі й безжально карав, навіть дубцем. Маленький Янус урятував від батька флейту: він сховав її на пасовиську й витягав лишень тоді, коли допевнювався, що поблизу нікого немає. Він викопав собі на узбіччі пагорба яму й ховався туди, як грав, щоб бути в цілковитій безпеці. Але все ж таки батько одного дня застукав його: він розтрощив дерев’яним шкарбаном флейту і, розпалившись, налупцював також і хлопця.

Бон почав заглядати в чарку й дома всім життя не давав. Тільки як дуже впивався, то знову ставав колишнім Боном, починав хвалитися й виробляти розмаїті музичні штуки.

Сини при першій же нагоді один по одному покидали батьківську оселю, а ставши самостійними, знову поверталися до музики, лише додому не зважувалися більше показуватись. Вони працювали каменярами й наймитували. Коли підріс найменший, Янус, брати створили під його орудою оркестр. Слава про них розійшлася по цілому острові. Вони мандрували по всіх його околицях, аж до південного краю, і грали на великих святах. Там я й побачив їх, ще бувши хлопчаком. Які ж то були радощі для самітного пастушка, коли зненацька линула чудова музика й на обрії з’являлося восьмеро молодих братів, награючи на ходу веселих мелодій!

Одного ранку старого Бона знайшли мертвого в траві під вікном, де його сини ввечері грали на святі, — він підкрався послухати їх. Дехто казав, що в нього розірвалося серце з люті, а дехто — що він помер з великого хвилювання.

Усю цю історію я був майже забув. Вона, мов геологічний шар, лежала десь у глибині моєї свідомості під іншими, наверстаними пізніше подіями.

Та однієї неділі минулої зими я загостив до свого земляка, що одружився й осів у Швейцарії. Ми пообідали чудовою данською юшкою з двох гатунків м’яса й підливою з паприки — на честь гостя! І от сиділи ми в господаревому кабінеті, курили швейцарські сигари й почувалися якнайкраще.

— Тепер добре було б послухати, чим дихає наша вітчизна, — озвався господар і заходився коло приймача, — хоч удень і нелегко спіймати нашу любу батьківщину. І це мене дивує, ми ж бо, данці, наче не боїмося денного світла.

Останні слова він проказав так сумно, що я аж засміявся.

— Спробуй на коротких хвилях, — глузливо порадила йому дружина. — Може, так легше буде спіймати вашу миршаву Данію.

Господар крутив настроювач туди й сюди, і, поки він шукав потрібну хвилю, з розмаїтих станцій линули найхимерніші згуки: уривки джазу з Лондона, щось гугняве з Кенігвустергаузена. Часом він блукав десь у світовому просторі,